– Миколо, ти що? Приїжджай! Припини, всі збираються! Так, ось прямо всі, чуєш. Так! Якраз на День матері! — кричав Михайлюк у слухавку.
– Тату, не кричи, він чує, — донька сиділа над підручниками, намагаючись зробити домашнє завдання.
– Потерпи, донько… Колька, ти мені це… припини! Навіть Маринка зі свого Києва приїде, тож приїжджай. Чудовий подарунок буде — всі разом зберемося.
Тиждень тому, коли дочка Михайлюка Костянтина принесла зі школи листівку «З Днем матері», зроблену на уроці дизайну, він замислився. Давно вони сім’єю не збиралися. У всіх справи, робота, турботи. А тут свято.
Обдзвонити всіх братів і сестер, а їх у Михайлюка п’ятеро, було найпростішим.
Вмовити всіх зібратися — ось це було найнерозв’язнішим питанням. Востаннє вони бачилися на ювілеї батька. Двоє: сам Костянтин і його старша сестра Ольга, живуть в одному селищі, де й батьки, а решту доля розкидала по всій країні.
Брат Андрій поїхав до Харкова, працювати за фахом. Молодша сестра вступила до інституту в Києві, вже перейшла на третій курс, а брат Микола, який був старший за Марину на п’ять років, оселився в Одесі.
Костя навіть взяв аркуш, щоб записати всі нюанси, щоб нічого не забути.
З Олею домовилися відразу. Навіть подумали, що було б добре спочатку всім разом наліпити пельменів, а потім сісти за стіл, як вони завжди робили п’ятнадцять років тому.
Все ж душевно проводили ці вечори за величезним столом, сміялися, жартували, мріяли. Навколо борошно, кружечки тіста і вилки в м’ясі — немов свічки на торті сімейних цінностей.
Скільки тоді підносів і дерев’яних дощок у сіни виносили — не злічити, багато ліпили, багато їли.
М’ясо домовилися з сестрою купити заздалегідь і фарш накрутити. Марина обіцяла в суботу бути, щоб допомогти з приготуванням. На себе Костя з дружиною взяли тісто.
У п’ятницю Костянтин ще раз обдзвонив усіх і, переконавшись, що все йде за планом, почав готуватися: зібрав вдома стільці, заздалегідь домовився з таксі, щоб усіх забрати з автовокзалу, купив продукти, ще дещо з дрібничок.
Найголовніше — все треба було тримати в таємниці, з цим складніше. Діти не вміють тримати язик за зубами.
У неділю Костянтин заїхав у квітковий магазин одразу після відкриття і забрав заздалегідь замовлений букет. На розвідку, до батьківського дому, вирішив з’їздити рано-вранці.
Мати бігала по кухні, наче чекала гостей, пекла пироги й одночасно прибирала.
Костя так і завмер на порозі: «Дочка проговорилася» — перше, що спало йому на думку.
Мати, посміхаючись, прийняла букет.
— А з якої нагоди? — запитала вона.
— Та з якої ж. Сьогодні День матері!
– А-а, — Олена Сергіївна поправила хустку на голові й на мить завмерла з букетом, ніби перебираючи в голові справи, які ще планувала зробити.
– Тож вітаю. А що це за пироги? Хтось прийде?
Мати злякано поглянула на сина і швидко пішла на кухню, ніби була дуже зайнята.
– Та так, адже неділя. Батько попросив пирогів.
–
Костя посміхнувся. Батько не їв солодких пирогів, а мати пекла їх з яблучним джемом і сиром.
– А батько де?
– Поїхав у справах, приїде до обіду.
– Це добре. Ти будеш вдома? Ми до тебе прийдемо близько дванадцятої.
– Так, буду, заходьте на пиріжки.
Костя вийшов і взяв у руки телефон. Все йшло за планом.
Андрій — середній син, зовні такий схожий на батька, приїхав до батьків першим. З Одеси дістався швидше за всіх. Привіз гостинці, ікру, рибу.
– О-о-о-о, я перший приїхав, – жартував він і обіймав матір.
У дверях боязко тупцювали його дружина з сином, які приїхали в селище вперше.
Потім прийшов Костя з родиною, Оля одразу ж приїхала з чоловіком, дітьми та Мариною. У будинку загуділо, зашуміло: столи, стільці пішли в справу, не вистачило, поїхали до Ольги за додатковими табуретками; гостинці, частування, почали готувати місце для ліплення пельменів.
Микола приїхав останнім. Ввалився немов ведмідь, з ящиками.
– Весело тут у вас!
Родичі захоплено прийняли гостя, закричали.
Микола привіз якісь екзотичні фрукти, вирішив здивувати . Довго всі обіймалися, раділи, нарешті заспокоїлися, втихомирилися за одним великим столом і взялися ліпити пельмені. Справа пішла вгору.
– Нічого-нічого, Миколо, пальці згадають, давай-давай! – підбадьорював Костя брата. І застукали вилки, качалки взялися до роботи. Дошки з першою партією вже стояли в морозилці.
У матері посмішка не сходила з обличчя. Але ближче до другої години мати помітно схвилювалася.
– Добре, що ви всі приїхали! Так давно не збиралися. У мене є для вас новина. Батько зараз приїде, і ви все зрозумієте.
– Що за новина? — всі за столом замовкли.
– Хоча б хороша? — запитав Микола.
– Хороша, хороша, що ви, чудова! Ну добре… зараз скажу, підготую вас… У вас буде братик! – і мати розпливлася в усмішці.
– Оце так. Оце ви, батьки, даєте! – Микола навіть підхопився з місця.
– Який термін, мамо? – одразу ж поцікавилася Марина.
– Шість… Шість років.
– Як шість років? — тут уже не витримав Костя.
– У Зеленому Гаю, пам’ятаєте, у нас жили родичі, приїжджали вони на ювілей до батька. У них був син, Макар. Тієї зими вони обоє за місяць зго.іли один за одним від цієї страшної недуги. А синочок весь час жив у бабусі. Але вона була вже зовсім стара, не могла виховати онука.
Ось ми з батьком і вирішили, що у нас вистачить сил, оформимо опікунство, а далі, як Бог дасть. Вас же виростили, подивіться, які ви всі, і сім’ї у вас прекрасні. Нас з батьком вистачить і на онуків, і на Макара, не хвилюйтеся.
У цей момент двері в будинок відчинилися, і увійшов батько з хлопчиком. Такому повороту подій він був здивований не менше за дружину, але й радість відчував ще більшу.
Вся родина зібралася. Діти всі до одного приїхали. Ось це щастя!
– Ну що, Макар, пельмені вмієш ліпити? Привіт, – потиснув руку хлопчикові Андрій.
Той кивнув.
– Бабуся навчила.
– Ну і чудово, мій хлопчику, сідай за стіл. Спочатку пиріг з чаєм, а потім і пельмені.
Усі присутні поглядали на хлопчика, але чекали, поки він освоїться, не накидалися відразу.
За пів години Макар уже ліпив пельмені разом з усіма і навіть посміхався.
І знову за столом закрутилися розмови. Разом і робота швидша, і веселіша. Потім у два етапи в трьох каструлях варили пельмені. На кухні стояв приголомшливий запах. Пельмені були всюди. Тут же запах пельменів змішувався із запахом танучого вершкового масла та лаврового листа.
— Чудове тісто, Костя, — хвалила Ольга брата. – Не втратили з Оленою вправність.
– Дякую! І фарш вдалий вийшов. М’ясо свіже.
І всі присутні кивали головами та із задоволенням відправляли до рота білі подушечки з м’ясом.
Макар теж кивав. І ніби все життя він сидів за цим столом і ліпив ці пельмені, а потім їв. Відразу звик. Добре його зустріли Михайлюки.
Виїжджали всі по черзі. Костянтин заздалегідь забронював усім таксі, про всіх подбав. І проводжали всіх усі разом. Довго обіймалися. Розлучатися було важко.
Старший син із сім’єю йшов останнім.
– Ну, брате, – Костя поплескав Макара по плечу, – тепер мені нема про що турбуватися, залишаю батьків на тебе, доглядай за ними, поки мене немає.
Усі розсміялися, а мати зітхнула з полегшенням.
“Хороших дітей з чоловіком виростили, і Макара виховаємо”.
