З перших днів нашого сімейного життя звалила весь домашній побут на свої плечі. Готова була для нього на все. Готувала йому все, що він любить, а готувати я вмію. Чоловікові все дуже подобалося, щоразу запитував, а чим я здивую його сьогодні?
Якою дурною я була! Навіть не помічала, що чоловік ніколи мені ні в чому не допомагав, хоча завжди був лагідний, говорив компліменти. Напевно, мені цього було достатньо. Коли в нас з’явився син, чоловік був щасливий, але, як і раніше, ніякої допомоги.
Навіть не допомагав мені купати дитину. Казав, що своїми грубими руками може ненавмисно нашкодити малюкові. Напевно, у мене руки були ніжнішими і витривалішими, адже вони, як і раніше, виконували всю домашню роботу і няньчили дитину. Я падала з ніг.
Моїх подруг чоловік поступово відвадив від нашого дому. Та й я була так зайнята, що було не до них. У чоловіка були друзі, вони збиралися разом, випивали навіть у гаражі, разом ходили на футбол, майже щотижня обов’язково відвідували сауну.
Коли я починала казати, чому він мене не бере ніколи з собою, чоловік дивувався, що я робитиму в його компанії, та й взагалі моя справа дитиною займатися. Разом зі мною він відвідував тільки своїх батьків і дні народження своїх родичів.
Я й не помітила, як мені стала потрібна кваліфікована психологічна допомога, бо сама я не справлялася. Спочатку я була дуже зайнята дитиною і будинком, але коли дитина підросла, нічого не змінилося. Я почувалася виснаженою і обдуреною.
На мої прохання піти куди-небудь чоловік тільки кривився і говорив, що я втратила свою форму, стала товстою, і йому не дуже хочеться показувати мене в такому вигляді друзям. Приїхали! Як прибиральниця, кухарка, покоївка, праля, я його влаштовую, а ось “виходи у світ” – це не для мене.
Я проревіла всю ніч. Потім заспокоїлася, але стала почуватися непотрібною, некрасивою і нещасною, а далі вдома стало просто нестерпно. Чоловік постійно принижує мене, його презирство просто зашкалює. Моя думка його взагалі не цікавить. Єдине, що його цікавить – це те, як я готую.
Смачно поїсти він любить, але ніколи не зізнається, що все смачно приготовлено, не похвалить. Взагалі від нього немає і не було жодної підтримки. Коли син став школярем, чоловік став брати його із собою в сауну. І я помітила, що син став гірше ставитися до мене.
Така ж зарозумілість, як у його батька. Син віддалявся від мене дуже швидко. Навіть у розмовах у нього прослизало, що мама має бути вдома на кухні, вона має нас любити, смачно годувати, прибирати, прати, піклуватися. Я в розпачі. Втрачаю, вірніше вже втратила сім’ю.
Мені важко бути з чоловіком поруч, він мене дратує. Усвідомлюю, що стала йому нецікавою, набридла йому. Боюся, що сама вже не впораюся, що мені потрібна допомога психотерапевта, щоб розібратися в собі, позбутися застарілих комплексів і неврозів.
Розумію, що сама винна, не треба було все на себе звалювати. Ось і результат. Сім’ю врятувати вже не зможу – занадто далеко все зайшло. Що робити? Втекти від цього чудовиська нікуди, я проґавила той момент, коли він на це чудовисько перетворився.
З моїми батьками живе моя сестра зі своєю сім’єю, туди дороги немає. У свої 35 років я опинилася біля розбитого корита. Не знаю, чи довго я витримаю таке життя, але сподіватися ні на кого, крім себе, не доводиться.
