Ольга Петрівна вважала свого заступника Семена Семеновича дивною людиною. Та й як його не вважати таким, якщо він завжди був задумливим, зануреним у свої думки.
І хоч він виконував свої робочі обов’язки на всі сто, але у святах та корпоративних вечірках своєї компанії принципово ніколи не брав участі. Та й взагалі, спілкуватися з ним було складно через його небагатослівність.
«Ось чому його дружина й покинула, — думала іноді про нього Ольга Петрівна. — Хто ж захоче жити з таким?»
Але цього разу їй довелося викликати заступника до себе в кабінет з незвичайної — особистої — справи.
— Семен Семенович, давно хотіла запитати, як ви взагалі поживаєте? — здивувала вона його, коли він з’явився в її кабінеті.
— У якому сенсі — як я поживаю? — Заступник завмер з відкритим ротом. Розмову з начальницею по душах він явно не планував.
— Ну, як у вас справи вдома? Особисті справи. Ви ж, здається, живете один? Не нудьгуєте?
— А чому вас цікавлять такі подробиці? — ще більше злякався Семен Семенович.
До речі, у нього були всі підстави лякатися такого запитання. Справа в тому, що й сама Ольга Петрівна вже деякий час була незаміжня і виховувала двох неповнолітніх дітей.
— Ну, взагалі-то, я повинна бути в курсі особистого життя своїх підлеглих, — не дуже впевнено відповіла йому Ольга Петрівна. — Щоб, якщо що, знати, чим допомогти.
— Не треба мені нічим допомагати! — різко відрізав заступник. — У мене в особистому плані все добре!
— Справді?
— А чому ви сумніваєтеся?
— Тому що людина, яка вечорами повертається до порожньої квартири, зазвичай схильна до туги. І ця туга негативно позначається на її моральному та фізичному стані. Згодом людина починає припускатися на роботі грубих, неприпустимих помилок.
— Не зрозумів… — Заступник на мить замислився. — Я що, щось зробив не так? І ви зараз намагаєтеся мені на це м’яко натякнути? Не треба мене щадити, Ольго Петрівно. Кажіть прямо — де я промахнувся.
– Ні-ні, ви мене не зрозуміли! — перебила його начальниця. — Я хотіла сказати зовсім інше. Точніше, я хочу запропонувати…
– Що запропонувати?
– Засіб від туги.
– У мене немає ніякої туги! — знову різко відповів він.
– А раптом туга з’явиться?
– Це виключено.
— І все одно, я вам запропоную! — Ольга подивилася на нього такими млосними очима, що заступнику стало ніяково. — Точніше, попрошу вас. Про одну послугу. Ви мені не допоможете?
— У чому? — насторожився Семен Семенович.
— Ви не візьмете під свою опіку собачку?
– Що?
– Ви не візьмете собачку до себе додому? Такого маленького… Щеня…
– Навіщо? — Заступник був трохи здивований.
– Розумієте, вчора моя молодша донька притягла з вулиці додому собаку. Де вона його знайшла — неважливо, але це сталося так несподівано. І без узгодження зі мною.
– Та це ж чудово, — раптом посміхнувся Семен Семенович.
– Що? — невпевнено посміхнулася й Ольга Петрівна.
– Чудово мати собачку вдома.
– Тобто ви хочете сказати, що ви — одразу — згодні?
– Що я згоден?
– Взяти його до себе.
– Вашого собаку?
– Ну, так.
– Ні, звичайно.
– А навіщо тоді ви сказали — «чудово»?
– Я сказав — чудово, що у вас, Ольго Петрівно, нарешті з’явився собачка!
– Ні, це не чудово! — Начальниця зробила незадоволене обличчя. — Це, навпаки, жахливо!
– Та чому ж? — раптом обурився Семен Семенович. — Собаки — вони ж такі милі! Вони — найкращі істоти на світі! Вони, до речі, роблять людей добрішими. І вам це якраз дуже потрібно.
– Семене Семеновичу. — Ольга Петрівна ще більше нахмурилася. – Негайно припиніть повторювати слова моїх дівчаток. Вони мені сьогодні всю ніч не давали спокою, весь час вмовляли залишити цього собаку вдома назавжди. Уявляєте, я сьогодні вночі майже не спала.
Спочатку — через плач дітей, а потім — через плач цього… Цього жахливого собаки.
– Та чому ж він жахливий? Ви що, його не помили?
– Звичайно, помили. Навіть довелося купувати для нього спеціальний шампунь.
– А феном висушили? Щоб він став гарним.
– Та все ми зробили. І від бліх його обробили, і ще від чогось. Але, все одно, дозволити, щоб це чудовисько залишилося жити в моїй квартирі, я не можу.
– Та чому — чудовисько? Він що — величезний?
– Ні! Він — крихітний!
– А якої породи?
– У ветеринарній клініці сказали, що він — якийсь дворняжка.
– Ах, дворняжка? — засміявся Семен Семенович. — Ну, тоді з ним у вас, взагалі, проблем не може бути. Вам неймовірно пощастило. Дворові собаки, як правило, нічим не хворіють.
– Звідки ви знаєте?
– Та у мене ж самого песик — дворняжка.
– Що? У вас є собака? — Ольга Петрівна здивовано подивилася на свого заступника. — І давно?
– Вже три роки. Як тільки дружина пішла, я відразу завів собі песика. Підібрав на вулиці. Він був такий нещасний, а тепер… – Семен Семенович знову посміхнувся. – Тепер він — найщасливіший пес на світі. Він аж лащиться від щастя.
– Прямо-таки, від щастя? І взагалі, невже вам подобається з ним возитися? Це ж, напевно, стільки турбот. Годування, прогулянки, і… все інше. Тут від дітей голова йде обертом, а ще й ций… Кудлатий… Який намагається гавкати. І, головне, вперто лізе в ліжко, ніби йому там постелили.
– Ну і що? Зате як він вас зустрічатиме з роботи!
— Як?
— З таким щастям в очах, ніби ви повернулися з іншої планети, де пробули цілий рік і дивом вціліли. Він оближе вас з голови до п’ят, якщо ви, звісно, йому дозволите.
Мене навіть дружина так ніколи не зустрічала. І не дивилася в очі так, як сьогодні дивиться мій пес. А ще він — дуже відданий. Він ніколи не покине. На відміну від дружини…
— Ну, не знаю… — Ольга Петрівна з тугою поглянула на заступника. — То ви не візьмете мого собачку?
— Ні.
— І куди мені його тепер? Знову на вулицю?
— Ні в якому разі! — раптом суворим голосом вигукнув Семен Семенович. — Цим ви скоїте злочин.
— Який ще злочин?
— Проти людяності!
— Тоді що ви мені пропонуєте? Може, здати його в якийсь притулок?
– Ні! — знову вигукнув заступник. — Я пропоную вам його любити!
– Як любити?
– По-людськи. І вже через місяць ви зрозумієте, що на світі для вас немає кращої істоти, ніж ваш собака.
– Не може бути! А діти? Діти ж — краще за собаку!
– Діти, Ольго Петрівно, — це не істоти. Діти — це діти. Хочете, я вам покажу майстер-клас з дресирування? Мій пес, хоч і дворняжка, виконує величезну кількість команд. Хочете, щоб ваш собачка вмів так само? І незабаром ним захоплюватимуться всі бабусі у дворі.
– Ви жартуєте? Захоплюватися цим… Який постійно намагається нашкодити на кухні?
– Саме так!
– І коли ви почнете його навчати?
– Коли скажете. Хоч сьогодні ввечері. Ми зустрінемося з вами та вашим собачкою на спеціальному майданчику, і…
– А з дітьми туди можна прийти?
– Не можна, а треба!
– Ну, добре… — не дуже впевнено кивнула начальниця. — Якщо ви не обманюєте, спробувати можна… Тим більше, що моя старша вчора заявила, що мріє стати дресирувальницею…
«Який дивний чоловік, — вкотре подумала Ольга Петрівна, коли заступник вийшов із її кабінету. — Дивний, але… Цікавий… І як я раніше цього не помічала?»
