На великому дивані, розвалившись на подушках, сиділи три дівчинки-підлітки. На столику поруч із диваном лежала піца, стояли пляшки з колою. З телефону лилася музика, щось із популярного, під що можна було мрійливо дивитися в стелю.
— Уявіть собі, — Варя відкусила величезний шматок піци й заговорила з набитим ротом, від чого її круглі щічки смішно надулися, — вона поставила мені двійку з англійської. Сказала: «Ти взагалі не готувалася». А я готувалася!
Катя тут же оживилася:
— Ірина Вікторівна? Знову? Вона взагалі до тебе чіпляється.
— Ага. Я ж кажу, вона мене не любить. З того самого дня, як я на її уроці навушники не витягла…
Варя з трагічним виглядом доїла піцу і витерла руки серветкою.
— Я б їй помстилася, — задумливо промовила Катя. По-справжньому. Щоб запам’ятала.
— Як? — хором запитали дівчата.
Катя загадково посміхнулася і дістала з кишені джинсів телефон.
— У мене дві сімки. Друга ніде не світилася. Номер Ірини Вікторівни у нас є. Зараз ми влаштуємо цирк…
Варя закашлялася колою.
— Ти з глузду з’їхала!
— А що такого? — Катя вже гортала контакти. — Просто подзвоню. Щось скажу. Типу… Ну не знаю. Що я коханка її чоловіка, наприклад… Знаю, що його звати Ігор, чула від когось…
Настала пауза. А потім дівчата засміялися. Назрівало щось цікаве…
— Давай! — видихнула Аліса, прикриваючи рот долонею.
— Ні, ну це ж жорстко, — хихикнула Варя, але очі в неї горіли.
Катя набрала номер. Гудки. Один. Два.
— Алло? — пролунав у динаміку знайомий вчительський голос.
Катя зробила обличчя цеглиною і заговорила низьким, трохи тремтячим від хвилювання голосом:
— Ірино? Це… Коханка вашого чоловіка турбує… Скажу відразу, ми давно зустрічаємося і він мене кохає. Скоро ми будемо разом. Тож готуйтеся до розлучення.
Вирішила заздалегідь вас попередити. Ігор буде все заперечувати, але йому не вірте, він владнає свої справи, а потім кине вас. Чао!
Вона натиснула кнопку вимкнення і впала на подушки. Дівчата вибухнули істеричним реготом. Варя схопилася за живіт, Аліса витирала сльози
— Вона повірила? — крізь сміх запитала Варя.
— А яка різниця? — Катя знизала плечима, вже ховаючи телефон. — Нехай помучиться. Буде знати, як ставити двійки!
Потім вони ще годину слухали музику, доїли піцу, обговорили хлопців із паралельного класу й розійшлися по домівках.
Про цей дзвінок забули вже наступного дня. Як про дурну витівку, яка більше не повториться.
Десять років потому.
Катя сиділа на незручному пластиковому стільці в коридорі жіночої консультації, поклавши обидві долоні на вже помітно округлий живіт.
Тридцять другий тиждень. Лікар сказав, що все добре, але для заспокоєння призначив ще один прийом. Вона чекала своєї черги, гортаючи стрічку в телефоні й краєм вуха прислухаючись до того, як плаче малюк у жінки навпроти.
Поруч хтось присів. Катя підняла очі, і її ніби струмом ударило.
Ірина Вікторівна.
Та сама. Вчителька англійської. Тільки зараз вона виглядала інакше. Коротка стрижка змінилася на довге волосся, зібране в недбалий пучок. На обличчі легка втома.
Катя перевела погляд нижче і завмерла.
Ірина Вікторівна була при надії. Живіт невеликий, і вона трималася за нього так дбайливо, ніби носила в собі крихку коштовність.
Вона видихнула, розстебнула верхній ґудзик сукні і тільки потім подивилася на сусідку.
— Вітаю, — сказала Катя хрипким голосом. — Ірина Вікторівна…
Та на секунду завмерла, вдивляючись. Її губ торкнулася невпевнена посмішка.
— Катя? Вибачте, прізвища не пам’ятаю.
Риженко . Ну звичайно. — Ірина Вікторівна посміхнулася ширше, і в куточках очей зібралися зморшки.
— Ти завжди забувала робочий зошит вдома…
Катя розсміялася.
— Саме вона.
Настала незручна пауза. Ірина Вікторівна погладила живіт і раптом запитала:
— На якому терміні? — вона кивнула на живіт Каті.
— Тридцять два тижні. Буде дівчинка.
— Ой, як чудово. Вітаю. А в мене хлопчик. Двадцять сім тижнів. Трохи пізно, звичайно, для першої… — вона замовкла, і її обличчя на мить похмурніло. Але одразу ж вона опанувала себе. — Нічого, головне, щоб здоровий.
Катя не знала, що сказати. Покручувала на пальці тонку каблучку, яку чоловік подарував на річницю. І раптом, сама не знаючи навіщо, запитала:
— А ви давно одружені?
— Це другий шлюб. Перший закінчився погано. Давно. Ще коли ви в школі вчилися.
Серце у Каті стиснулося. Вона хотіла змінити тему, але вчителька сама продовжила, ніби її щось перервало:
— Знаєте, Катю, іноді трапляються дивні речі. Десять років тому я втратила дитину. Першу. На четвертому місяці.
Катя завмерла.
— Був ви..день. На нервовому ґрунті, — Ірина Вікторівна дивилася кудись у стіну, у минуле.
— Мені зателефонувала якась дівчина. Сказала, що вона коханка мого чоловіка. Що він її кохає і скоро піде від мене…
Він усе заперечував. Присягався. Але я повірила тій… Навіщо їй брехати? Влаштувала скандал. Кричала, плакала, не спала ночами. А через тиждень — лікарня. Втратила синочка…
Катя сиділа, затамувавши подих. Вона провела долонею по животу, відчула слабкий поштовх — донька штовхалася. І на мить уявила, що цього поштовху могло б не бути. Що це вона лежить у лікарняній палаті, порожня й розчавлена, і розуміє: все могло бути інакше, якби не один-єдиний дзвінок.
Дурний дзвінок чотирнадцятирічної дурепи.
— Це була я, — сказала Катя. Голос не здригнувся, але по щоках уже текли сльози. — Ірина Вікторівна. Це я дзвонила.
Ми тоді з дівчатами зібралися. Ви поставили Варьці двійку, і я вирішила помститися. Позвонила з другої сімки. Сказала ту нісенітницю. Про коханку.
Ми посміялися і забули. Я не знала, що ви були при надії адже живота не було. Не знала… Я була дурна. Пробачте мене, будь ласка. Пробачте… Я вам життя зіпсувала…
Ірина Вікторівна довго мовчала. Катя дивилася на свої руки, на обручку, на живіт, у якому ворушилося життя, і розуміла, що вона щойно стала дорослою.
По-справжньому. Не в вісімнадцять, не в двадцять, а зараз. У цьому задушливому коридорі жіночої консультації, з цим чужим болем на своїх плечах.
— Знаєш, я багато років думала — за що? Кому я перейшла дорогу? Хто так ненавидить мене, щоб розбити мою сім’ю, вб.ти мою дитину? — вона схлипнула, але одразу ж опанувала себе. — А виявилося… дитина. Просто дурний підліток вирішив розважитися…
А я не можу не пробачити. Бо якщо я зараз не пробачу, то ким я буду? І кому це потрібно? Йому? — вона поклала долоню на свій живіт.
— Йому потрібно, щоб мама була спокійною. І тобі, — кивнула на живіт Каті. — Твоїй дівчинці не потрібна мати з тягарем провини.
Уже нічого не змінити. Тієї дитини не повернути. Того шлюбу не склеїти. Але я зараз тут. Щаслива. Чекаю на сина
І якщо ти справді каєшся, ніколи більше не роби таких дурниць. Навіть якщо хтось поставить твоїй дитині двійку… Іди вже. Лікар кличе…
І тільки коли двері за Катею зачинилися, Ірина Вікторівна дозволила собі заплакати. Від полегшення.
Через десять років вона нарешті дізналася, хто це був. І змогла пробачити.
