Почалося все з переїзду до іншого міста. Жила з чоловіком, і як належить за законом підлості, я дізналася, що не заплановано стану матір’ю. Повернулася додому, але докори совісті та страх не дозволили мені зробити непоправне. До того ж батько дитини вмовляв залишати все як є.
Обіцяв допомагати в усьому, кликав заміж, але проклятий токсикоз не давав мені можливості навіть думати про весілля, не те що до нього готуватися, тому я з усіх сил відмовлялася від шлюбу. Зрештою, з дитиною я не вилазила ще місяць з лікарні.
Непомітно для мене з’явилася ненависть до цієї дитини, я не можу змусити себе любити її. Його тато відмовився допомагати, доки я не запишу дитину на нього, але при цьому нічого не зробив, щоб я це зробила. Навпаки, всі ці місяці тріпав нерви, а я зривалася, закочувала істерики.
Писала не раз відмову від дитини, але не віддавала, бо мене моя мати зжерла б живцем. І постійно нагадувала б про те, що я відмовилася від дитини, що я нікчемна жінка тощо. Під час вагітності я відчувала постійний тиск матері та його батька, що теж не додавало мені радості материнства.
Минуло три місяці після народження дитини – вмирає батько. Батько ж дитину продовжував тиснути і тиснути, наполягає на весіллі та визнанні свого батьківства. Тепер моя мама мені допомагати не може, тому що вона знаходиться або у бабусі, або на роботі, вдома її застаю вкрай рідко.
Тож дитина повністю на мені. Я неодноразово думала у тому, щоб віддати дитину його батькові, бо не витримувала його тиску. Тепер ще й моя напівсліпа бабуся, і немовля, і мати та її робота – все на мене впало і все отруює мені життя. І ще її закиди, що дитині треба приділяти більше уваги.
А в мене бувало, що три дні я з ним, і всі ці три дні я можу навіть підійти до нього, бо втомлююсь від його примх і крику. Тепер у матері з’явилися закиди, що я сиджу в неї на шиї. Дитячих грошей не вистачає, тому я знайшла роботу, яка мені до душі, але добре платять і вдома.
Заробляю зараз у рази більше, ніж дитяча допомога. Мені подобається ця робота, тут я відпочиваю душею, відчуваю свою потребу та значущість, навіть ось хворію, а працюю, бо одержую більше, ніж мати на своїй роботі. Звичайно, є перерви на те, щоб поїсти, підкорити сина, памперс поміняти і таке інше.
Але тут постійні її закиди, що я мало приділяю уваги дитині. Я готова виписатися з її квартири, щоб не дорікала, але де мені тоді жити? Померла бабуся. Я хоч і не багато, але на похорон дала, та й так по дрібниці. Вона мені постійно дорікає цій квартирі, де я і мій син прописані.
Мені байдужа квартира, що залишилася від бабки у спадок, бо вона ніколи не продасться, а жити там я не хочу, але буду змушена, щоб швидше піти звідси. Мені здається, що матір просто жаба душить, що я працюю і прагну до незалежності.
Їй треба, щоб я була її іграшкою, була закомплексованою і забитою, а вона б мені дорікала. Навіть коли я заїкнулася, що хочу дитину віддати до саду, вона була категорично проти, але сидіти з онуком не може, точніше не хоче. А дитина постійно вередує і плаче без перерви, дістала вже.
У мене таке відчуття, що вони обоє хочуть загнати мене до могили. Не знаю що робити. Поки ось хочу заробити грошей на вступ у права на бабчину квартиру і звалити звідси швидше! Хочеться особисте життя налагодити, але аж ніяк не виходить.
Я боюся, що закохаюся, може, навіть заміж вийду і боюся, що ту дитину любитиму, а цю — ні. Не знаю. Він як дамоклів меч над моєю головою висить і робить моє життя важким і безперспективним.
