Варвара одна ростила двох синів – Михайла та Єгора. Батько їхній одного разу просто не повернувся додому. Як кажуть, пішов по хліб і пропав. Варя навіть встигла заяву в поліцію подати, думала, щось сталося.
Але незабаром з’ясувалося, що сталося найпростіше – недолугим батьком і чоловіком виявився Варин чоловік. Пішов до іншої. Ця ж інша потім речі його забирала, він сам боявся навіть в очі дружині та дітям подивитися.
Власне, більше вони його і не бачили. Лише раз Варя зустрілася з ним під час розлучення, та й то він постарався швидше втекти.
Аліменти Варя вибила через суд, та ось тільки платив колишній чоловік через раз. Вона і сама справлялася. Хлопчики на той момент уже були не зовсім маленькі – Михайло в третій клас пішов, Єгор був останній рік у садку. А сама Варя працювала, отримувала непогано. Тому й не скаржилася.
Якийсь час вона була одна. Не вірила вона більше чоловікам, вважала їх усіх брехунами і зрадниками. Але час минав, образа забувалася.
А тут на роботу прийшов новий співробітник. Віктор був на два роки молодший за Варвару, і один виховував доньку. Її мама пішла засвіти.
Якось вони розговорилися, дітей обговорювали. А потім поступово перейшли на особисті теми. І обидва одночасно зрозуміли, що їм приємно проводити одне з одним час.
Поступово їхнє спілкування вийшло за стіни роботи. Кілька разів вони зустрілися в кафе, потім сходили погуляти разом. Дітям поки нічого не говорили, самі не знали, до чого це призведе.
Але з кожним разом вони розуміли, що просто створені одне для одного. Їм було так легко і добре разом, що навіть не хотілося розлучатися.
І ось в один із днів вони вибралися разом із дітьми.
Дочка Віктора ще нічого особливо не розуміла, просто була рада, що вони вирушили відпочивати. Їй було всього чотири рочки.
А ось сини Варі здогадалися, що це не просто мамин друг. І їм це не сподобалося. А особливо не сподобалося, що у Віктора є дитина. Ще й дівчисько.
Удома вони одразу сказали мамі, що не хочуть жити з цими людьми. І бачитися з ними не хочуть. Але тут уже мама проявила стійкість. Хоч їй і хотілося, щоб хлопчакам було комфортно, хрест на своєму житті вона ставити не збиралася. Та й знала, що Віктор – хороша людина. І донька в нього чудова, яка дуже рано втратила маму.
Тому синам вона сказала, що мова про спільне проживання поки що не йде, але з Віктором вона бачитиметься, подобається їм це чи ні.
Щоразу, коли Віктор приходив до них у гості, хлопчаки показово йшли в кімнату. Дівчинку Марійку із собою не брали, і їй доводилося сидіти з татом і тіткою Варею.
Але Варя на синів не тиснула, давала їм можливість звикнути.
Час минав, Віктор і Варя все більше закохувалися одне в одного. Але стояло питання, як вирішити проблему з хлопчаками. Вони все також були налаштовані негативно.
А тут почалися літні канікули. Хлопці на місяць завжди їхали до своєї бабусі в село. Мама Варі жила за містом, і там було дуже добре. Ось і цього разу вони почали збиратися до бабусі, радіючи з того, що скоро будуть весь день проводити на вулиці.
– Я що подумала, – промовила Варя. – Може, ми й Марійку на вихідні залишимо в мами? Нехай теж у селі побігає.
– Та ну, незручно якось, – протягнув Віктор. – Марія ж їй чужа дитина…
– Я думаю, мама не буде проти. Вона була дуже рада, коли дізналася, що я з кимось зустрічаюся. Та й Марія в тебе чудова. Тиха, скромна, добра дівчинка. Дивись, і з хлопчаками там порозуміється. Зрештою, якщо що, то відразу з’їздимо і заберемо. До села всього година їзди.
Віктор погодився. Хотілося вихідні провести з коханою без дітей, та й хотілося, щоб Марія потоваришувала з хлопчаками. Точніше, вони з нею.
Мама Варі теж була згодна.
– Звичайно, привозьте. Де двоє, там і троє. Та й ти кажеш, що дівчинка дуже хороша.
Марія, звісно, ніяковіла. Чуже місце, незнайома людина. Віктор відразу сказав, що, якщо вона не захоче залишатися, він не наполягатиме.
Але мама Варі вміла привернути до себе людей, а дітей особливо. Тому вже зовсім скоро Марія щось весело розповідала бабусі Наді, поїдаючи її пиріжки.
Незадоволені були лише хлопчаки.
– Це наша бабуся, – похмуро заявив Єгор. – Чому і Марія тут?
– Тому що вона тепер буде багато часу проводити з нами, зокрема і з бабусею.
Але хоч хлопчаки й хмурилися, їм слова ніхто не давав. Довелося їм змиритися, що всі вихідні Марія буде з ними.
Марія ж тягнулася до Єгора і Михайла. Їй хотілося з ними погратися, хотілося, щоб вони її прийняли. Але ті показово ігнорували дівчинку. Гуляти із собою її не брали, з кімнати виганяли. Доводилося Марії бути весь час із бабусею Надею.
Бабусі потрібно було сходити в магазин. У їхньому селі він був лише один, і знаходився на іншому кінці вулиці. Не дуже далеко йти, але й не зовсім близько. А тут ще, як на зло, хмари зібралися. Але в магазин треба.
– Хлопчики, слідкуйте за Марією, – промовила бабуся. – Я швидко в магазин сходжу, скоро повернуся.
– Чому ми повинні за нею стежити? – обурився Михайло. – Вона нам не подобається! І її тато нам не подобається! Чого вони взагалі до нас прив’язалися?
Марія, яка була поруч, дуже засмутилася. Вона сіла на стілець, відвернувшись від хлопчаків. І ледве стримувала сльози.
Бабуся зрозуміла, що магазин поки що скасовується.
– Так, Марійко, у мене до тебе завдання: можеш піти в город і зібрати полуницю?
Марія перестала шморгати носом і одразу ж радісно закивала.
Бабуся Надя дала їй мисочку, а щойно дівчинка вискочила за двері, вона повернулася до онуків.
– І як вам не соромно, – промовила вона, хитаючи головою.
– А чого це нам має бути соромно? – з викликом запитав Михайло. Він відчував себе дуже дорослим, тому вважав, що має право нарівні говорити з бабусею.
– Чого це? Ви, два дорослих хлопчики, вважай, чоловіки, ображаєте маленьку, залякану дівчинку! Думаєте, це вам важко? Ах, бідні-нещасні! Ваша мама, яка все для вас робить, яка все вам купує, розважає вас, несподівано вирішила зробити для себе щось хороше! Зустріла людину, яка її кохає і допомагає їй!
Але ні ж, у неї в сім’ї є два егоїсти, яким це не подобається! А подобається, щоб мама страждала? Щоб працювала одна, щоб вас на ноги підняти? Ви ж чоловіки у вашій родині, ви маєте все робити, щоб усім було добре!
– Ми не зобов’язані любити Марію, – насупившись, промовив Єгор.
– Не зобов’язані. А знаєте, хто ще не зобов’язаний вас любити? Дядько Віктор. Він не зобов’язаний купувати вам солодощі пакетами, – вказала бабуся на пакет, який на вихідні привіз Віктор. – Не зобов’язаний водити вас усіх у кіно. Не зобов’язаний навіть вас помічати!
Але він намагається це зробити, тому що хороші люди ставляться шанобливо до інших, навіть якщо не зобов’язані. І так, ви не повинні любити Марію. Але ви можете ставитися до неї добре, щоб дівчинці не було страшно і самотньо. Щонайменше тому, що ви вже чоловіки, а вона всього лише маленька дівчинка, у якої немає мами.
У цей момент повернулася Марія з цілою мискою полуниці. Хлопчаки стояли присоромлені бабусею і спідлоба дивилися на дівчинку.
Вона перестала посміхатися і поставила миску на стіл.
– Гаразд, бабусю, іди в магазин, – похмуро промовив Михайло. – Я подивлюся за Марією.
– Я сподіваюся, – промовила бабуся, виходячи з дому.
Марія сиділа на стільці, не наважуючись підходити до хлопчаків. Вони про щось перешіптувалися, а потім Мишко повернувся до дівчинки.
– Ти любиш у хованки грати? – запитав він.
Марія закивала, не наважуючись навіть вголос щось сказати.
– Давай тоді грати. Я вожу.
Коли бабуся повернулася, то ще з вулиці почула крики й верески дітей. І з радістю зрозуміла, що серед них є один дівчачий.
Вихідні пролетіли миттєво, Віктор почав збиратися за своєю донькою. Поки вони з Варею були удвох, усе ж вирішили, що час з’їжджатися. Так і простіше буде, та й хотілося їм жити разом.
Але тут зателефонувала мама Варі і сказала, щоб Віктор не поспішав.
– Нехай у мене Марія залишається. У селі краще, ніж у місті. Разом із хлопчаками нехай до кінця місяця живе.
– Та ви що, – навіть злякався Віктор. – Мені ніяково. Та й Марія, напевно, не захоче.
– Ну, звісно, – хмикнула бабуся. – Я їх трьох із вулиці вже годину загнати не можу. Та й я запитала в неї, перш ніж вам телефонувати. Вона хоче залишитися.
– Трьох? – перепитала Варя. Вони спілкувалися на гучному зв’язку, щоб обидва могли чути, що говорить Варина мама. – Хлопчаки граються з Марією?
– Звичайно, граються. Куди вони подінуться? У мене тут не забалуєш.
– Мамо, мені здається, вони ще не готові прийняти її…
– Це ви з ними сюсюкаєтеся, вони так і до повноліття будуть не готові. А я сказала все, як є. Тепер вони з Марією граються, піклуються про неї.
Віктор і Варя переглянулися.
– Ну ми завтра все одно приїдемо. Привеземо їм їжі, та дітей побачимо.
– Та приїжджайте, хто ж забороняє. Але будьте впевнені, що жоден із них із вами в місто не поїде. Боюся, я і через місяць їх не вижену.
Справді, ніхто з дітей не хотів повертатися. А Варя помітила, що її сини й справді граються з Марією. І навіть, начебто, піклуються. Мишко, он, постійно їй липучки на сандаликах поправляє, щоб не впала. А Єгор через канаву допомагає перестрибнути.
Та й із Віктором вони стали спілкуватися м’якше. Навіть сказали “дякую” за ті смаколики, що він привіз.
– Твоя мама, їй Богу, чарівниця, – посміхнувся Віктор, коли вони поїхали.
– Може, вона має рацію… – промовила Варя. – Ми тут дорослі, і ми вирішуємо, як для всіх буде краще. Не потрібно це перекладати на дітей. Тому, як повернуться, повідомимо, що ми з’їжджаємося.
І, на диво, всі нормально сприйняли цю новину. Напевно, хлопчики й справді зрозуміли, що мама теж гідна щастя. Та й, прибравши емоції, усвідомили, що Віктор хороший.
Ну а Марія просто була рада. Адже тепер у неї з’явилася мама і бабуся. Що ще для щастя потрібно?Спеціально для сайту Stories
