Я погана племінниця й з цим змирилася. Я вже понад 10 років не живу в одному місті зі своїми батьками та тіткою. Так вийшло, що мені запропонували роботу за пристойні гроші. За кулька років я та батьки зібрали гроші на власну квартиру. Я допомагала, як могла – працювала на двох роботах, всі зібрані гроші віддавала батькам, відмовляла собі у всьому та зрідка поверталася в своє рідне місто.
Тітка дуже ображалася, що я її не навідую. Я просто не любила до неї ходити, бо постійно чули якісь докори, що я не так живу, не вийшла заміж та й взагалі не маю поваги. Я мовчки терпіла її закиди, бо не хотіла ображати. Вона напевно думала, що я гроші лопаю гребла й жила, як сир в маслі.
Остання крапля була два роки тому, коли я насилу змусила себе зайти до тітки в гості, щоб вона потім не розповідала моїй матері, що я знову не така. Я прийшла в гості і ми, як зазвичай, сіли пити чай. Почався вже знайомий мені допит про моє життя. Читала мені моралі, що я маю вийти заміж. Я мовчки це все терпіла, зрідка коротко їй щось відповідаючи.
Тут вона згадала про квартиру батьків й заходилася бідкатися, що купити житло важко й дорого. Хоча сама вона не купляла свою квартиру, бо житло дали її покійному чоловікові як ліквідатору на Чорнобильській АЕС. І тут тітка вирішила мене повчити, заявивши: «Твоїм батькам так важко. Всі гроші у квартиру вкладають. Собі у всьому відмовляють, мати аж схудла. Їм же нема кому допомогти».
На цій фразі мені увірвався терпець. Я нічого не пояснювала, а лише сказала, що то взагалі не її справа, і не треба щось говорити, якщо нічого не знаєш. Я встала й пішла геть від тітки. З тих до неї в гості я більше не ходила, бо вирішила не псувати собі життя. До речі, мама дійсно схудла, але лише через те, що почала бігати кожного дня.
