Нічого вже не боліло, нічого — крім її душі… Олександра не розуміла, де вона зараз перебуває і що насправді з нею сталося.
Жінка оглядалася навколо, але попереду, зверху, знизу та позаду її тіла нічого не було, майже нічого… Навколо неї клубочився густий сірий туман.
– Ласкаво просимо у безмежність, – промовив тихий, вкрадливий голос.
І Олександра згадала, вона згадала все!
Як її автомобіль став некерованим, як злетів на узбіччя, як його перевертало в повітрі і той останній, потужний удар, який зупинив і повністю обірвав її життя.
– Але я не можу! – закричала вона. – У мене вдома чоловік і син, у мене дуже хвора мама. Я їм потрібна! Допоможи мені! Допоможи мені повернутися! Я віддам тобі все, все, що захочеш!
– Цікава пропозиція… – Саша майже фізично відчула чужу, невидиму усмішку. – Я тобі допоможу. Але, знаєш, я майже на сто відсотків упевнений, що ти навіть сама не зможеш собі допомогти. А розплата за це буде жахливою. Повір мені, я знаю, яким жорстоким буває пекло…
– Благаю тебе, хто б ти не був, допомо-жи!
– Добре, мені це цікаво самому…
Я розділю твою душу на чотири рівні частини. Три частини залишаться у тебе, а четверту я залишу собі в заставу. Я даю тобі рівно годину. Але щось мені підказує, що ти сама себе погано знаєш…
*****
Олександра вийшла у двір, вона поспішала – треба було встигнути до вечірніх заторів. Син гостював у свекрухи на дачі, і сьогодні треба було його забрати.
Біля машини сиділа розпатлана, неприємна пташка. Ворона тримала зламане крило на вазі, а потім поспішно, з великими труднощами, підстрибнула до Олександри.
– Ви на машині? – підбігла до Саші схвильована сусідка. – Підвезіть нас
з вороною до клініки, я заплачу. Адже вона не виживе..
Але Олександра дуже поспішала…
— Викликайте таксі, — відповіла вона. — Мені зараз не до поранених птахів.
Ворона відчайдушно заглядала їй в очі, кидалася під ноги, не давала пройти. Щось намагалася кричати, хрипло каркала, але цим тільки додала роздратування.
Грубо відштовхнувши пташку ногою, Саша сіла в автомобіль, завела двигун і стрімко злетіла з місця.
А позаду неї розгублено озиралася сусідка – ворона зникла, немов розчинилася у неї на очах…
*****
На найвіддаленішій заправці Олександра заправила бензин і вже хотіла сідати в машину, як їй перегородила шлях бездомний й худий собака. Винувато виляючи хвостом, він благально дивився в очі й намагався покликати за собою.
– Забирайся геть! – тупнула ногою Олександра.
Але собака не злякався, він не давав пройти. Принижуючись, притиснув вуха, припав до землі, майже підповз до Саші – акуратно, зубами вчепився за штанину і потягнув жінку за собою.
В ніс вдарив запах мокрого та брудного собаки, за собачим вухом Саша розгледіла блоху…
– Відвали! – з огидою скрикнула Олександра.
І удар ногою відкинув собаку вбік. Потираючи раптово болючий бік, жінка зачинилася в автомобілі і, забувши про нещасного пса, одразу ж помчала геть…
*****
Не знижуючи швидкості, на ходу, протерла руки антибактеріальною серветкою. Фу! Ще не вистачало якоїсь гидоти підхопити: то собака, то птах – суцільна зараза.
По трасі вже мчав народ, всі поспішали – хто куди, хто звідки. Олександра розслабилася і додала газу.
Тільки остаточно розслабитися не вийшло…Посередині дороги метушилося кошеня! Маленька, запилена, біла кулька — його було видно здалеку. Олександра ніби бачила його благальні очі — вони просто кричали. Кричали, боязко просили, благали її врятувати!
Саша похитала головою і зрозуміла, що їй здалося. Вона не могла бачити котячих очей. Промчала на швидкості повз кошеня і подивилася в дзеркало заднього виду…
Кошеня підвелося, сіло на задні лапки і благальним жестом склало передні на грудях.
– Адже заги.е, дурник! І чого його понесло за місто, на жваву трасу?
Всередині щось здригнулося і боязко попросило її повернутися назад, забрати малюка – хоча б для того, щоб просто винести його на узбіччя. Але ні, часу зовсім немає…
Саша подивилася на годинник – 58 хвилин тому вона вийшла з дому, яке тут кошеня, їй самій-то зовсім ніколи жити!
Але в останній раз все-таки озирнулася…
Кошеня мчало за нею – маленьке, жалюгідне, воно відчайдушно намагалося наздогнати машину. Але як тут зрівнятися з швидкістю авто.
Викинувши з голови думки про цього кошеня, Саша зосередилася на своєму подальшому шляху. У неї є свої справи, і зовсім немає часу на цих тварин.
Про птахів, собак і маленьких кошенят нехай подбає хтось інший, а її ці тварини нехай залишать у спокої.
*****
Через дві хвилини автомобіль занесло…
І провалюючись у густий, сірий туман, Олександра почула огидне, радісне хихикання, а потім той самий голос сказав:
– І чому ви, люди, завжди звинувачуєте у всьому мене? Хіба я зараз у чомусь був винен? Я навіть спробував допомогти, дав тобі аж три чудові шанси – просто трохи затриматися в дорозі.
Що тобі коштувало відвезти пташку до клініки, піти за собакою, адже він тебе так кликав… Зупинитися, пригальмувати на хвилинку, взяти кошеня з собою?
Голос знову засміявся, але вже не був веселим, у ньому з’явилася гіркота:
— А адже це ти сама намагалася себе зупинити! У вигляді пташки, собаки, кошеняти — три частинки твоєї душі… Ти пам’ятаєш?
Олександра кивнула, так – вона згадала. Як просила себе сама, як благала, як намагалася хоч на хвилину зупинитися, затриматися. Але ні, вона надто поспішала жити і не бажала впускати в це життя нікого іншого.
Тільки ці інші не намагалися проникнути в її дорогоцінне життя – вони хотіли врятувати Сашу, хоч з боку це й виглядало якось інакше.
А голос продовжив:
– Не думай, що ти така одна. Багато хто просив дати ще один шанс, а я завжди давав три, тільки це не допомагало.
За сотні років лише кілька людей не повернулися в моє пекло, і знаєш – я щасливий лише тоді, коли люди продовжують жити, а їхня доля починає змінюватися. І четверту частину душі я віддаю їм назад, без жодного жалю.
Олександра спробувала попросити ще раз, але з туману до неї простягнулися волохаті, страшні, пазуристі лапи. ..
P.S. Кожного разу, проходячи повз того, кому потрібна допомога, замисліться… Можливо, це частинка вашої ж душі намагається вас зупинити, застерегти та вберегти від найстрашнішого. Адже вона вже знає, що на вас чекає попереду.
