Глухий стукіт у двері змусив Світлану здригнутися. Вона якраз відтирала вологою ганчіркою сліди побілки. Квартира була майже готова до переїзду Микити. Залишалося тільки вимити підлогу та повісити штори.
— Светка, відкривай вже!
Світлана сполоснула руки під краном… ні, просто витерла долоні об домашні штани й пішла до передпокою. Голос золовки вона впізнала б серед тисячі. Інна завжди розмовляла так, ніби всі навколо їй щось винні.
Світлана повернула замок і привідкрила двері.
На сходовому майданчику стояла родичка. Поруч із нею громоздилися три величезні дорожні сумки, з яких стирчали якісь пакети, вішаки й навіть ручка від швабри. Сама Інна важко дихала, а її обличчя вкрилося червоними плямами від напруги.
— Ти чого зсередини зачинилася?
Зовиця відразу ж пішла в наступ, намагаючись відсунути господиню плечем.
— А ти як тут опинилася?
Світлана не зрушила з місця, перегородивши прохід.
— Дай пройти, спина відвалюється від дороги!
Інна смикнула до себе найближчу сумку, маючи намір витягнути її в коридор.
— Куди?
Світлана уперлася рукою в косяк. Цю студію вони з Олегом взяли в іпотеку рік тому. Спеціально для сина.
Микита закінчував навчання в сусідньому місті, і мати потихеньку приводила житло до ладу, вкладаючи кожну вільну копійку в ремонт. Ніяких гостей тут не планувалося. Тим більше таких.
— Взагалі-то, я тут житиму.
Інна обурено втупилася в невістку.
— Як жити? Це квартира Микити.
— Братик обіцяв, що дозволить пожити пару місяців.
Зовиця помахала в повітрі старим латунним ключем.
— Поки я шукаю роботу і взагалі… Він господар, має право допомогти сестрі.
— Господар тут — мій син. А ми з Олегом — співпозичальники. І ремонт тут роблю я.
Світлана відчула, як всередині закипає роздратування. Чоловік завжди уникав прямих конфліктів зі старшою сестрою. Йому було простіше відкупитися, промовчати, дати грошей, аби тільки не вислуховувати нескінченні скарги на її важку долю.
Але пустити її в нову квартиру сина — це вже було занадто.
— Ой, мила, не починай знову свої пісні.
Інна відмахнулася, наче від настирливої мухи.
— Я й не починала.
— Олег віддав мені свої ключі ще минулого тижня. Ту орендовану хату я вже здала господині, мені нікуди повертатися.
Світлана подивилася на ключ у руці родички. Зрозуміло. Значить, чоловік потайки вирішив провернути справу, сподіваючись, що дружина погодиться з тим, що сталося.
— Замок я замінила у вівторок.
Світлана сухо констатувала факт, не відводячи погляду.
— Старий заїдав.
Інна завмерла з привідкритим ротом, перетравлюючи інформацію. Вона подивилася на ключ, потім на нову блискучу замкову щілину в дверях.
— Тобто ти замінила? А як мені заходити?
— Ніяк.
— Та ти що, з Місяця впала!— закричала родичка на весь під’їзд.
— Я тобі кажу, я квартиру здала господині! Мені ніде ночувати! У мене там залишилися одні коробки, завтра вантажники привезуть решту.
— Це не мої проблеми.
— Я зараз Олегу подзвоню! Він тобі влаштує!
Інна почала гарячково порпатися в кишенях своєї просторої куртки, шукаючи телефон.
Світлана випередила її. Вона дістала свій мобільний, натиснула кнопку виклику чоловіка й одразу перевела динамік на гучний зв’язок. Гудки тривали недовго. Олег відповів майже відразу, на тлі гудіння машин.
— Так, Світлано, що купити? Я виїжджаю з роботи.
Пролунало з трубки.
— Нічого купувати не треба. Твоя сестра приїхала з речами. Каже, ти обіцяв їй пожити в квартирі Микити.
На тому кінці настала довга пауза. Було чутно, як чоловік нервово прокашлявся.
— Ну… вона просилася на тиждень. Я думав, ти не будеш проти. Там же поки що ніхто не живе.
— Ти думав?
Світлана примружилася, дивлячись прямо на усміхнену зовицю.
— А навіщо ти віддав старий ключ, якщо думав? І чому мені ні слова не сказав?
— Та я забув, що ти замок змінила! Інно, ти там?
— Я тут!— прокричала зовиця прямо в мікрофон телефону.
— Ти ж сказав, що квартира порожня, заїжджай і живи! А тут ця стоїть, грудьми амбразуру закриває!
— Вона не порожня, тут треба доробляти ремонт.
Світлана не підвищувала голос, але говорила так переконливо, що Інна невдоволено скривилася.
— Олег, ти забув згадати, що ми з сином кожні вихідні клеїмо шпалери? Що я мию підлоги?
— Та я закрутився на роботі, з голови вилетіло, чесне слово… Світлано, ну нехай вона поки що кине речі, ми ввечері приїдемо, розберемося.
Олег явно намагався згладити гострі кути, сподіваючись відкласти скандал. Вічна чоловіча тактика — сховати голову в пісок.
— Ось і чудово. Раз вилетіло з голови, сам і вирішуй питання з ночівлею сестри.
Світлана зробила крок назад.
— У тебе є година. Або ти приїжджаєш і забираєш її разом із валізами до нас додому на одну ніч, а завтра вона шукає житло. Або я викликаю поліцію, бо за документами вона тут ніхто.
— Світлано, ну навіщо так жорстко…
— Час пішов.
Вона натиснула кнопку «відключити».
Інна подивилася знизу вгору. Її впевненість трохи похитнулася, але здаватися вона не збиралася.
— Ну ти й стерво. Рідного брата налаштовуєш проти сестри.
— Я налаштовую?
Світлана посміхнулася, не вірячи своїм вухам.
— Це ти змушуєш дорослого чоловіка брехати дружині, щоб на чужому горбі потрапити до раю.
— До якого раю? Я залишилася без роботи! У мене кредити!
Заплакала зовиця, змінюючи гнів на милосердя. Тепер у справу пішла жалість.
— Брат міг би й допомогти. Ми ж не чужі люди. Сім’я повинна допомагати!
— Сім’я допомагає. Ми тобі два роки тому позичали на машину. Повернула?
— Та я ж віддаю! По частинах!
— По три тисячі раз на пів року?
Світлана похитала головою.
— Інно, мені немає часу слухати ці казки. Стій тут і чекай на свого брата.
Вона спробувала зачинити двері, але Інна швидко підставила ногу в масивному черевику.
— Я в під’їзді стояти не буду! Впусти на кухню, хоч чаю налий.
— Тут немає чаю. І чайника немає. І стільців немає.
— Я на підвіконні посиджу.
Світлана зрозуміла, що якщо вона зараз почне фізично виштовхувати родичку, це перетвориться на потворну бі.ку на радість сусідам. Вона мовчки відступила на крок, дозволяючи Інні протиснутися в крихітний передпокій.
Зовиця одразу ж потягла за собою найбільшу сумку, залишивши решту за порогом.
У квартирі справді пахло фарбою та вогкістю від щойно вимитих підлог. Інна озирнулася, скрививши губи.
— Тут трохи тісно. Вікно одне. Як у шпаківні.
— Для студента — нормально.
Світлана притулилася до стіни, не відриваючи погляду від незваної гості.
— Слухай, Світлано.
Інна раптом знизила голос, вдаючи, ніби вони — близькі подруги.
— Ну чого ти так розлютилася? Ну, я поживу місяць-другий. Я ж тиха. Буду підтримувати порядок. Твій Микита все одно отримає диплом лише влітку. Навіщо квартирі простоювати?
— Тому що це не твої метри. І я прекрасно знаю, чим закінчаться ці «місяць-другий».
Світлана знала таких людей. Спочатку пусти на пару днів, потім вона перевезе свої фікуси, потім почне скаржитися, що немає грошей на комунальні, а коли Микита приїде з валізами, вона влаштує істерику, що її виганяють на вулицю.
— Тобі шкода, чи що?
Щиро обурилася зовиця.
— Шкода. Ми за цю іпотеку віддаємо пів зарплати. Я на всьому економлю, щоб у хлопця був свій старт у житті. А ти хочеш прийти на готове.
— Та я б платила за комунальні послуги!
— Ти за свою орендовану квартиру три місяці не платила, Олег проговорився. Тебе господиня попросила виселитися, а не ти сама вирішила.
Інна відвернулася, вдаючи, що розглядає нові шпалери. Сховатися було нікуди.
Хвилин сорок вони провели в тяжкій тиші. Світлана принципово не стала продовжувати прибирання, щоб не створювати ілюзію гостинності. Інна тупцювала у передпокої, періодично зітхаючи й бурмочучи собі під ніс щось про жадібних родичів.
Нарешті на майданчику грюкнули двері ліфта. Почулися поспішні кроки.
У дверному отворі з’явився Олег. Він виглядав задиханим, краватка зісковзнула набік. Чоловік перевів погляд з насупленої сестри на непохитну дружину.
— Ну, що ви тут влаштували?
Він почав із примирливої посмішки, яка виглядала жалюгідно.
— Це я влаштувала?
Світлана відірвалася від стіни.
— Твоя сестра приїхала з речами, щоб оселитися в квартирі нашого сина. На твоє запрошення.
— Світлано, ну я ж пояснював… У Інки складна ситуація. Її звільнили з роботи.
— Олег, ти мені обіцяв, що купівля цієї квартири ніяк не торкнеться твоєї сестри. Пам’ятаєш нашу розмову в банку? Ти клявся, що це тільки для Микити.
Чоловік винувато опустив очі.
— Та вона ж тимчасово.
— Немає нічого більш постійного, ніж Інна, яку тимчасово пустили пожити,— різко відрізала Світлана.
— Десять років тому вона «тимчасово» заїхала до нас на три тижні, а прожила пів року, поки я не влаштувала скандал.
— І що мені тепер, на вокзалі спати?!— вибухнула зовиця, театрально розкинувши руки.
— Братику, подивися, як вона зі мною розмовляє! У неї ж серця немає! Кр.в — це не вода, Олег!
Світлана спокійно витримала цей випад.
— Саме так. Кр.в — це не вода. Твій брат працює як проклятий, щоб виплатити іпотеку. А ти свої забаганки вирішуєш за його рахунок.
Вона повернулася до чоловіка.
— Вирішуй, Олег. Якщо вона залишиться тут хоча б на ніч — я завтра ж подам документи на поділ цієї квартири. І ми її продамо. Мені набридли ці ігри в рятівника за мій рахунок.
У передпокої стало дуже тихо. Було чутно лише, як десь на верхньому поверсі гуде перфоратор.
Олег важко ковтнув слину. Він знав, що Світлана не кидає слів на вітер. Одна справа — потайки віддати ключі й сподіватися, що дружина змириться. Інша — реальна загроза втратити те, за що вони так довго боролися.
Він подивився на сестру.
— Інн… збирай сумку.
— Що?!
Зовиця витріщила очі.
— Ти мене виганяєш? Рідну сестру? Заради цієї…
— Збирай сумку, Інна.
Голос Олега раптом зміцнів. Мабуть, перспектива поділу майна протверезила його краще за будь-які вмовляння.
— Я зараз викличу таксі. Відвезу тебе в хостел у центрі. Оплачу три дні. Далі сама розбирайся. Шукай кімнату, роботу. Я більше не буду спонсорувати твої переїзди.
Інна почервоніла. Вона хапала ротом повітря, намагаючись підібрати слова, але не могла їх знайти. Брат, який завжди поступався, раптом показав зуби.
— Ну й сімейка!
Нарешті вичавила вона, різко смикаючи за ручку свою сумку.
— Та ноги моєї у вас більше не буде!
Вона з гуркотом витягла речі на сходову клітку, ледь не збивши Олега з ніг.
— Викликай своє таксі, благодійнику! — прогарчала вона на брата.
Олег мовчки дістав телефон. Він навіть не подивився на Світлану, просто кивнув їй і вийшов слідом за сестрою, прикривши за собою двері.
Світлана залишилася сама. Вона повільно видихнула, відчуваючи, як напруга спадає з плечей. Сил на те, щоб домити підлогу, вже не було. Вона просто окинула поглядом порожній, чистий передпокій, підібрала свою вологу ганчірку й кинула її у відро.
Через місяць Микита повернувся з навчання. Вони з Олегом допомогли йому завезти коробки з речами та зібрати нову шафу.
Чоловік був незвично мовчазним весь тиждень, але кілька разів Світлана ловила на собі його задумливий погляд. Він більше не порушував тему допомоги сестрі з орендою.
А Світлана нічого й не обговорювала. Вона просто замовила дублікати нових ключів від студії й поклала один комплект у домашній сейф. Про всяк випадок.
