На сьогоднішній день ми шукаємо привід ще раз зустрітися, побачитися, доторкнутися один до одного…

Близько чотирьох років тому життя мене закинуло з великого міста до села на роботу. Працюю я в невеликій організації у маленькому селищі, де всі один одного знають. У мене є дружина та діти.

За ці кілька років особливо друзів я не знайшов. Знайомих – багато, а друзів, на жаль… Але близько місяця тому якимось дивним чином я почав спілкуватися з іншою співробітницею нашої організації.

Точніше, ми й раніше спілкувалися, говорили по роботі, на різні інші теми. Від першого дня знайомства ми порозумілися. Вона одружена, у неї теж є діти. До речі, через деякі обставини ми єдині годувальники наших сімей.

Наші діти ходять до одного дитсадка, я знаю її чоловіка, вона мою дружину. Але на сьогоднішній день наше спілкування намагається вирватися за межі банального «привіт як справи».

Вона щоразу опускає очі, коли мене бачить, я намагаюся вкотре торкнутися її руки. Ми навіть почали листуватися, в яких розповідаємо, хто як спав, як вихідні, ділимося емоціями та переживаннями.

Ми навіть у якийсь чудово-обманний спосіб вибили у начальства вихідний і дорогою туди й назад розмовляли про наші стосунки. Обговорювали, що далі, до чого це спричинить.

На сьогоднішній день ми шукаємо привід ще раз зустрітися, побачитися, доторкнутися один до одного. Максимум, що ми можемо дозволити – обійми у мене в машині. Жодних поцілунків.

Я не хочу робити боляче ні моїй сім’ї, ні її, вона також боїться за нас. Вже сотню разів я казав собі, що треба закінчувати, але варто тільки побачитись — одразу все змінюється.

Якби на нашому місці був хтось інший, напевно, вони вже давно б були разом, а ми ось не можемо перейти межу. Хоча чому – ми хочемо, але совість не дозволяє. Я заплутався. Що мені робити?

You cannot copy content of this page