Мій чоловік Іван пішов навесні, коли зацвіла черемха. А повернувся восени, коли від тієї черемхи залишилися лише гілки.
Ми жили в селі, в будинку, який дістався мені від батьків. Жили довго, виростили доньку Катерину, разом перекривали дах, ставили паркан. Іван був статечний чоловік, плечистий, з великими руками, командним голосом. Я звикла до нього, як до печі взимку, як до скрипу хвіртки вранці.
Зібрався він тоді за один ранок. Кинув у сумку сорочки, бритву, робочі чоботи. Я стояла на ґанку, дивилася, як він завантажується, а в роті пересохло, ніби піску наїлася.
Не кричала, не тримала, тільки запитала:
– Куди ж ти, Іване?
Він буркнув:
– До Олени.
Хвіртка зачинилася. Черемха у дворі цвіла так, що від солодкого запаху не було чим дихати.
Пухову хустку свекрухи, яку вона подарувала на весілля, я того ж вечора поклала в скриню на саме дно. Не зі злості, ні. Просто торкатися її було неможливо…
Спочатку я ночами лежала, слухала, як цокає годинник. Потім звикла. Навчилася сама рубати дрова, полагодила паркан там, де відійшли штахетники. Доїла корову, город дав урожай. До вечора боліли руки, гуділа спина.
І ось що: я звикла до тиші. Звикла їсти без поспіху, до того, що ніхто не бурчить через недосолений борщ, не кидає чоботи посеред сіней. Почала помічати речі, яких раніше не бачила.
Як сонце зранку лягає на стіл крізь фіранку, як кіт забирається на теплу піч і муркоче. Дрібниці, а жити завдяки їм стало не так порожньо.
Катерина дзвонила щотижня. Питала:
– Мамо, як ти?
Я відповідала:
– Нормально, донечко.
Про батька не питала, а я не розповідала. Та й що розповідати? Чоловік пішов до молодої, життя таке.
Він прийшов, коли я копала картоплю. Вересень, земля важка, мокра, чоботи по щиколотку застрягли. А Іван стояв біля хвіртки в чистих черевиках і м’яв у руках кепку.
Того Івана, який йшов, уже не було. Стояв інший чоловік, сутулий, оброслий. Під очима мішки, сорочка пом’ята, тримається за поперек.
Спина у нього боліла давно, ще з позаминулої зими, коли він тягав колоди на ділянці.
– Тамаро, – сказав він і замовк.
Потім вичавив:
– Хотілося б поговорити.
Я застромила лопату в землю, витерла руки об фартух.
– Мені важко, Тамаро. Спина не розгинається, сиджу один вечорами. Оленка, вона… Ну, у нас не склалося.
– А що ж так? – запитала я, хоча й не хотіла питати.
Він завагався.
– Молода, почала свій характер показувати… Не ужилися. Я їй кажу: давай по-людськи, а вона все по-своєму. Ну і вигнала.
Вигнала. Його, значить, вигнала. Ось так життя повернулося, він від мене пішов сам, а звідти його виставили.
Іван помовчав, потім додав тихіше, жалісливіше:
– Ти ж знаєш, Тамаро, я без дому не можу. Мені б хоч на якийсь час, поки спина відпустить…
Він стояв і чекав, щоб я сама відчинила хвіртку. Щоб сказала: «Заходь, Іване, чого стоїш». Як раніше, коли він повертався з косовиці, пропахлий сіном, стояв на порозі і знав, що зараз нагодують, напоять, постіль розстелять.
Тільки я раптом побачила, як він оглядає двір. Не на мене дивиться, а на сарай, на новий паркан, на дах, який я сама латала. Оцінює, прикидає, як покупець на ринку. І по його обличчю я прочитала: він не додому прийшов. Він прийшов туди, де тепло, де нагодують, де ліжко застелено. Не до мене. До зручності.
Ось від цього погляду, оцінювального, господарського, ніби він тут щось своє залишив, у мене вилиці звелися.
– Ти сам вибрав, Іване, – сказала я рівно. – Тебе ніхто не гнав. Йшов і не питав. Іди, куди хочеш.
Він моргнув, покрутився, потім розвернувся і, кульгаючи, пішов дорогою. Я дивилася йому в спину і чекала, що мене охопить жаль. Не охопив. Тільки я так втомилася, що довелося сісти на відро біля грядки.
Увечері топила піч, гріла вечерю і думала: адже він за весь цей час жодного разу не подзвонив. Ні разу не запитав, чи жива я, чи здорова, чи потрібно мені щось.
З весни до осені – як у воду канув. А тепер, значить, «мені важко». А мені, значить, було легко?
Через пару днів біля хвіртки зупинилася незнайома машина. Таксі з райцентру, запилене. З нього вилізла дівчина: струнка, фарбоване волосся до плечей, червоний манікюр, підбори цокають по нашій багнюці. За нею виліз Іван з двома сумками. Голова опущена, плентається за нею, наче прив’язаний.
Олена. Я її раніше не бачила, від людей тільки чула, що молода, працювала в аптеці. Іван до неї й потягнувся. Вона стала біля огорожі, оглянула будинок, двір, мене в робочому фартуху.
І заговорила голосно, навмисно, на всю вулицю:
– Ви Тамара? Заберіть свого чоловіка. Мені він більше не потрібен.
Так і сказала, ніби старе пальто віддавала. Іван тупцював поруч із сумками біля ніг, дивився в землю. Сусідка Клавдія вже висунулася зі свого паркану, витягнувши шию. На дорозі хтось пригальмував, теж витріщається.
Я мовчала. Олена переступала з ноги на ногу, каблук застряг у багнюці, і вона роздратовано смикнула ногою.
– Він ваш чоловік за законом. Ось і розбирайтеся.
За законом, значить. Коли забирала, про закон не думала, а тепер згадала.
Кро. прилила до обличчя, щоки запалали. Не через Івана, ні, через себе. Через те, що ця дівчина приїхала в моє село, стала біля моєї хвіртки і при сусідах, при білому світлі, кидає мені: забери, мовляв, мені не треба.
Як річ. Як непотрібне барахло.
А Іван стоїть поруч із нею мовчки. Мовчав, як мовчав усе життя, коли треба було щось вирішувати. Ось це його мовчання, звичне, боягузливе, стало останньою краплею. Я відчула, як між лопатками проступив холодний піт, хоча день був не особливо спекотний.
Я підійшла до хвіртки, але відкривати її не стала. Руки впирала в боки.
– Ти забрала – то й розбирайся з ним сама, – сказала я, дивлячись Олені в очі. – Він не посилка. Не я його до тебе відправляла, не мені й назад його приймати.
Олена здригнулася, розвернулася на підборах і сіла в таксі. Машина поїхала, піднявши пил. А Іван так і залишився біля хвіртки з двома сумками.
Я зайшла в будинок, зачинила двері. Руки тремтіли, поки я наливала воду з ковша, половину пролила повз чашку. З вікна бачила, як Іван постояв, потім підняв сумки й поплентався до зупинки. Згорбившись, повільно.
Звичайно, щось кольнуло під ребрами. Не як чоловіка, а як людину стало його шкода. Але я одразу ж себе схаменулася, а мене шкода було, коли я сама лізла на дах по хиткій драбині?
Увечері зателефонувала Катерина. Її голос був сумний:
– Мамо, тато дзвонив. Він у бабусі сидить. Мамо, він зовсім хворий, йому погано. Куди йому подітися?
Я мовчала. Дочка плакала в трубку, а я гладила долонею клейонку на столі, з звички розгладжуючи складку, якої там давно не було.
– Мамо, ти ж не чужа йому…
– На добраніч, Катя, – сказала я і поклала слухавку.
Вона приїхала через кілька днів. Привезла Івана сама, на своїй машині. Зупинилася біля хвіртки, там же, де стояло таксі, сліди від коліс ще не змило.
Іван виліз з однією сумкою. Светр висів на ньому мішком, щоки запали, пальці тремтіли. Катерина підійшла до мене. Очі червоні, губи стиснуті, підборіддя тремтить – точно як я в молодості, коли тримала образу і не давала їй вийти назовні.
– Мамо, він хворий. Спина зовсім погана, ледве ходить. Бабуся сама ледве ноги тягне, куди їй ще його? Мамо, ти ж людина. Невже тобі все одно?
Я стояла на ґанку й мовчала. Дивилася на Івана, на дочку, на дорогу, де сусіди знову притихли біля парканів. І всі чекали: ну, тепер-то пом’якшиться, дочка привезла, не чужа жінка, як відмовити?
Руки самі потягнулися до засувки, щоб відчинити. Стільки років разом, запах його сорочок у шафі ще не вивітрився.
У голові крутилася думка: «Впусти, Тамара, куди ж йому, старому, хворому».
А потім я поглянула на паркан. На той паркан, який я сама лагодила восени. Штахетини рівні, пофарбовані, цвяхи вбиті міцно. Мій паркан, мій двір, моє життя, яке я по дошці зібрала заново, поки він жив з молодою і забув про мене.
І я згадала. Згадала, як стояла на ґанку тієї весни. Як цвіла черемха, а я не відчувала запаху, бо задихалася від сліз, які ковтала мовчки. Як потім одна лізла на дах.
Як копала, прала, тягала. А він жив з Оленою, жодного разу не подзвонив дізнатися, чи жива я?
Я зайшла в дім. Відкрила скриню, дістала з дна пухову хустку. Теплу, м’яку. Поклала в пакет. Зібрала з шафи решту його речей – в’язаний светр, рукавиці, шарф. Винесла на ґанок.
Катерина дивилася на мене, і я бачила, як у неї підборіддя затремтіло сильніше.
– Мамо…
– Ось, – я поставила пакет на землю перед Іваном. – Твої речі. Хустку матері поверни. А цей будинок – мій. Я його сама підняла. Дах латала, паркан лагодила, дрова рубала. Все сама, поки ти невідомо де жив.
Іван взяв пакет. Його губа здригнулася, але він промовчав. Сів у машину на заднє сидіння.
Катерина довго, важко дивилася на мене. Не сказала ні слова, тільки похитала головою, сіла за кермо. Машина рушила, а я залишилася стояти біля хвіртки.
Вітер дув з поля, холодний, осінній. Пахло перепрілим листям і димом: хтось на краю села топив лазню.
Минуло кілька місяців. Я топила піч, носила воду, годувала корову. Жила як жила.
Іван оселився у матері. Кажуть, схуд, кульгає по дому, робить, що може. Олена зникла, ніби й не було її.
Катерина їздить до батька щонеділі, возить продукти, ліки. Зі мною розмовляє коротко, сухо. Приїжджає, привозить гостинці, посидить пів години і їде. Я бачу: ображена на мене. Але сказати мені їй нічого.
Вечорами сиджу одна біля печі. Іноді здається, що чую його кроки по дошках. Але це будинок скрипить від вітру.
І на мене находять… всякі думки.
