Жив Віталій Миколайович Кузьменко, і радів життю, аж раптом — ось так! Не дожив до п’ятдесяти років, і його звалив важкий інсульт. Віталій Миколайович перетворився з успішного бізнесмена на овоча. Та довго він не мучився — минуло три місяці, і другий інсульт доконав його.
А що буває, коли людина йде з життя? Правильно, відкривається спадщина. Тим більше, що пішов не хто-небудь, а один із акціонерів ТОВ «Фантом», де статутний капітал і всі акції перебувають у руках усього п’яти осіб. А «Фантом» на ринку будівельних матеріалів регіону — далеко не останній гравець.
Віталій Миколайович, звичайно, вів не надто здоровий спосіб життя. Міг засидітися в ресторані довше, ніж слід, і в сауні випити пінного, як годиться.
Але в сорок сім років нормальні люди рідко замислюються про вічність, адже середня тривалість життя все-таки перевищує шістдесят років!
І написати заповіт підприємець, поки був у здоровому глузді, не потрудився. А після першого інсульту вже й не зміг.
Ну що ж — на такі випадки є закон. Партнери взялися за управління «Фантомом», а раптово овдовіла дружина, Олена Сергіївна Кузьменко, у встановлений термін заявила про намір прийняти залишене чоловіком майно. За себе та своїх дітей, Івана й Наталію Віталійовичів, дванадцяти та десяти років.
І тут на всіх чекав сюрприз — і на вдову, і на нотаріуса. Адже майже того ж дня з тією самою справою до нотаріальної контори з’явилася ще одна особа, якась Христина Нурко, з вимогою законної частки для свого шестирічного сина Віталія Віталійовича, якого вона народила під час тривалого цивільного співжиття з громадянином Кузьменко.
У неї є й спільні фотографії, і заяви сусідів-свідків, і листування, і навіть експертний висновок, який вказує, що Віталій Віталійович Нурко— це точно син Віталія Миколайовича Кузьменка. Адже ДНК не бреше.
Нотаріус, бідолаха, перед неминучою зустріччю двох дам перевірив свій офіс на предмет протипожежної безпеки та наявності засобів першої допомоги. Адже він уже стикався з подібним і точно знав — добром це не закінчиться.
А коли дві великі кохані громадянина Кузьменка сіли перед його столом, він навіть мимоволі втягнув голову в плечі. Але виявилося, що даремно.
Законна дружина, Олена Сергіївна, тридцяти семи років (так, молодша за чоловіка, і значно!), домогосподарка, у скромній темній сукні, що личить вдові, жінка дуже навіть приваблива, хоч і дещо бліда.
І кохана, хоч і не цілком законна, Христина Нурко, тридцяти років (так, молодша за коханого, і набагато!), керуюча готелем, підтягнута, ділова, сувора.
І Христина впевнено заявляє: мовляв, розумію, що вдові це не до вподоби, але закон на моєму боці, і моєму синові з батьківської спадщини відведіть те, що йому належить.
А Олена сидить собі тихо і спокійно каже:
– Так, звичайно, неприємно дізнатися, що твій покійний чоловік за життя був далеко не вірною й доброчесною людиною. Але нічого не поробиш, закон суворий, і його треба виконувати.
Прошу лише шановного нотаріуса підтвердити, що частка мого чоловіка у «Фантомі» та багато іншого майна було нажито ним під час шлюбу, а це означає, що половина всього цього — моя, як подружня частка.
Христина трохи напружилася, особливо коли нотаріус кивнув — мовляв, вдова говорить правду. Але засмутилася не надто — покійний Кузьменко, хоч і не був олігархом, але був досить заможним чоловіком, і в нього все одно було що передати у спадок.
Як ділова жінка, вона знала і про дві квартири, і про заміський будинок, і про банківські рахунки, і про недешеву машину.
Вона обережно заговорила про це, а Олена знову тихо, майже збентежено:
– Ну, взагалі-то наша чотирикімнатна квартира записана на Івана, а будинок — на Наталю. Тож це не Віталія і не моє, а їхнє. А от двокімнатна квартира, яка використовується для проведення переговорів (ну, ви її напевно бачили) — так, це дошлюбне майно Віталія.
Її ми успадкуємо вчотирьох — я з дітьми та ваш хлопчик. І машину, і рахунки, і акції, звісно, — на чотирьох, після виділення моєї законної подружньої частки.
І нотаріус киває — а що йому ще залишається робити? Все так і виходить.
Звісно, такі справи не порадували Христину — вона розраховувала отримати трохи більше. Але й тут мова йшла не про копійки — акцій у Віталія було чимало, від «Фантома» йшов хороший дохід, на рахунках у нього було не сто тисяч, та й з квартири щось, і з машини…
Загалом, вирішили, що все буде згідно із законом — кожна з них отримає по чверті спадку.
Далі все йшло суворо за бюрократичними нормами, і незабаром відповідні рішення були отримані. Але рішення — це одне, а реальний спадок ще треба реально поділити!
Дами знову зібралися у нотаріуса. І Олена скромно висловила таку пропозицію:
– Ми, звичайно, можемо продати машину й квартиру, а ці гроші поділити, а також рахунки й акції розподілити порівну. Але ж скільки це клопоту, та й втратити можемо чимало — ну, раптом ціни на житло впадуть?
Але ж справа не в тому, щоб кожен спадкоємець отримав рівно четверту частину кожного активу, правда? Важливо, щоб обсяг спадку в цілому був справедливо поділений.
Христина погодилася — саме в цьому й справа. А Олена на це:
— А що, якщо ви візьмете всю частку сина акціями? Я віддам на це свою подружню частку. Ви — молода, ділова жінка, швидше за все, у всьому цьому розберетеся, отримаєте вигоду і забезпечите своєму синові стартовий капітал на майбутнє.
А я що — домогосподарка, борщі та пелюшки, праска та швабра, ці акції мені будуть незрозумілі. А відсотки з депозитів я отримую вже зараз, і машиною користуюся, та й у цій квартирі ми з Віталієм п’ятнадцять років тому жили, коли одружилися. Нехай тоді це й піде в мою частку та частку моїх дітей.
Христина замислилася — а чому б і ні? Від Віталія вона багато чула хвастощів про те, який прибутковий «Фантом». Може, це виявиться непоганим вкладенням. А продавати все й ділити — справді й довго, й клопітно. А Олена їй спокійно каже:
— Подумайте, подивіться документи фірми. Може, вам сподобається. Ну а якщо ні — тоді вже оцінюватимемо все, продаватимемо й ділитимемо. Правда, морочитися з цим доведеться рік, а то й більше, та й оцінка коштує недешево, і послуги ріелторів всяких…
Христина задумалася. Дійсно переглянула якісь папірці щодо «Фантома». Справді, гарний бізнес! Просто золоте дно. Ця Олена, домашня квочка, мабуть, навіть не замислювалася, звідки у чоловіка гроші. Та хіба дурень відмовить, коли розумний просить! Ніхто Олену за язик не тягнув.
Загалом, на тому й вирішили. Частка акцій, що дісталася Олені, цілком влаштувала — навіть трохи більше, ніж належало малолітньому Віталію Віталійовичу, вийшло.
Але Олена сперечатися не стала, попросила лише, щоб Христина дала розписку, що більше не має претензій щодо спадщини, а частину свого сина, як його законний представник, отримала в повному обсязі.
На цьому й уклали угоду про поділ і всі розійшлися мирно. Нотаріус навіть перехрестився від радості.
Тільки-но завершилися всі формальності — як раптом на продаж пішли акції «Фантома», записані на ім’я юних Кузьменків. Все оформлено законно: дозвіл від опікунської служби та все таке інше. Продалися за гарну ціну, а гроші мати поклала на депозити дітям до досягнення ними повноліття.
Ну так, це її право, вона — представник, влада не проти — ніхто особливо не замислювався з цього приводу.
Минуло ще два роки — наче в раю. Христина стала дуже активною акціонеркою і навіть придбала дещо з дитячих акцій, які продавала Олена Сергіївна, вже для себе особисто, а не для сина. Їй дуже сподобалося займатися справами, і, здавалося, все виходило непогано.
А потім ніби на фірму наклали прокляття. Невідомо звідки взялися архангели з податкової, і все пішло шкереберть. Потім ще й корупційна складова приплелася — нібито акціонери дарували гроші кому не треба і за що не треба. Потім ще щось.
Загалом, була прибуткова фірма, та здулася — виявилося, що її прибутковість тримається виключно на сірих схемах та всяких недобрих хитрощах. А до цього зараз ставляться суворо.
– Ви ніби в воду дивилися, що не варто зв’язуватися з акціями «Фантома», – говорив нотаріус до Олени Сергіївни.
Вона прийшла до нього, щоб скласти заповіт – мовляв, усе, що маю і матиму, залишаю своїм дітям у рівних частках, а більше нікому.
А Кузьменко лише загадково посміхнулася:
– Чому «як у воду»? Я переглядала документи, усілякі звіти. Розмовляла з корисними людьми. У мене ж є діти. І самій ще хочеться пожити. Треба було подбати про майбутнє.
Нотаріус лише витріщив на неї очі, а Олена Сергіївна злісно засміялася:
– Ось ви чомусь переконані, що раз домогосподарка — значить, малограмотна. І нічим, крім кухні та дитячих застуд, не цікавиться. А з чого це випливає? У нас, домогосподарок, часу на саморозвиток набагато більше, ніж у працюючих — нам не треба сидіти на роботі по вісім годин на день, а після цього встигати ще й домашні справи. Звісно, деякі лінуються, але не всі!
Нотаріус подивився зацікавлено, а Олена Сергіївна пальчиком йому трохи погрозила:
– У мене, власне, вища освіта! Фінанси та аудит. Просто коли я вийшла заміж, почала займатися домом. Віталій попросив, та й сама я нічого проти не мала й анітрохи не шкодую про своє рішення. Але голова у мене від цього не спорожніла! Ви що думаєте, я тільки тут дізналася про цю його Христину?
Ось тут нотаріус зацікавився. Адже він якраз був упевнений, що поява коханки чоловіка стала для вдови цілковитою несподіванкою. А та розсміялася:
– Та що ви! Я про них усіх знала — вона була не одна, це ж зрозуміло. Правда, тільки вона додумалася прив’язати Віталія дитиною. Але були й інші, і до неї, і одночасно з нею.
Це казки, що можна таке приховати від дружини! Ні, можна, напевно, — якщо вона сама не хоче нічого бачити. А я хотіла — і бачила.
– І терпіли? – здивувався нотаріус.
– Терпіла! Звичайно, поводилася неправильно, не варто було мені дозволяти, щоб навколо мене накопичувалася ця брудна історія. Але у нас з Віталієм шлюб із самого початку був не зовсім правильним.
Розумієте, я ж із бідної сім’ї, мене виховувала одна мати. І коли Віталій почав за мною залицятися — такий перспективний, заможний! — мати мене ледь не силою виштовхнула до нього.
Мовляв, будеш жити як у раю, досить вже бідувати! А я якось ні в кого особливо закохана не була, а Віталій і залицявся гарно, і сам був непоганий, ну й гроші теж мали певне значення…
Загалом, усе було просто. Олена вийшла заміж з розрахунку (ну, Віталій їй подобався, але не більше того), і цей розрахунок виправдався — чоловік швидко пішов у гору, і жили вони досить заможно. Потім з’явилися діти. І коли чоловік почав зловживати міцним, Олена вирішила: якщо можна було вийти заміж заради матеріального забезпечення та благополуччя, то й зради заради цього можна ігнорувати.
— Розумієте, Віталій же був непоганим! Руку ніколи не піднімав, мене не ображав, ніяких особливих претензій не висував, з дітьми теж непогано ладнав. Звісно, уваги приділяв небагато, але бувало — і в аквапарк возив, і з малюками грав.
Загалом, нормальний батько, кращий за багатьох. І я подумала: на що мені скаржитися? Адже діти у мене є! Навіщо позбавляти їх і батька, і того, що він заробив? Ось і терпіла. Хоча, звичайно, коли дізналася, що ця Христина народила — готова була її розірвати!
І відразу вирішила — цій не пробачу. Віталію пробачу, а їй — ні. Ну і не пробачила.
Нотаріус підняв брови:
— Ви хочете сказати, що знали, що все так обернеться?
Олена Сергіївна посміхнулася. Ні, у затишній нотаріальній конторі сиділа не тиха домогосподарка — це була цариця Савська, Клеопатра, Томіріс Скіфська!
— Я не знала — я зробила так, щоб усе так обернулося! Я вирішила, що не пробачу — і покарала її! Адже вона теж впевнена, що вона — розумна й ділова, як же інакше, велика начальниця над трьома покоївками та одним гардеробником!
А я — мишка, діти, кухня та інше, мене обкрадати й обманювати — не гріх, і моїх дітей теж! Ви самі чудово знаєте — те, що я їй віддала, було більше, ніж їй належало. І вона взяла — звичайно ж, домоглася свого!
Та тільки вона — не Віталій. Той знав, як сухим з води виходити й гроші з нічого робити, а вона — ні. І ці його партнери теж. А в мене однокурсник у податковій, шкільна подруга в банку, і фінансову звітність я здатна не тільки читати, а й розуміти, що там написано!
Нотаріус навіть здригнувся:
— І чекали два роки, перш ніж розвалити фірму? Завидне у вас терпіння!
– А ви знаєте таку мексиканську приказку: «Помста — страва, яку краще їсти холодною»? Дуже мудра приказка, скажу я вам! Я почекала, щоб вона глибше влізла в цю справу і по вуха заплуталася у всьому тому, що творилося у «Фантомі».
Зауважте, я її туди не заштовхувала — вона сама лізла! Якби вона не жадібно прагнула акцій, не вважала себе такою діловою й спритною — що б я зробила? Мені довелося б ділити з нею все згідно із законом. Але ж вона така розумна!
Що ж — нехай тепер розгрібає цю кашу, а я вже два роки як до цього не маю ніякого відношення.
– Але ж там, зрештою, мова йде насамперед про дитину! Хлопчик же не винен, він все-таки брат ваших дітей…
Олена Сергіївна різко вдарила рукою по столу:
– Ніхто він моїм дітям! Братів у багнюці не знаходять! І я у нього нічого не взяла, це він у моїх дітей батьківську увагу та батьківську спадщину намагався відібрати руками своєї матусі!
А я йому навіть трохи дала – два роки йшли дивіденди за акціями. Але далі — вибачте! Нехай Христина сама турбується про свою дитину, раз вирішила народити її від завідомо одруженого чоловіка!
У мене є свої діти, від законного чоловіка, якому я навіть жодного разу не зрадила, хоч скільки він і гуляв. Нічого, може, ще знайду нормального чоловіка й вийду заміж. А якщо й ні — нічого, і так проживу, з дітьми. А її син мені, вибачте, більш ніж байдужий! Нехай живе, як вийде.
Нотаріус поворухнувся на стільці й подивився на Олену Кузьменко, наче вперше. І зрозумів, що справді раніше її не бачив. Це була не тиха, непомітна особа, з тих, що ніби й гарні, а ніби й не помітиш їх.
Перед ним сиділа статна, красива жінка з проникливим прямим поглядом, ледь помітною хижою усмішкою, у сукні, що вийшла з моди, але була бездоганно витонченою. І лише її немолоді, зношені руки, що лежали на столі, видавали її статус домогосподарки.
— Я не дуже хороша людина, правда? — похмуро запитала Олена. Нотаріус не знав, що відповісти.
— Сама знаю, не дуже. Але я краще буду такою, ніж дозволю процвітати коханкам та їхнім діткам теж. Адже є ще одна мудра приказка про те, що з двох зол слід вибирати менше. Я впевнена, що саме це я й зробила.
Вона підписала заповіт, за яким віддавала все, що мала, дітям, ввічливо попрощалася й пішла. У неї вдома було безліч справ — таке вже життя домогосподарок.
