Таня сиділа як і всі українці в підвалі, обіймаючи доньку. Було нестерпно страшно. Коли гепало десь далеко, вона лишень дивилася новини і думала, що її це не стосуватиметься.
Та не так сталося. Олесі 12, вона спокійна і привітна дівчинка, завжди була слухняною і робила так, як казала мама.
Навіть зараз, в ці нелегкі часи вона робила так як казали дорослі, наче розуміла, як їм важко, всім своїм великим серцем розуміла, що вона може допомогти, послухом, гарним словом, ніжним поглядом.
Коли стало бахкати все ближче і страшніше, навіть в підвалі посипалися стіни. Зайшов Вова, чоловік Тані. -Що там, Володю? Є новини? -Погано все, наші не справляються…
Таня заридала, її плач був схожий на дикий вереск підбитої тварини на полюванні, а по факту нагадував просто нервовий крик шопотом.
Олеся притиснулася до мами і спитала: -Мамо, а я помру. Я ще стільки всього не встигла зробити, мамо…
Таня взяла себе в руки і почала говорити з донькою. Ці слова привели її до тями і наче облили крижаною водою, вона не має права зараз плакати, егоїстка.
-Доню, що ти не встигла. Давай зараз зробимо все? -Ні мамо, я хотіла, тільки не смійся, добре, я хотіла закохатися. Мені казали що любов це дуже гарне почуття.
Тут не витримав Володя, махнув рукою і пішов на вулицю, вже зранку він стояв на блок-посту і захищав своїх дівччт, свою країну.
І саме головне, він розумів за що стоїть, він хотів, аби його донька наступного разу плакала від щастя, а не від куль ворога, аби вона виповнилося свою мрію і закохалася. І це обов’язково збудеться, буде кохання, буде мир.
