Я з чоловіком виховали трьох дітей та довгий час вважали, що зі своїм завданням ми справилися на відмінно. Але життя показало, як сильно я помилялася. Тепер от думаю, як не залишитися без штанів.
Виховувати дітей та будувати будинок було непросто. Але ми втішали себе, що на пенсії зможемо відпочити. Заради цієї мрії ми постійно заощаджували на собі, багато працювали.
Я вважала, що ми можемо пишатися собою. І діти вже виросли, своїми сім’ями обзавелися, і комфортний будинок збудували. Так, нам би хотілося і дітям із житлом допомогти, купити квартири чи навіть будинки. Але це завдання нам виявилося не під силу.
Та й самі ми завжди сподівалися лише на себе. То чому діти не зможуть упоратися без нашої допомоги? Молодший син із дружиною жодних претензій не висувають. Заводити дитину не поспішають, працюють, відкладають гроші.
А ось доньки постійно звинувачують нас із чоловіком у тому, що ми про них не думаємо, що нічим не допомагаємо. Одна живе з чоловіком та дитиною на орендованій квартирі. Інша переїхала до будинку батьків свого чоловіка.
Моїх доньок таке життя не влаштовує і вони хочуть мати власне житлом. Але квартири в кредит брати не бажають, навіть якщо ми допоможемо. А ось до нашого будинку переїхати вони не проти, бо і природа гарна, і дитячі садки гарні, і школи поряд.
От вони й хочуть поділити будинок на дві родини. А нам із чоловіком пропонують взяти однокімнатну квартиру в кредит. Не надто гарно з їхнього боку, як на мене. Звичайно, ми із чоловіком відчуваємо провину, що не змогли дочок житлом забезпечити. Але ж не віддавати останнє.
Тим більше, що в обох є чоловіки, а в тих теж є батьки. Нехай уже самі свої проблеми вчаться вирішувати. А якщо й надумають до нас звертатись за допомогою, то нехай пропонують щось адекватне. Ми ж допоможемо.
Син нас підтримує. Він не хоче, щоб ми віддавали будинок та купували квартиру. Але доньки поводяться егоїстично. У результаті ми з ними посварилися і вже кілька тижнів не розмовляємо.
Сподівалися з чоловіком на тиху та спокійну старість, а виходить зовсім не так. Тепер ламаємо голову, щоб і дочкам допомогти, і самим без штанів не лишитися. Чи може кинуто це все? Жити у своє задоволення, а вони нехай самі розбираються
