-Мамо, скажи діду, щоб не заходив до кімнати. До мене зараз прийдуть дівчата, а то він знову, як минулого разу…
– Ніна?
-Га.
-А чому ж Люська зачинилася у шафі…
-У якій шафі, тату?
-Ну в її кімнаті, вона у неї як шафа.
-Годі, відчепіться ви від дитини, подружки до неї зараз прийдуть, ви це, не ходіть до неї…
-Як це?
-Так, не ходіть, вони до іспитів готуватися будуть.
-Ну-ну, я знаю ці іспити. Сядуть і репетуватимуть, як кобили, у їхні роки вже, жінки на селі по двоє дітей мали… А ці, погляньте, королеви, не заважайте їй…
-Ну що ви таке говорите, які дві дитини, які жінки. Вони ж діти.
-Діти? Їй скільки років, га? Ось, вже…
-Мамо, ну дивися, знову він на мене… , піду в гуртожиток, раз у рідній родині мені місця немає..
-Людмила, заспокойся.
-Та що заспокойся, що заспокойся. Скрізь лізе, в кімнату прийде і сидить, несе всяку нісенітницю, розмовляє як… як…
-Як хто, донько? Як розмовляє твій дід? Як старий? Так він і є старий, як із села? Так він і є сільський, все життя прожив у селі, все життя пропрацював, бабусі не стало, тому й забрали…
Ти що, маленька? Тобі вже вісімнадцятий рік… Тому що він твій дід, тому що батько твого батька, і тому ти повинна поважати його.
-Але у нього є ще дочка, чому тітка Рая не забрала дідуся?
-Тобі не соромно? Коли була маленькою, так від діда не відходила, і на риболовлю з дідом, і на косовицю, і спати укладав дід, а тут виросла, погляньте на неї.
Куди тітка Рая його забере? Сама з горе-чоловіком та дітьми, впоратися не може…
Іди геть, безсоромниця, бачити тебе не хочу, виростили донечку, так на старості років і шматка хліба матері з батьком пошкодує.
-Мамо…
-Не мамкай, йди.
-Ну мамо, ну вибач…, ну справді, дідусь минулого разу, коли Таня з Іринкою прийшли, сів і почав всяку нісенітницю нести, то пісні співати почав…
-Ти вважаєш це нісенітницею? Те, що твій дід, весь поранений, контужений, повернувся додому живим? Виховав двох дітей? Ти вважаєш це нісенітницею?
-Мамо, ну вибач, чого ти починаєш? Я не так висловилася… Дідько, ну чому я завжди у вас крайня…
-Ніночка.
-Так, тату.
-А чи мені здалося, що хтось лаявся?
-Ні, вам здалося, це дівчата прийшли до Людмили, голосно розмовляли, а я попросила, щоб тихіше…
-А навіщо тихіше, Ніночка, хай собі говорять, хай сміються, поки молодості вистачає… А де ж Юрко, чому так довго?
-Так працює, тату.
-Аааа, ось що… Ну-ну… А очі-то що, на мокрому місці? Якщо Юрко негідник, то я його ременем…
-Ні, просто щось в око потрапило, смітинка якась, мабуть…
-О, Єгорчик, мій милий онучок. Єгор, а поглянь, що у дідуся є…
-Я не хочу дідуся, мені ніколи, треба уроки вивчити і на тренування бігти.
-Юрко, синочку приїхав…
-Привіт, батьку, як справи? Ніно, збери щось швидко перекусити, та з собою накидай, я з кумом на кар’єри з’їжджу. Щук там вчора Іван натаскав, хороші такі…
-Я б теж…
-Ну куди тобі, тату. Ну що ти, га? Іди подивися телевізор, книжку почитай, рибалка знайшовся.
Увечері, коли дідусь уже спав — за сільською звичкою він рано лягав і рано вставав, — у великій кімнаті зібралася вся родина.
Ніна була мовчазна й задумлива, Єгорка висів у батька на шиї, Людмилі не терпілося поділитися своїми новинами, Юрко розповідав про риболовлю, а Ніна сиділа мовчки. ..
-А що це у нас мама сьогодні мовчить? Га? Діти, що ви з мамою зробили?
-Я ось що думаю, – озвалася Ніна, – мабуть, доведеться везти дідуся в село…
Юра відразу похмурнів, насупився, діти завмерли…
-А що це ти мого батька в село зібралася везти? І в яке село? Куди? Будинка ж немає, -єхидно поглядаючи на дружину, сказав глава сім’ї, – так що…
— Що, Юрко? Що «що»? Що його будинку немає, я знаю, ви ж з Раїсою гроші поділили, від продажу…
— Що? Та я ж для сім’ї…
— А я що кажу? Невже я сказала щось проти? Ти спочатку вислухай, всі вислухайте…
-Ти, Юрко, і ви, діти, знаєте, що я з дитячого будинку. Що у мене немає ні батька, ні матері, я нічого не пам’ятаю про себе, пам’ятаю тільки, що коли нас везли в поїзді, годував мене якийсь дідусь. Може мій, може чужий, а може вихователь якийсь, я не знаю…
Я завжди хотіла сім’ю, і коли, Юрко, вийшла за тебе заміж, була рада, що нарешті її знайшла.
У вас є таке багатство, мої рідні, як батько і дідусь, а ви цього не цінуєте.
Що тобі, донько, коштувало послухати про те, як жив твій дід? Приділити старенькому п’ять-десять хвилин своєї дорогоцінної уваги?
А тобі, Єгор? Ти виріс у дідуся на руках, дитячого садка не було, тебе нікуди було подіти, тебе ж десятимісячного до старих у село відправили, мені на роботу треба було вийти, а ти… ти не зміг підтримати жартівливу гру, яку ви з дідусем придумали колись давно?
Юрко, а про тебе я взагалі мовчу. Ти коли востаннє з батьком розмовляв? Тобі що, старий місце б просидів, якби ти взяв його на риболовлю? Ех ви…
Загалом, ви вже дорослі, всі самостійні, а дідусеві потрібен догляд. У співробітниці, у селі, будиночок капітальний, від батьків залишився, ось і пускає нас з дідусем туди. Скільки йому там залишилося жити? Одного його не кинеш, поїду з ним…
-Ніно, ти це…
-Я все сказала…
***
-Діду, а це правда, що ти і зараз вмієш танцювати, як молодик? А то дівчата думають, що я жартую…
-Діду… а що в тебе там?
-Батьку, Іван учора наловив коропів , може, з’їздимо ,га? Порибалимо? Я четвертинку приховав, тільки Ніні не кажи, а то вона буде бурчати.
