Після вечері мама сіла поруч і обійняла семирічного Сергійка за плечі. Він напружився. Коли таке було востаннє, мама сказала, що поїде на кілька днів у відрядження, а Сергій поки поживе в її подруги тітки Ганни.
Усе б нічого, але в тітки Ганни була донька Ірка, страшенно шкідлива і зарозуміла. Вона постійно ображала Сергія.
– Ти знову у відрядження поїдеш? Я не хочу до тітки Ганни. Там Ірка шкідлива, – заявив Сергійко і подивився на маму. Мама посміхалася і ласкаво потріпала його по їжачку волосся. Сергій осмілів.
– Мамо, будь ласка, візьми мене із собою, – став умовляти він маму.
– Не можу. Я буду зайнята цілими днями. Що ти там будеш робити один? – Вона встала з дивана і нервово заходила кімнатою.
– Ти сама сказала, що я вже великий. Я не хочу до тітки Ганни з Іркою. Можна я поживу один?
– Досить скиглити! – прикрикнула на нього мама. – Ти занадто маленький, щоб жити одному. А якщо що-небудь трапиться? Не хочеш іти до тітки Ганни, я відвезу тебе до бабусі.
– У Чернігів? – зрадів Сергійко і його очі радісно заблищали.
– Ні, я відвезу тебе до іншої бабусі, мами твого батька.
Для Сергія стало новиною, що в нього, виявляється, є ще одна бабуся. Він її ніколи не бачив.
– Не хочу, – про всяк випадок сказав він.
– А я тебе не питаю. Збирай підручники і все, що хочеш узяти з собою. Я поки що зберу твої речі.
Сердечко Сергія тривожно забилося. Минулого разу, коли мама відвозила його до тітки Ганни, жодних речей він із собою не брав. Значить, мама поїде надовго.
– Я не хочу нікуди їхати з речами. Можна мені поїхати з тобою? – став канючити Сергій.
– Припини! Чоловіки не плачуть.
– Я ж дитина, а не чоловік, – схлипнув Сергій.
Уранці він повільно одягався, сподіваючись, що мама передумає і нікуди не поїде, або в неї увірветься терпець, і вона дозволить залишитися йому вдома. Мама накричала на нього, що їх уже чекає таксі, через нього вони не встигнуть поснідати.
Вони їхали в таксі через усе місто, потім довго піднімалися на ліфті. Сергій стежив за цифрами на табло. Ліфт зупинився на одинадцятому поверсі, двері кабіни відчинилися, і мама підштовхнула Сергія до залізних дверей.
На дзвінок ,двері відчинила зовсім несхожа на бабусю жінка. Вона була в довгому червоному халаті із золотими райськими птахами, а на голові височіла висока зачіска. Вона дивилася на Сергія, скрививши гидливо губи, немов побачила мишу.
Мама завжди верещала, побачивши мишей. Жінка не верещала, але погляд її не обіцяв нічого доброго.
Зазвичай дорослі при зустрічі говорили: “Хто це до нас прийшов?” “Чий це такий гарненький хлопчик?” Жінка нічого подібного не сказала, вона просто дивилася то на Сергія, то на маму.
– Доброго дня, Маргарито Веніамінівно. Дякую, що погодилися взяти Сергійка. Ось його одяг. Я написала, який у нього режим, що він любить їсти, адреса школи…
– Коли повернешся зі свого… – “бабуся” хмикнула, – відрядження? – Голос у неї був низький і хрипкий, як у чоловіка.
“Може, це переодягнений чоловік?” – подумав Сергійко.
– Через тиждень, може, раніше, – сказала мама.
Серце Сергія впало. Він підняв на маму очі, сповнені образи, здивування і сліз.
– Не їдь. Матусю, візьми мене із собою, – зробив останню спробу Сергійко, вчепившись у її пальто.
Руки “бабусі” боляче здавили його плечі. Від несподіванки Сергій випустив мамине пальто. Мама одразу ж зачинила за собою двері. Сергій почав кричати, кликати її, смикати ручку.
– Не кричи! Оглушив мене, – сказала “бабуся” і відпустила його плечі. – Досить істерику закочувати. Роздягайся. Сподіваюся, твоя мама не забула покласти твої капці? Я не збираюся витрачати на тебе гроші. У мене маленька пенсія. – Вона випливла з передпокою, залишивши Сергійка одного.
Йому було жарко, але з упертості він не роздягався. Присів навпочіпки і притулився до дверей спиною. Але ноги скоро затекли. Сергій піднявся на ноги й розстебнув куртку.
До гачка вішалки не дотягнувся, поклав куртку на тумбу для взуття. Розстебнув змійку на сумці й побачив свої капці. Вони нагадали йому дім, маму, і Сергій заревів.
Коли, наплакавшись, він увійшов у кухню, “бабуся” сиділа за столом . Сергій всіма очима втупився на неї.
– Мене звати Маргарита Веніамінівна. Зможеш вимовити? – Вона махнула рукою. – Називай мене просто Марго.
Скільки він жив у Марго? Йому здавалося, що цілу вічність. Вони рідко розмовляли. Кілька разів вона відвезла його до школи, потім він їздив сам. Вона цілими днями дивилася телевізор.
Якось раз Сергій прийшов зі школи і побачив, що в передпокої сумка з його речами.
– Мама приїхала? – зрадів він.
– Ні.
Наступного ранку Марго відвезла Сергійка до двоповерхового будинку, схожого на великий дитячий садок. Він не встиг прочитати назву на вивісці над входом. Він спітнів, сидячи в коридорі, поки Марго розмовляла в кабінеті з директором.
Потім вона вийшла і пішла геть, не глянувши на нього. Директорка взяла Сергія за руку і повела довгим коридором.
З-за кожних дверей лунали дитячі голоси. Вони піднялися на другий поверх і увійшли у велику кімнату, де в два ряди стояли десять ліжок.
Директор показала йому його ліжко і пішла. Не встиг Сергій освоїтися, як до кімнати увійшли четверо хлопчиків. Двоє з них були набагато старші за Сергія. Чотири пари очей уставилися на нього.
– Новенький, як тебе звати? – запитав найстарший.
– Мати батьківських прав позбавили чи її збила машина? – запитав інший.
– Вона у відрядженні, – пропищав Сергій.
– Ха! Знаємо ми ці відрядження. – Хлопці дружно засміялися. – Знайшла твоя мамка собі хахаля, а тебе здала сюди, щоб ти не заважав їй…
– Не правда, вона прийде за мною…
Хлопчаки відкрили його сумку і витрусили всі речі на підлогу. Потім зірвали рюкзак. Частину одягу та книжок розібрали між собою.
Сергій намагався забрати, але хіба міг він впоратися з четвіркою великих хлопчаків? Його грубо штовхали, відштовхували. Злість додала Сергію хоробрості.
Він головою врізався в живіт одного з хлопчаків і протаранив його до стіни. Решта тут же накинулися на Сергія. Невідомо, чим би все закінчилося, якби в спальню не зайшла нянечка тітка Соня. Вона шваброю розігнала хлопчаків.
Життя Сергія в дитячому будинку перетворилося на нестерпне пекло. Життя з Марго тепер здавалося йому раєм.
Він постійно сварився, його карали. Сергій забивався в затишні місця і гірко плакав, кличучи маму.
Коли став старшим, він кілька разів тікав із дитячого будинку, але його ловили, знімали з поїзда і знову повертали в дитячий будинок, карали. Нянечка тітка Соня жаліла його. Він часто відсиджувався в її підсобці з відрами і швабрами.
– Потерпи, рідненький, усе минеться. Головне, не озлобися на людей. Люди різні, і хороших багато, – втішала його тітка Соня.
Коли настав час залишати дитячий будинок, тітка Соня дала йому аркуш зі своєю адресою і номер телефону.
– Заходь до мене. Допоможу, чим зможу. Компаній поганих сторонись, наставляла вона його на прощання. – Що робити збираєшся?
– Вчитися і працювати, з готовністю відповів Сергій.
– Це правильно. Без освіти нині не можна.
Насолодившись свободою, нагулявшись вулицями міста і наївшись досхочу морозива, піци і пепсі-коли, Сергій приїхав до тітки Соні. Вона нагодувала його супом, зітхаючи і журячись над долею бідного хлопчика.
Потім йому дали квартиру, занедбану, зі стійким запахом тютюну. Сяк-так переклеїв сірі засмальцьовані шпалери.
Тітка Соня віддала йому свої старі фіранки, деякий посуд. І почалося в Сергія самостійне життя. Він влаштувався працювати на завод, подав документи на заочне відділення в інститут на машинобудівне відділення.
В інституті на зимовій сесії він познайомився з Мілою, симпатичною дівчиною. Її батьки дізналися, що він виріс у дитячому будинку, заборонили їй із ним зустрічатися.
Але Міла не кинула Сергія. Зі сльозами вона часто скаржилася, що щоразу затримавшись десь, батьки влаштовували скандал, погрожували вивезти її в інше місто, якщо вона не кине Сергія.
– А ти піди від них, до мене. Я заробляю нормально, проживемо.
І незабаром після чергового скандалу Міла дійсно втекла з дому. Батьки подали заяву в поліцію, але все обійшлося. Сергію дали відмінну характеристику на роботі. Нічого проти нього поганого не знайшли, і їх залишили в спокої.
Тепер у Сергія з’явилася маленька сім’я, якої раніше не було. Нарешті, батьки Міли захотіли з ним познайомитися. Сергій ретельно одягався перед дзеркалом.
– Ти виглядаєш як наречений, – сказала Міла схвально, роздивляючись Сергія.
– А я і є наречений.
Коли пролунав дзвінок у двері, Міла пішла відчиняти. Незабаром вона повернулася з розгубленим виглядом.
– Це до тебе. Вийди.
– Хто там? – запитав Сергій.
– Вийди й подивися. Якась жінка сказала, що вона твоя мама.
Магічне слово мама діє на людей певним чином. Одразу перед очима постає образ ніжної та турботливої жінки з ласкавим поглядом. Але Сергій не міг згадати нічого, крім своїх сліз. Усе хороше затьмарила образа на її зраду. Він бачив її востаннє дуже давно, коли вона відвезла його до Марго.
Сергій вийшов у передпокій. Біля дверей стояла невизначеного віку жінка. Їй можна було дати і п’ятдесят років, і набагато більше. Побачивши її, нічого не здригнулося всередині.
– Ти не впізнаєш мене, Сергію? Я твоя мама, – сказала жінка, злякано дивлячись на нього.
– Я вас не знаю, – сказав Сергій дерев’яним голосом.
Жінка заговорила швидко, ковтаючи слова:
– Я винна перед тобою. Розумію, що ти забув мене. Я просто хотіла на тебе подивитися. Ти виріс, зовсім дорослим став. Зустріла б тебе на вулиці, не впізнала б.
– Подивилися? – Сергій розвернувся, щоб піти, але Міла втримала його за руку.
– Сергію, це ж твоя мама.
– Немає в мене матері. Вона кинула мене. Нехай іде, я не хочу її бачити, – вигукнув він.
– Синку, у мене були проблеми, потім я сильно хворіла, мені мали робити операцію. Я не знала, чи виживу, – намагалася виправдатися жінка.
– Бачу, що операція пройшла успішно, – скривився Сергій, як від зубного болю. – Навіщо ви прийшли? Ви були потрібні мені тоді, коли наді мною знущалися в дитячому будинку, коли я кликав вас ночами, – уже спокійніше сказав він.
Як і тоді, йому захотілося плакати. Але ж чоловіки не плачуть.
Жінка закрила обличчя долонями. Плечі її здригалися.
– Я теж плакав, пам’ятаєте? Просив не їхати, взяти мене з собою, – він випльовував слова, немов хотів образити її якомога болючіше. – Ідіть.
– Сергію! – докірливо смикнула його Міла.
– Знаєш, що таке дитячий будинок? Мене ображали, забирали їжу, речі. Голим і голодним я замерзав на кахельній підлозі, коли вночі мене замкнули в туалеті. Де вона була тоді? Чому не прийшла? Де пропадала весь цей час?
– Сергію! – жінка впала на коліна й простягнула до нього руки.
Він відсахнувся від неї, як від хворої на проказу.
– Мені було всього сім років. Сім. Мені потрібна була мама, яка переживала б за мене, любила. Я не можу пробачити вас, дати любові, якої ви позбавили мене. Не вийде!
Жінка, яка назвалася його матір’ю, важко піднялася на ноги, кивнула приречено і вийшла з квартири.
Вони з Мілою посварилися. Кожен доводив свою правоту.
– Я теж ображена на батьків, але дуже хочу помиритися. Ти сам знаєш, як без мами погано. Ти черства і безжальна людина. Я покахала зовсім іншого Сергія. – Міла одягнулася і пішла з дому.
Він і сам не очікував, що поява матері викличе в ньому стільки злості, обурення і ненависті. Та й чи мати вона? А хто? Він виплеснув образу, але не запитав, чому вона не знайшла його раніше, де була, що з нею сталося?
Виглядала вона, прямо скажемо, погано. Він засудив її відразу й остаточно. Чим він кращий за тих дитбудинківських хлопців, які знущалися з нього? І Мілу образив даремно.
Сергію стало нестерпно самотньо. Він накинув куртку і вийшов у двір. Просто не міг сидіти в чотирьох стінах. Він одразу побачив її коричневе пальто на дитячому майданчику. Вона сиділа на лавці з опущеною головою. Плаче?
Сергій підійшов і сів на іншому кінці лавки. Вона помітила його, стрепенулася.
– Навіщо ви прийшли? Думали, зрадію, кинуся до вас на шию? Ви постаріли, чоловіки більше не цікавляться вами, і ви згадали про мене? Навіть не полінувалися знайти мою адресу. Нікому склянку води подати? Ви зруйнували моє життя. Я не можу вам пробачити.
– Я зараз піду. Ти маєш рацію. Все це я заслужила. Пробач.
Вона витерла обличчя долонями, шморгаючи носом. Деякий час вони сиділи мовчки. Потім вона встала і пішла з двору, оступаючись і погойдуючись.
Сергій дивився їй услід. Та що з ним таке? Це ж мати. Він стільки разів мріяв, щоб вона прийшла…
– Зачекайте! – крикнув він услід жінці, яка назвалася його матір’ю.
Вона зупинилася, повернулася до нього. “Чорт, що я роблю? Навіщо?” Але він уже підійшов до неї. Вона дивилася на нього опухлими, підсліпуватими від сліз очима.
Він нічого не відчував до неї. Перед ним стояла чужа жінка. Вести її назад, у квартиру? Напевно, вона все це прочитала на його обличчі, бо знову кивнула, сказала, що їй краще піти.
– А як ви дізналися мою адресу?
– У дитячому будинку. Нянечка одна дала.
Він одразу здогадався, що це тітка Соня.
– Вам є, де жити?
– Не хвилюйся, є. Ось тут моя адреса і номер телефону. Я буду чекати.
“Треба ж, заздалегідь приготувала. Знала, як пройде наша зустріч?” Сергій хотів демонстративно викинути її записку, але стримався, поклав її в кишеню.
Міла повернулася додому пізно. Вона була в батьків, усе їм розповіла. Коли дізналася, що мати залишила Сергію свою адресу, сказала, що потрібно з’їздити до неї. Якщо він не хоче, то вона поїде одна.
Вона дійсно з’їздила до неї наступного дня.
– Вона хотіла заробити. Їй запропонували велику суму, щоб вона відвезла пакет в інше місто. На вокзалі її затримала поліція, у пакеті виявилися незаконні речовини. Її посадили, – розповідала Міла Сергію.
– Вона про такі жахливі речі говорила. Дісталося їй. Потім вона захворіла, їй дійсно робили операцію. Вона мало не пішла засвіти. Мені здається, вона хвора, їй потрібна допомога.
– А ти впевнена, що все це правда? Що вона не придумала всі ці пристрасті, щоб розжалобити тебе? – скептично зауважив Сергій.
Одного разу Міла сказала, що його матір поклали в лікарню.
– Ти була в неї? Чому не сказала про це мені? – накинувся Сергій на Мілу.
– Поїдемо завтра до неї.
Він запізнився. Уночі мати Сергія пішла з життя. Його охоплювали суперечливі почуття. Він відчував задоволення. Вона більше не приходитиме і не нагадуватиме про минуле, про той біль, що стільки років переслідував його. Але в глибині душі він жалів її, відчував відразу до себе.
Вони з Мілою вдвох стояли над свіжим пагорбом, дивлячись на один сиротливий вінок. Фотокартки матері в Сергія не було.
Ось і все, що залишилося від матері. А чи була вона?
Минуло багато років, Сергій сам став батьком. Іноді йому здавалося, що він зміг пробачити її. Але дивлячись на свого сина, розумів, що зрозуміти і виправдати її вчинки не зміг. А якщо не зрозумів, то навряд чи пробачив. Усе це мучило його. Якби можна було стерти пам’ять…
