Після 30 років життя будь-якої самотньої дівчини починає повільно, але впевнено скочуватися в прірву. Гаразд, не кожної, але звичайної більшості – точно. Тебе вже не кличуть на гучні вечірки, як раніше. Не кличуть навіть для того, щоб прогулятися теплим літнім вечором, просто так.
Твої знайомі однолітки всі здебільшого одружені, а знайомитися в Інтернеті краще навіть і не починати. І все, залишається тільки чекати якоїсь вдалої нагоди, яка, напевно, колись має трапитися, щоб знайти, нарешті, свою другу половинку. Але от питання: коли?
Адже мої дитинство і юність пройшли дуже навіть добре і багатообіцяюче. Батьки допомагали, у мене була купа друзів і подруг, своя велика кімната, яку я завжди могла замкнути на замок. Було чудово, але про майбутнє я зовсім не думала.
Батьки не шкодували грошей на мою освіту, хоча, зізнаюся, вундеркінда з мене так і не вийшло, але проблема не в цьому. Багато моїх подруг, набагато дурніших за мене, заміжні й насолоджуються життям, а я сиджу в орендованій квартирі і не можу зайвий раз сходити в салон краси.
Батьки мене обдурили, а почалося все з навчання в інституті. Це були мої золоті роки, сумнівів бути не може. Я була молода, красива і дуже популярна, але не кидалася на кожного зустрічного. Мені подобався галасливий натовп і вечірки.
А якій дівчині в моєму віці вони тоді не подобалися? Крім того, у мене були для цього всі можливості. Тато ніколи мене не питав, зустрічаюся я з якимось хлопцем чи ні. Цим найчастіше займалася мама. Ми тоді з нею ще нормально спілкувалися і, можна сказати, навіть були подругами.
Я, звісно, розповідала не все, але більшу частину мого життя вона добре знала. Тому, коли дізналася, що в якийсь момент моє серце було ніким не зайняте, запропонувала познайомитися з одним цікавим хлопчиком. Як виявилося, це був син татового колеги.
Високий блондин із гарною посмішкою і чудовими перспективами. На першому побаченні він так мене смішив, що я ледь не задихнулася від реготу. Він мені одразу дуже сподобався, і ми почали зустрічатися. Батьки мій вибір схвалили, і наші стосунки стали розвиватися дуже стрімко.
Через місяць чи близько того ми навіть поїхали всі разом за місто, в орендований великий будинок, щоб усім краще познайомитися. З мого боку були мої батьки, а з боку мого хлопця. Начебто проста зустріч друзів, але на ділі, ви ж розумієте, це було щось ближче до сватання. Хоч і так рано.
Потім, десь за півроку, він зняв нам гарну квартиру у чудовому районі. Я давно вже хотіла спробувати жити окремо від батьків, хоч наша трикімнатна квартира теж зовсім не тісна, але бути поруч із коханою людиною – це вже зовсім інший рівень. У таких умовах ми пробули рівно півтора року.
Вчилися жити самостійно, багато чого планували, влаштувалися на роботу. Загалом, у нас дійсно намічалося щось схоже на маленьку, але доволі перспективну сім’ю. Це був хороший період. Але все зруйнувалося буквально в один момент. Ми розійшлися практично так само швидко, як і зійшлися.
І це сталося не тихо і спокійно, як, я вважаю, і має бути. Ні, була гучна сварка, скандал. Про все одразу ж дізналися наші батьки і почали сваритися між собою. Я б навіть сказала – ворогувати. Мій тато перевівся на інший поверх, щоб не бачитися з колишнім колегою.
Мама колишнього дзвонила мені по кілька разів на день цілий тиждень. Буквально плювалася отрутою і обзивала найостаннішими словами. Це була справжня ненависть. Після переїзду до батьків легше мені не стало. Вони дізналися причину розставання і, замість того щоб зрозуміти, почали тикати носом.
Тепер ми вже не були дружною родиною, як колись, а стали чужими. Мені було виділено кілька полиць у холодильнику, а за їжу і частину комуналки, за новими умовами, доводилося платити зі своєї кишені. Ну і домашні справи, що стосувалися мене, звісно, тепер були всі тільки на мені.
Я розуміла, що таким чином мама з татом натякали: мені пора жити окремо, одній. Так я і вчинила. Загалом, я досі живу одна на орендованій квартирі. Працюю на безперспективній роботі з низькою оплатою. І часу на щось інше в мене не вистачає зовсім.
Найсмішніше, що десь два роки тому батьки почали мені надзвонювати з питанням про те, коли я заведу дитину. Мені було навіть смішно. По-перше, вони прекрасно знають мій матеріальний стан і те, що я банально не можу знайти собі когось для створення сім’ї.
А по-друге, відносно недавно був ще один показовий випадок. Після тривалої хвороби померла моя бабуся, яка жила в будинку за містом. Я, чесно кажучи, розраховувала на її нерухомість і допомогу батьків, щоб і собі придбати куточок хоча б у спальному районі міста, але мої батьки вчинили по-своєму.
Швидко продали бабусин будинок, а на виручені гроші зробили ремонт у квартирі. Гарний ремонт, питань немає, але все це, замість того щоб допомогти своїй доньці. Тепер вони, не кажучи прямо, а лише розпливчастими натяками, пропонують мені зайнятися пошуком чоловіка.
Їм же так потрібні онуки, а жити, так і бути, ми будемо в них, у квартирі, в якій я росла. Хоча після ремонту я думаю, що почуватимуся там зовсім чужою. Виходить, мені потрібно або піти на угоду з совістю і знайти собі гідного обранця, або ж просто залишити все як є і чекати біля моря погоди.
Ситуація безперспективна, з якого боку не поглянь. І все це завдяки моїм батькам. Я не знаю, чому вони так зі мною чинять, адже я єдина дочка, але поки що на горизонті жодні альтернативи не світять. Дивно, як можуть погіршуватися справи з часом, просто неймовірно.
