Того року січень був лютий, вікна в медпункті обмерзали аж наполовину. І ось у такий мороз прийшов дільничний, щоб забрати Ореста від ліжка хворого діда Карпа. А я стояла між ними зі своєю фельдшерською сумкою й не знала, кого мені шкода більше.
Але розповім по порядку.
Орест з’явився у нас у Зарічному восени. Втік із районного дитячого будинку.
Мати в нього прикладалася до чарки, її позбавили батьківських прав, коли йому ще й семи не було, а батька він і в очі не бачив.
Хлопчику було п’ятнадцять, а зростом він був як дванадцятирічний: худий, кучерявий, з очима, наче у загнаного звіра. Ночував у сараях, крав моркву з городів, раз у когось з мотузки стягнув светр.
Ох, як же його ганяли! Жінки — мітлами, чоловіки — спускали собак. Таїсія, що живе біля самого мосту, кричала на всю вулицю, що він їй курник обчистить, а то й дім спалить. Я сама, грішна, бурчала: «Треба відправити його в район, поки лиха не наробив». І я ж думала, що кажу правильно.
А дід Карпо взяв і впустив його додому. Дружину він поховав давно, дітей Бог не дав. Жив самотнім на самому краю, біля води, зайвого слова не скаже. Так його й називали за спиною: Відлюдник
І ось цей Відлюдник якось вночі застав Ореста у себе в сараї. Хлопчисько зарилося в старі сітки й тремтіло там, як цуценя.
Карпо витягнув його за комір, а той клацав зубами, губи сині. Дід постояв над ним, подивився й каже:
— Ходімо в хату.
Так Орест і залишився у нього.
Що тут почалося! У сільмазі тільки про це й говорили. «Прихистив вовченя, а той вночі пенсію забере». «Старий, зовсім з глузду з’їхав». Таїсія кричала найголосніше. Я, зізнаюся, теж пішла до Карпа — нібито щоб виміряти діду тиск, а насправді — подивитися, чи він там живий.
Заходжу, а в хаті тепло, пахне смаженою рибою та свіжим хлібом. Орест сидить на табуретці, на колінах — сітка, а дідусь йому показує, як пропускати човник. Хлопчик плутається, сопе, від старання висунув язика. А Карпо не кричить, тихенько поправляє:
— Не тягни її. Петля сама ляже.
Орест поглянув на мене з-під лоба й весь напружився, ніби ось-ось вискочить у вікно. Я виміряла тиск, залишила ліки, а дід провів мене до ґанку й сказав, дивлячись убік:
— Ти, Семенівно, не дивися на нього так. На нього все життя так дивляться.
Ох, як мені стало соромно! Ніби це я його мітлою з двору гнала.
На вікні у Карпа стояв старий ліхтар. Важкий, гасовий, з товстим червоним склом. Дід його залишив на згадку про службу. І я почала помічати: йду ввечері з виклику, сніг уже випав, навколо темрява, а у хаті діда горить червоний вогник. Горить щовечора. Раніше ж ніколи не горів.
Якось я запитала Ореста, коли він мені відчиняв хвіртку. Навіщо, мовляв, даремно гас спалюєте? Він спочатку надувся, а потім сказав, дивлячись собі під ноги:
— Дід каже, що вогонь на річці видно здалеку. Хто в темряві йде, той за ним дорогу знаходить. А мама не знає, де я тепер… Раптом вона мене шукати піде.
У мене ноги до землі прикипіли. Стою біля хвіртки, а сльози самі течуть, і витерти нічим — рукавиці в снігу. Мати його, жодного разу до нього в дитячий будинок не приїжджала. А він їй вогник запалює.
Щовечора, у вікні чужого діда.
Карпо стояв у передпокої й усе чув. Тільки відвернувся. І потроху, наш хлопчик почав розморожуватися. Городи більше ніхто не чіпав. Орест носив діду воду, рубав дрова — спочатку криво, потім рівніше. Сліпій бабусі Уляні, що жила через дорогу, розчищав стежку від снігу. Вона впізнавала його по голосу й постійно діставала цукерки з кишені, а він не брав.
Тільки село не вірило. Хтось скаже добре слово, а йому у відповідь: «Почекай, ще наплачетеся з ним».
А в січні дід зліг.
Вночі хтось стукає до мене у вікно, так, що скло дзвенить. Виходжу, а там Орест. Без шапки, у дідовому кожусі аж до п’ят, губи тремтять.
— Тітонько Валю! Дід весь гарячий, хрипить! Я його кличу, а він не чує!
Я схопила сумку й побігла. Заходжу, а Карпо на ліжку вогнем горить, дихає важко, з хрипом. Прислухалася я до нього, і серце в мене завмерло: легені. У його віці це не жарти.
— Вранці викличу машину з правління, — кажу. — Поїдеш у район, до лікарні.
А він схопив мою руку, вчепився гарячими пальцями й шепоче:
— Не поїду. Я поїду, його тут же відвезуть до дитячого будинку. Він вирішить, що й я його покинув.
— Та ти ж можеш на той світ відправитися, ти, впертий старий!
— Ні. Мені тепер не можна.
Ох, як я на нього лаялася! Погрожувала, соромила, ледь не плакала. А він лежить і дивиться на мене, і в очах таке благання, що дихати важко. Він написав мені розписку, що відмовляється від лікарні, і я залишилася доглядати за ним вдома.
Двічі на день ходила до них через снігові замети, робила уколи, ставила банки, а в мене душа не на місці. Адже я собі не пробачу, якщо щось трапиться.
А Орест… Якби ви його бачили. Ночами не спав. Топив пічку, щоб не охолола, напував дідуся з ложечки, міняв мокрий рушник на лоб.
Приходжу я якось рано вранці, ще темно, а він спить на підлозі біля ліжка, згорнувшись калачиком. І його рука лежала на ковдрі біля діда. Щоб одразу прокинутися, якщо дід ворухнеться.
Я стояла над ними й розплакалася, як дівчинка. Тихкнько, у кулачок, щоб не розбудити.
На п’ятий день лихоманка спала. А на сьомий прийшов дільничний.
Це Таїсія доклала зусиль. У неї зникла курка, тож вона написала в район, що втікач з дитячого будинку краде по дворах, а старий його прикриває. Приїхав наш дільничний Арсеній Самойленко, а з ним — жінка з опіки, у пальті з коміром, сувора й втомлена.
Карпо хотів встати, та ноги не тримають. Сів на ліжку, весь білий, і хрипить:
— Не віддам. Не маєте права.
А я встала посеред хати й кажу Арсенію:
— Людина після запалення легень ледь жива. Ти діда в труну загнати хочеш?
Арсеній був не злим чоловіком, сам мучився, шапку в руках м’яв. Мовляв, Валентино Семенівно, що я маю робити, папір прийшов, хлопчик у розшуку, я зобов’язаний.
І тут Орест вийшов з-за печі. Встав перед ними, худий, з розкуйовдженим волоссям, і голос у нього тремтить:
— Я сам поїду. Тільки дайте тиждень. Діду уколи робити, піч топити — він сам не зможе. Тиждень, а потім я сам прийду, чесне слово. Не втечу.
Жінка довго-довго дивилася на нього. А я кажу:
— Я за нього ручаюся. Ось перед усіма.
Арсеній зітхнув, поглянув на діда, на мене, на хлопчика.
— Тиждень, — каже. — Під твою відповідальність, Семенівно.
Рівно через тиждень, коли дід уже ходив по хаті, Орест сам пішов на автобус. Зібрав свій мішечок, дістав діду чисту сорочку. Я пішла його проводжати. Стоїть він на зупинці біля мосту, ніс червоний, і каже діду:
— Ти ліхтар запалюй, гаразд? Раптом мама…
Карпо лише кивнув. Говорити не міг.
Автобус від’їхав, а дід стоїть і дивиться йому вслід. Я взяла його під руку, а в нього плечі тремтять. Так ми й йшли до самого дому мовчки, і я плакала, і він.
Тільки сидіти склавши руки Карпо не став. Як оговтався, з’явився до мене в медпункт, у чистій сорочці, поголений:
— Поїдеш зі мною в район, Семенівно? Мене одного там не слухатимуть.
Поїхали ми втрьох: я, дід і голова сільради Галина Петрівна. А перед тим я обійшла з папером усю вулицю. Думала, ніхто не підпише. А підписали! І чоловіки, які на нього собак спускали, і жінки. Бабуся Уляна на дотик поставила хрестик. Лише Таїсія відвернулася. А її курка, до речі, знайшлася: у власному сараї, під дахом, сиділа на яйцях.
Директорка дитячого будинку, вже літня жінка, вислухала нас, прочитала наш документ. Опікунство, каже, у такі роки не дадуть, це не передбачено. А ось на вихідні та на канікули відпускати до дідуся можна, якщо сільрада та фельдшер ручаються.
Ми вийшли звідти, Карпо сів на лавочку біля ґанку й заплакав, як маленька дитина. А я сиділа поруч і гладила його по рукаву.
У першу п’ятницю я якраз поверталася з району з ліками останнім рейсом. Дивлюся, а на задньому сидінні сидить Орест, притиснувши чоло до скла. Під’їжджаємо до мосту, вже темно, сніг мете. І раптом він підхопився й так закричав на весь автобус:
— Горить! Тітонько Валю, дивіться, горить!
А внизу, біля самої води, у вікні дідуся світився червоний вогник.
У мене серце аж защеміло … Адже старий ні слова мені не сказав, що збирається його запалити.
Він вискочив з автобуса, а на зупинці стояв Карпо у кожусі, зі снігом на шапці.
— Це я тобі запалив, — каже він. — Щоб ти дорогу знайшов.
Орест уткнувся йому в кожух і заревів у голос. А дід гладив його по кучерявій голові своєю великою рукою і все повторював: «Ну все, все…» І у самого сльози котилися в бороду.
Влітку Орест вступив до училища на механізатора, а після закінчення повернувся до Зарічного назавжди. Карпа він доглядав до останнього дня, як рідного. Одружився, дітей виростив.
Той ліхтар і досі стоїть у Ореста на вікні, біля самої річки. По п’ятницях він його запалює. Онуки приїжджають до нього з міста на канікули.
Коли я ввечері проходжу повз, бачу червоний вогник, і моє серце зігрівається. А совість досі мучить мене, що й я колись хотіла здати того хлопчика в район.
