Я все життя була зручною дитиною для своїх батьків. Саме зручною. Я ніколи не мала права голосу. Мене ніколи не питали, що хочу я. Від мене вимагали робити тільки те, що скажуть, їсти те що дадуть, і ні в якому разі я не могла сказати «Ні».
Я так росла під тотальним контролем батьків. Єдине, на що я мала право – це вчитися, що я і робила. Я все сподівалася, що вивчусь, знайду роботу і зможу жити сама. Робила все, щоб моя мрія стала реальністю. Мені навіть подружки казали, що жити так, як я не хотів би ніхто.
Я навіть не могла спілкуватися з тим, з ким хотіла. Всіх моїх знайомих мали схвалити батьки. В свою чергу я намагалася не засмучувати тата та маму. У школі була відмінницею, а після легко вступила до інституту. Батьки вирішили зробити мені подарунок і залишити квартиру, а самі планували переїхати за місто.
Мама се казала, що я маю бути самостійною, та я тільки цього й чекала. Я ж так мріяла жити одна, а ще дуже хотіла викинути весь мотлох з квартири. Саме це я і зробила після того, як батьки поїхали. Мама все одно забрала все, що хотіла, то ж інше й не треба було.
За кілька днів приїхала мама і такий скандал влаштувала. Кричала, як я посміла то все викинути, що треба було її спитати. В кінці ще й назвала мене невдячною. Я звикла виправдовуватися перед мамою, але в цей раз я розізлилася. Слово за слово, так і посварилися. Мати пішла, грюкнувши дверима.
Я в той день багато плакала, б насправді нічого цінного я не викинула, лише старий побитий посуд, вицвілі фіранки, якісь поламані речі, які батько роками не ремонтував, незрозумілі пакети – все те, що займало місце, але в побуті не використовувалося. Мені було образливо, але водночас я й провину відчувала.
Ввечері ще й тато зателефонував з лекцією про те, як я сильно їх розчарувала, що я негідниця. Після його слів я ще більше засмутилася. Наступного дня батьки приїхали та заявили, що якщо я така доросла та самостійна, то маю сама заробляти та жити окремо. Я й не була проти, а навпаки дуже того хотіла.
Мені дали місяць, щоб я на першому курсі університету знайшла роботу та житло. Я одразу дала оголошення, що можу працювати нянею. Дітей дуже люблю, як доглядати знаю, тому з цим не мало бути проблем.
Шукаючи житло, зрозуміла, що поки не зможу його винаймати, тому піша в гуртожиток домовлятися. На моє щастя, там знайшлося місце. Мама зі мною не розмовляє, а я себе чомусь погано почуваю. З одного боку, розумію, що маю право на особисте життя та свій вибір, а з іншого – люблю батьків. Через це вважаю себе винною. Але що мені робити? Далі терпіти вимоги батьків та не мати власного життя? Чи рішення поїхати від них було вірним?
