Зазвичай про таких, як я, кажуть: «У неї дар». А я завжди вважала це покаранням. Але про все по черзі.
Коли мені був місяць від народження, моя мама залишила мене під дверима дитячого будинку. Не знаю, чому вона мене покинула, можливо, у неї теж був такий «дар», і вона не хотіла розвивати його в мені. Я не знаю.
Але факт залишається фактом: я росла в дитячому будинку, не знаючи своїх батьків.
Вперше мою особливість помітила одна з наших виховательок — Маргарита Анатоліївна. Вона розповідала, що я тоді гралася з дітьми, і один із хлопчиків забрав мою іграшку, з якою я гралася; цитую її слова:
«Клянуся, я побачила, як Артемка відлетів на килим у інший бік кімнати, а ти забрала свою іграшку».
Маргарита Анатоліївна була дуже доброю дівчиною, вона відразу зрозуміла, що я особлива і що, якщо про це хтось дізнається, мене просто так не залишать у спокої.
«Не хочу, щоб тебе забрали на експерименти», — не раз говорила вона.
Тому вона займалася моїм вихованням, а заразом й допомагала мені приборкати та приручити мої здібності.
Якщо я сильно злилася, то могла переміщати предмети й навіть людей. Я дуже гостро відчувала біополя всіх навколо. Мені навіть не потрібно було вітатися з людиною, щоб зрозуміти, погана вона чи добра.
З одного боку, ви скажете, що це хороша здатність, але мені здавалося, ніби люди також відчували, що я якась не така, і трималися від мене подалі, тому досі жодна прийомна сім’я не хотіла мене усиновити.
Мені було прикро, я, як і всі, прагнула ласки, любові та справжньої сім’ї, хотіла дізнатися, що таке мама.
У мене була лише одна подруга в дитячому будинку, і звали її Рина. Точніше, звали її, звичайно, Ірина, але їй це не подобалося, тому я завжди називала її Риною.
Рина була чудовою дівчиною, ми завжди дуже добре проводили час. Вона була моєю родиною, а я — її. Вона знала про мої здібності й завжди тримала їх у таємниці, жодного разу не попросивши мене скористатися ними заради власної вигоди.
Я була їй за це дуже вдячна. Рина зовсім зневірилася знайти сім’ю, адже їй було вже п’ятнадцять. А всі в дитячому будинку знають, що старших ніхто не забирає.
Але ось одного разу Рина вбігла до кімнати з розпаленими очима, і мене одразу накрила її шалена енергія.
— Що сталося?
— Ася! Ти уявляєш!Мене удочеряють! У мене буде сім’я!
Рина підскочила до мене, обійняла за плечі й закружляла по кімнаті.
— Знайшлися люди, які захотіли мене взяти! Мені так пощастило!
Потім Рина зупинилася й серйозно подивилася на мене.
— Не переймайся, я обов’язково буду тебе відвідувати, а коли й тебе удочерять, будемо дружити сім’ями! Ходімо, ходімо швидше, я тобі їх покажу, вони там біля кабінету директорки.
І Рина потягла мене за руку.
Ми зупинилися біля дверей, які саме в цей момент відчинилися.
Звідти вийшла пара. Великий чоловік, з широкими плечима, гострим підборіддям, виразними вилицями.
Я миттєво відчула весь спектр біополя обох. І те, що я відчула, мені зовсім не сподобалося.
Від чоловіка виходила енергетика великої сили, ні, не просто сили — це була агресивність. Грубість. Злість.
Жінка ж була дуже слабкою й переляканою. Дика втома й порожнеча. Ось що я відчула.
— О, Іринка, — чоловік розплився в посмішці.
Мене аж пересмикнуло.
— Ми майже закінчили з оформленням, завтра ти вже поїдеш з нами додому.
Ірина кинулася обіймати чоловіка.
І в цей момент я відчула ще одну емоцію, що спалахнула в енергетиці чоловіка, це було схоже на любов, але ні, це не любов батька до доньки, це щось інше…
Ми повернулися до кімнати.
Ірина бігала по кімнаті, не в силах стримати свої емоції, а я сиділа на ліжку, намагаючись усвідомити все й перетравити отриману інформацію. Можливо, мені здалося…
— Ну, що з тобою? — Рина сіла поруч зі мною. — Не переймайся так, ми ще побачимося, обіцяю.
— Рина, мені не сподобалася ця пара, щось із ними не так. Цей чоловік, він якийсь недобрий.
Рина нахмурила брови.
— Припини, Ася, навіщо ти таке говориш? Ти що, мені заздриш? Я так довго цього чекала! У мене нарешті з’явиться сім’я, а цей Павло Андрійович — дуже мила людина. Я з ними розмовляла, вони такі променисті, такі турботливі. Павло Андрійович сказав, що у мене буде величезна власна кімната, уявляєш?
-Рино, ти ж знаєш, я відчуваю людей!
-Ась, відчепися, кожну пару перевіряють психолог і наша директорка. Вони — чудова пара. Він працює, а вона сидить вдома, уяви, я весь час буду проводити з мамою? У них є всі довідки. Якби вони були підозрілими, це б якось відбилося в їхній біографії.
Рина різко встала й підійшла до вікна.
— Я думала, ти будеш за мене радіти, ти ж моя подруга, — сказала вона слізним голосом.
І мені стало соромно, я обійняла її ззаду.
— Вибач, звичайно, я за тебе радію, подруго, ти маєш рацію, мені так здалося, я просто не хочу з тобою розлучатися.
— Не переймайся, тобі всього сім, тебе обов’язково удочерять, ну добре, я піду збиратися.
Я дуже погано спала, мені снився Павло Андрійович, він був ніби монстр, очі світилися люттю, а замість рота були ікла, з яких стікала слина.
Рина ледь розбудила мене. Вона вже була одягнена й готова. Я вийшла на ґанок і дуже довго не могла відпустити Рину зі своїх обіймів, ніби я могла її цим якось врятувати.
Коли Рина сіла в машину, а вихователі повернулися до будівлі, на ґанку залишилася тільки я. І тільки я побачила, як, сідаючи в машину, нова мама Рини ніби зітхнула з полегшенням, а Павло Андрійович підступно посміхнувся куточком рота.
Весь день я була не в собі. Маргарита Анатоліївна це помітила. Під час прогулянки вона відвела мене в задню частину двору.
— Ася, що сталося? Що з тобою відбувається? Ти сумуєш за Риною?
— Маргарита Анатоліївна. Ви мені вірите?
— Ну, звичайно, ти ж знаєш.
— Її забрали дуже погані люди, особливо цей Павло Андрійович, він погана людина.
Маргарита Анатоліївна замислилася.
— Це, звичайно, дуже погано, можливо, ти й справді за нею сумуєш, а може, вони й справді погані люди, але ми з тобою нічого не зможемо вдіяти. У них бездоганна біографія, вони чудово підходять на роль батьків.
-Але чому він взяв Рину? Чому не захотів взяти дівчинку молодшу?
-Що ти хочеш цим сказати?
-Не знаю, Маргарита Анатоліївна, не знаю, мені треба подумати — і я пішла, залишивши Маргариту Анатоліївну наодинці зі своїми думками.
Решту дня мені було погано. Голова боліла, все всередині мене сигналізувало про те, що треба щось робити. Коли сонце сховалося за горизонтом, моє серце почало битися як божевільне. Я заплющила очі й підхопилася. Готова присягнутися, я чула крик Рини.
Я так більше не могла. Я побігла до єдиної людини, яка зможе мені допомогти.
— Маргарита Анатоліївна, благаю, ми мусимо їй допомогти, станеться щось страшне, будь ласка, повірте мені, давайте поїдемо, у вас же є адреса? Просто перевіримо, якщо все гаразд, клянуся, я залишу вас у спокої.
Я плакала й смикала Марину Анатоліївну за рукав, наче мені було п’ять років.
Марина Анатоліївна стиснула губи.
— Ну добре, — прошепотіла вона. — Але якщо хтось дізнається… Зараз тихо-тихо через задній двір йди до моєї машини. Я візьму адресу з офісу, і ми поїдемо.
Мені стало набагато легше, мені потрібно було все перевірити.
Поки ми їхали, ми мовчали, я лише перебирала браслет із намистин на зап’ясті, який мені сплела Рина. Коли ми під’їхали, було вже темно. Величезний темний будинок, що стояв окремо від усіх інших.
— Господи, Ася, у мене немає твоїх здібностей, але будинок виглядає зловісно.
Ася знала, вона це відчувала.
— Що будемо робити?
— Залишайтеся тут, я маленька, зможу пролізти он там під парканом, я лише загляну у вікна, якщо щось не так, я повернуся й попереджу вас.
— Так не піде, а раптом вони тебе помітять?
— Не помітять! — впевнено сказала я.
Маргарита Анатоліївна кивнула.І я побігла до будинку, швидко пролізла під парканом, забруднивши всю сукню травою, але це дрібниці. Я обережно підійшла до одного вікна. Це була кухня. Я побачила там нову маму Рини, вона пила червоне з високого келиха.
Несподівано у дверях з’явився Павло Андрійович, я різко присіла; вікно було трохи прочинене, тож я могла чути їхню розмову.
— Наша домовленість у силі? — запитала жінка.
— О так, — промовив Павло, — чесно кажучи, я не думав, що вийде, але ти чудово впоралася з роллю гарненької й добродушної матусі.
— Ти обіцяв, Павле, що ми знайдемо тобі молоду дівчину для твоїх розваг, і ти більше ніколи не торкнешся мене навіть пальцем. Ти обіцяв.
Я трохи підвелася й заглянула у вікно.
— Не бійся, — сказав Павло й взяв жінку за підборіддя, — ти для мене вже занадто стара, я тебе більше не чіпатиму. Але май на увазі! Не смій допомагати дівчині, інакше ти знаєш, що я можу з тобою зробити.
Жінка вирвалася з його руки.
— Мені байдуже, що і як ти з нею робитимеш. Не чіпай мене, дай мені пожити без страху хоч трохи.
— Домовилися, я піду готуватися, ти знаєш, що робити.
Жінка налила собі ще келих, взяла його й через хвилину вийшла з кухні; голосно заграла музика.
Я мала рацію, я не помилилася. Маргарита Анатоліївна нічого не зможе вдіяти. Тільки я зможу допомогти Рині.
Я, дуже тихо ступаючи, знайшла з тильного боку будинку двері й, намагаючись не скрипіти, відчинила їх. Мені пощастило: люди часто не зачиняють задні двері в будинку. Я йшла дуже тихо. Побачила сходи й піднялася нагору, там я почала прислухатися й незабаром почула схлипування.
Я зайшла в кімнату, звідки долинали звуки, і ахнула. Рину пристебнули наручниками до великого ліжка, поруч на столі лежали різноманітні інструменти — я навіть не хотіла знати, що це таке. У роті в неї був кляп, вона плакала. Сама вона була в прозорій рожевій нічній сорочці.
Я підбігла й звільнила їй рот.
— Ася, пробач мене, пробач, що не повірила, — прошепотіла вона, — допоможи мені, допоможи.
— Я допоможу, де ключі?
— Я… я не знаю…
— Ви не це шукаєте, дівчата?
На порозі стояв Павло Андрійович, він був у якомусь чорному шкіряному костюмі й виглядав грізно.
— Ну й справи, я привів одну дівчину додому, а тут ще й подружка встигла, чудово! Зовсім молоденька, люблю таких — і Павло Андрійович облизнувся.
Я повернулася до нього, голосно вдихнула й видихнула повітря та сказала:
— Не на ту натрапив.
Я налаштувалася й подумки подякувала Маргариті Анатоліївні за її вправи зі мною.
Зосередившись, поглядом я вихопила ключ із рук Павла, і за секунду він уже був у мене в руках.
— Що? Як ти це зробила?
Він кинувся на мене, але я встигла силою думки перегородити йому дорогу невеликим комодом, на який він наткнувся й незграбно впав. Мені вистачило цього часу, щоб відстебнути Рину. Вона встала за мною.
Павло знову підвівся на ноги.
— Ти що, здуріла?
Він не встиг отямитися, як я заплющила очі й силою думки зняла зі стіни дзеркало та з усією силою розбила його йому об голову. Він впав.
— Швидше, — сказала я.
Музика грала дуже голосно, тому жінка, напевно, нічого не почула. Ми потихеньку спустилися сходами, підійшли до дверей, тихо відчинили їх і вийшли. Коли ми були на півдорозі до паркану, я побачила, що Павло йде за нами.
— Рина, швидше через паркан, там Маргарита Анатоліївна на машині.
— А як же ти?
— Я скоро буду!
Рина побігла до паркану. Я ж попрямувала назустріч Павлу.
Він дихав, наче тварина, його очі палали вогнем.
Я зосередилася, мені знадобиться багато сил.
Силою думки я підняла Павла вгору, а потім відкинула його на дерево. Я одразу ж впала на підлогу — це забрало в мене більше сил, ніж я думала.
Павло хрипів, але, здається, знову піднімався. Я більше не зможу його підняти, у мене не вистачить сил. Я оглядала двір, шукаючи щось, що могло б мені знадобитися.
— Що, втомилася?
Щось має бути. Що-небудь. О! Садові ножиці! Я зібрала всі свої сили й силою думки перемістила їх, встромивши в руку Павла й відкинувши до дерева; вони застрягли в корі, прибивши Павла до гілки. Я повільно підвелася й, з останніх сил, побігла до паркану.
Вони чекали на мене зовні біля заведеної машини. Я заскочила всередину й знепритомніла.
Коли я прийшла до тями, то дізналася, що нам вдалося втекти, а Маргарита Анатоліївна викликала поліцію; вона розповіла їм майже все. Вона лише зазначила, що я забула віддати своїй подрузі браслетик на згадку, і відвезла мене до Рини, щоб я могла його їй передати.
Звісно ж, ніхто не повірив словам Павла про мої здібності. Мене трохи пролікували від шоку та перевтоми й відпустили.
Павла та його дружину заарештували. Виявилося, що він купив собі біографію. Протягом довгих років він ображав свою дружину й чинив над нею всілякі витончені знущання, а потім вирішив робити те саме з молодою Риною. План полягав у тому, що ніхто не буде шукати дівчинку з дитячого будинку, і з нею можна робити що завгодно.
Рина була мені вдячна і більше нічого не хотіла чути про усиновлення — їй було страшно. Але все ж нас усиновили.
Марина Анатоліївна подала документи, і її затвердили. Тепер ми з Риною живемо разом, і в нас найкраща мама на світі.
Я вважала свій дар прокляттям, але він допоміг мені врятувати Рину, а значить, це все-таки дар.
