У тринадцять років Наталя почала соромитися своєї матері — Інни. Саме тоді її почали цікавити всілякі «дорослі» жіночі дрібнички. І саме тоді вона помітила, що її мати не така, як інші жінки їхнього досить великого селища.
Інну не цікавили ні модний одяг, ні косметика. Манікюр вона ніколи в житті не робила. Та й мова у матері була проста, «колгоспна», як казала Наталя. А професія взагалі – повний сором – пташниця. Освіти їй теж явно бракувало.
З того часу в голові Наталі міцно закріпилася думка, бажання стати міською, швидше вирости і до краплі висмоктати з себе сільське дитинство, звільнитися від нього.
Вона росла розумною дівчинкою, добре вчилася. Тут явно вплинули невідомі батьківські гени. Якось Наталя запитала матір про батька.
— А Бог його знає, де він, — просто відповіла Інна, і Наталя більше не цікавилася.
Через кілька років поїхала до міста, вступила до технікуму. І жодного разу — жодного разу! — за весь час навчання до матері не приїжджала. Навіть влітку. Так і жила в гуртожитку.
А Інна регулярно навідувалася до своєї Наталочки з повними сумками картоплі та солінь.
Жахливо соромлячись материних безглуздих беретів і дурних в’язаних кофт, Наталя ніколи не дозволяла Інні довго залишатися в їхній кімнаті з однокурсницями.
— Мамо, ну чого там сидіти, ходімо у двір на лавку.
Проста й наївна Інна про доччині муки й гадки не мала. Як любила її всім своїм добрим материнським серцем, так і продовжувала любити. А адже Інна ще була молода. Двадцять років їй виповнилося, коли Наталочка з’явилася на світ.
Небажання Наталі приїжджати навіть на канікули до рідного селища принесло свої плоди — дівчина обзавелася справжнім, неперевершеним нареченим Сергієм.
Інну на весілля не запросили. Наталя дуже боялася, що та оступиться і зганьбить її. Та й не влаштовували розкішного весілля. Матері вона зателефонувала за день до реєстрації в РАЦСі й поставила перед фактом.
— Донечко! Та як же це?
— Що це, мамо? Нічого особливого, студентське весілля. А ти за тиждень приїжджай до нас знайомитися.
Цього знайомства Наталя чекала з муками. Новоспечена свекруха відразу стала її кумиром. У думках вона вже подумки компенсувала недоліки матері «заслугами» свекрухи. А ними були (ні багато ні мало) постійна укладка, макіяж-манікюр, модний одяг і маса біжутерії.
Мріяла Наталя, що стануть зі свекрухою подругами і не помічала ні її егоїстичності, ні обмеженості. У сімейне життя сина та не лізла. Здавалося, позбулася – і добре.
Житлове питання молодих вирішили так – бабуся Сергія по батькові переїхала до сина з невісткою в колишню кімнату Сергія, а молодята стали жити в її квартирі.
Інна мала приїхати на електричці. Коли Наталя разом із чоловіком вийшла на перон і побачила там свою матір, вона ледь не здригнулася від жаху.
З величезним рюкзаком за спиною і двома валізами в руках, у яскравому береті, куртці зеленого кольору та гумових чоботях, Інна безпорадно озиралася, шукаючи очима дочку, яка запізнювалася.
— Мамо, ось і ми! Знайомся, це мій чоловік Сергій.
— Вітаю, Сергію, — боязко промовила Інна.
— Радий познайомитися, Інно Борисівно, — весело відповів Сергій, забираючи у тещі і валізи, і рюкзак, — ого, і що це ви туди наклали?
— Ну як же… картопельку, думаю, вам, огірочки…
— Картопелька — це добре! — знову весело сказав Сергій і бадьоро рушив уперед.
— Не могла пристойніше одягнутися, все-таки в місто приїхала, — шипіла Наталя на матір.
— Донечко, так хто ж на мене дивиться?
Наталя закотила очі. Вдома вона поставила на стіл тарілку з міні-бутербродами, нарізаний кружечками апельсин і тонкі скибочки сиру. Інна здивовано дивилася на все це.
— Донечко, а хліб-то чому такий маленький?
— Мамо! Це називається ка – на – пе!
Інна, вкрай збентежена суворістю дочки, промурмотіла:
— То, може, це… картопельку посмажити?
Сергій, який до того з тугою дивився на кулінарні вишукування Наталі, раптом пожвавився:
— А давайте, Інно Борисівно! — і суворо подивився на дружину.
— А ось тут у мене ще капусточка для вас, — Інна витягла з рюкзака трилітрову банку з квашеною капустою.
Сергій аж застогнав від задоволення. Підбадьорена підтримкою зятя, Інна почала вивантажувати зі своїх величезних сумок дари, супроводжуючи кожен поясненням:
— Грибочки ось, сама солила. А це мариновані. Варення полуничне. Помідорчики. Ще за рецептом моєї бабусі. Ти їж, Сергію. Ікра кабачкова. Огірочки. Завжди у мене хрусткі виходять.
За хвилину стіл був заставлений банками різних розмірів, які переможно витіснили тарілки Наталі до самого краю так, що вони ризикували впасти.
Сергій бурхливо висловлював захоплення.
— Найкращий подарунок на весілля! Мої ж ніколи цим не займалися. Оце в мене теща — просто супер! Наталко, ну чого ти мовчиш?
Наталі залишалося два тижні до по.огів, коли несподівано на порозі їхньої квартири з’явилася Інна. Як завжди, навантажена гостинцями.
— Мамо, що це ти? Без попередження.
— Я у відпустці, донечко. Приїхала ось провідати, допомогти тобі. А навіщо попереджати?
Наступного дня Сергій повернувся з роботи і заявив:
— Наталко, мене несподівано відправили у відрядження, тож добре, що з тобою мама.
— Як у відрядження? Надовго?
— Відразу після вихідних повернуся. Народжувати ж через два тижні. Інна Борисівна, ви ж залишитеся?
І, поцілувавши дружину в кінчик носа, Сергій почав збиратися. Насправді ніякого відрядження йому не було потрібно. Просто за довгі місяці вагіт.ості Наталі він втомився від її примх, частого невдоволення та змін настрою, і тому з легким серцем їхав на вихідні до друга, що мешкав за містом біля озера, щоб відпочити від товариства дружини та порибалити.
Вранці у Наталі почав тягнути живіт. Вона не звертала уваги, але до вечора біль став дуже сильним.
«Ще рано, — думала Наталя, — дзвонити свекрусі?»
Сказати б матері, та що її дурна мати зробить. Тільки закудахтає, як курка, за якими вона доглядає на роботі. Інна в цей момент пішла вмиватися у ванну. Наталя набрала номер батьків Сергія.
— Люба, так це не мені тобі треба дзвонити, а в швидку, — заявила своїм високим голосом свекруха, почувши від Наталі, що вона «здається, народжує», — а що, Сергія поруч немає?
— Ні-і, він у відрядженні.
— Дивно, міг би відмовитися в такому випадку. Я-то тобі чим можу допомогти.
Від несподіваного зневажливого ставлення свекрухи Наталі стало ще болючіше.
Інна вимкнула воду і почула слабкі крики доньки. Вискочила, обмотана рушником, і побачила доньку, що сиділа на підлозі, притулившись спиною до дивана. Вона корчилася від болю.
— Донечко! Невже почалося? Зараз я подзвоню в швидку!
Інна миттю стала якоюсь зібраною й діловою. Подзвонила в швидку, чітко вказавши всі дані.
— Донечко, сумку ти зібрала?
Наталя похитала головою, розтягуючи від болю рот, не в силах вимовити ні слова. Інна зібрала все необхідне в пологовий будинок.
— Тримайся, донечко, тримайся, нічого страшного, нічого, — повторювала Інна, погладжуючи Наталю по спині та плечах аж до самого приїзду швидкої.
У пологовому будинку Наталю швидко оглянули й відвезли. Інна почула, як лікарі кинули: «поперечне передлежання». Що це таке, Інна знала. Сама так народжувала свою Наталочку. Ой, як же вона тоді намучилася.
— Жінко, тут сидіти не можна. Їдьте додому.
— Як же я поїду. Адже це моя донька.
— Не можна, не можна, жінко.
Але вперта Інна залишилася на лавочці в «передпокої», де трохи задрімала. Жаліслива медсестра лише похитала головою і накрила Інну старенькою вовняною ковдрою.
Вранці її торкнули за плече.
— Народила. Чуєте? Ваша дочка народила. Хлопчик. Три п’ятсот. Все гаразд. Вона відпочиває. Ідіть додому. Передачки ввечері можна приносити.
По обличчю сонної Інни розпливлася щаслива посмішка. Вона з’їздила до квартири Наталі, вмилася, поснідала, потім пробіглася по магазинах і вже до обіду кружляла навколо пологового будинку. Нарешті почула рідний голос:
— Мамо!
— Донечко!
Кинулася на голос, до вікна, за яким стояла її Наталочка, бліда і усміхнена. Будівля пологового будинку була старенькою, вікна на першому поверсі низькі, так що можна було спокійно заглянути в палату.
— Ну як, донечко? Все добре? Я ось тобі принесла… — Інна перекинула через підвіконня пакет.
— Мамо, навіщо стільки? Ну ти чого?
— Їж, донечко, їж. Тобі це зараз потрібно. Ну як, бачила?
— Бачила! Ма-а-аленький, — Наталя від розчулення пролила сльозинку, а Інна у відповідь — цілий водоспад.
— Мамо, ну ти чого?
— Нічого, донечко, це я від щастя. Донечко, — сказала Інна після паузи, — ти вже мене вибач, що я про твого батька… Він тут живе. У місті. Тільки сім’я у нього. Твою фотографію я йому показувала. Ти тоді вчилася. Тобі було п’ятнадцять. Тільки він сказав — “а що я їй скажу.”
— Та навіщо він нам, мамо? Нам і вдвох добре, правда ж? Ой, мамо, — Наталя раптом засміялася, — а ти ж тепер бабуся, уявляєш? У сорок років. Бабуся, — сміялася Наталя.
— А й справді, — посміхаючись, Інна випустила нову порцію сліз.
— Мамо, ти ж залишишся у нас, поки у відпустці?
— Залишуся, донечко, залишуся…
