Моя донька завжди була тихою і працьовитою. Інших дітей мені бог не дав, але ми добре справлялися удвох. Є в нас невеличкий будиночок у селі й маленьке господарство: кури, гуси, колись і корова була. Від чоловіка мого давно й сліду не стало, але це, напевно, на щастя.
Непутящий був чоловік, тільки й умів, що влазити в борги. Коли дочка закінчила школу, їй уже виповнилося 18, дуже хотіла вступати до університету в найближчому містечку, але ми, підрахувавши наші скромні запаси, вирішили, що університет не потягнемо.
Тоді-то і з’явилася в мене ідея відправити її з моєю давньою подругою за кордон на заробітки. Життя там у рази краще, місто велике, можливості всякі. І донька теж так думала – зібрала речі і поїхала з тіткою. Справи в неї пішли добре. Робота була нелегка, на птахофабриці, але копієчку свою мала.
І мені допомагала – щомісяця висилала 200 євро, а цих грошей мені з головою вистачало, щоб прожити в нашому маленькому селі. Мені тоді було вже важко дивитися за господарством, корову продала, кури захворіли. Тільки гуси якийсь час ще залишалися.
Не минуло й трьох років, і донька вискочила заміж. Зять мій новоспечений, за словами доньки, був одним із її начальників-бригадирів, поляк. На честь одруження дуже хотілося побачити свою доньку, і вона приїхала. Тільки без зятя, роботи в нього багато. Приїхала і нічого не привезла.
Ні, цукерки там усякі, ковбаску – цього добра вистачило ще на місяць, а щоб мені чимось фінансово допомогти, то ні, адже я вже 8 років не можу знайти роботу, туго тут із цим. Та й донька сама мала бачити, що половина села за останні кілька років вимерла. Самі старі залишилися, нікому тут працювати.
Погостювала тиждень і назад поїхала. Відтоді дзвонила дочка все рідше, а потім і зовсім перестала переказувати гроші. Мені, звісно, було нелегко. Незручно дзвонити і просити грошей на хліб, особливо у власної дитини. Усе ж у нас було заведено, щоб діти за своїми старими доглядали.
Але доньку повністю поглинуло міське життя, я це бачила. У неї була своя причина: раніше це були її гроші, а тепер усім бюджетом розпоряджається чоловік. Їй ніяково ось так взяти 200 євро для своєї старенької. І тоді я подумала, що сама впораюся. Вирішила знайти роботу – прибиральницею в місті.
Це була хибна затія, не знаю, як вона прийшла мені в голову. Спочатку потрібно було встати о 6 ранку, потім трястися в автобусі годину, потім кілька годин працювати, не розгинаючи спини. Потім знову годину в автобусі, а там і вечір настав. Стара я для такого, досі пам’ятаю, як болів поперек.
Настали важкі часи. З дому було соромно вийти – усім навколо винна. Кому гроші, кому мішок картоплі. Сусіди перестали зі мною вітатися, дочка не дзвонила. Вирішила зібрати речі і поїхати туди, де, як я думала, на мене чекали. Добре, що в мене ще залишилася пара золотих сережок.
Заклала їх у ломбард, купила квиток в один кінець і поїхала. Адреса в мене була ще з тих часів, коли донька могла з посилкою і грошики переслати. Ох і давно це було. Я подумала, що вона побачить, згадає матір і одумається. І спочатку здалося, що так і сталося – вона рада була мене бачити.
Я була рада подвійно, бо усвідомила тільки зараз, як добре в моєї доньки все в житті влаштувалося. Величезний двоповерховий будинок з садом, огорожею, кованими воротами. Видно, це чоловік її будинок побудував. Значить, і справді якийсь бригадир.
Донька мені виділила гостьову кімнату поруч із другим туалетом і ванною. Там же стоїть великий телевізор. Я мало не розплакалася: на телевізор для гостей гроші є, а мамі вислати грошики немає, але я все пробачила. Усе було добре: дочка працювала, чоловік її теж, а я вдома сиджу тихо, як мишка.
Дивлюся серіали, зрідка спускаюся до холодильника і назад. Мене було не видно і не чути! Я сподівалася, що тепер-то я нарешті можу постаріти в спокої, але ні. На третій тиждень до мене прийшов зять і запитав, коли я їду, бо скоро до них навідаються гості, а я займаю кімнату.
Дивлюся на доньку, а вона за чоловіка ховається і мовчить, нічого не каже. Тоді я вирішила нагадати, що в мене за душею немає ні копійки я бідна літня жінка, але він не розгубився, відкрив гаманець і відрахував близько 800 злотих на квиток назад. Сил не було на нього дивитися, але робити нічого.
Довелося взяти гроші й піти пакувати валізи. Я б і сама не залишилася в будинку, в якому мені настільки не раді. Просто не думала, що так вийде. Завжди підозрювала, що зять у мене з гнильцею, а тепер точно знаю. Донька теж була непохитна – допомогла зібрати речі, відвезла на вокзал і посадила в потяг.
Усе пройшло так мило і спокійно. Я сіла у вагон і тут же розревілася. Невже в таких заможних людей немає кімнати для старої матінки? Я ж цю дитину виростила, я її сюди відправила, а тепер мені немає поруч із нею місця. І я сама не знаю, чи то дочка моя зіпсувалася, чи то цей нелюд її так поміняв.
