Настя йшла до Дарини з гарним настроєм і з важким пакетом. Зустрілися вчора випадково, немов і не було цих десяти років. Дарина — подруга дитинства, з якою сусідські яблука крали, на дискотеку бігали і обговорювали наречених.
— Настю, ким працюєш? Заміжня? Діти є? — засипала Настю питаннями Дарина при зустрічі.
— Працюю терапевтом в поліклініці, не заміжня, дітей немає. А ти як поживаєш?
— Ой, я була заміжня, розлучилася, дурнем виявився. Правильно мені мама казала, а я не слухала… Я працюю економістом, нудно, але що робити, виучилася ж, ось і працюю за професією.
А ти терапевт, значить… Потрібна професія! Слухай, приходь в гості завтра, чаю вип’ємо, юність згадаємо!
Настя, зворушена до глибини душі, купила дорогого мармеладу (Дарина його обожнювала), добірних волоських горіхів (бабусі, як пам’ятала, подобалися) і пляшку хорошого червоного(для мами Дарини, та й просто для свята душі).
Йшла, посміхаючись, передчуваючи теплі спогади і душевні розмови.
Двері відкрила сама Дарина, сяюча.
— Заходь, заходь, рідна! Мамо, бабусю, Настя прийшла! Лікар наш!
І ось Настя вже в затишній, але дещо тісній кухні. За столом сиділа мама Дарини, Людмила Семенівна, обличчям і фігурою нагадувала здобну булочку, і бабуся, Агнія Тихонівна, вся якась змарніла, з гострим, недовірливим поглядом.
— Ой, Настусю, яка зустріч! — закричала Людмила Семенівна, хапаючи Настю за руку так, ніби та щойно з палаючого будинку її винесла.
— Лікар! Прямо не віриться! Ти ж зірок з неба не хапала в школі, а дивись , лікарем стала… Треба Даринці теж було в медичний вступати! Сідай, люба, сідай! Чаю? Пирога? Бабуся пекла!
Настя тільки встигла сунути пакети в руки Даринки з боязким: «Це…вам гостинці… мармелад, горіхи», як Агнія Тихонівна, крекчучи, висунула з-під кофти стопку паперів.
— Лікарю, ти ось що, — почала бабуся без передмов, тикаючи пальцем у папери. — Поглянь-но на мої аналізи. Цукор зашкалює! Ось яка біда. Жила-жила, і на тобі…
Ось, дивись, Настусю! Все тут! Гемоглобін, цукор, холестерин! — Вона тикала тремтячим пальцем у цифри.
— Бачиш? Бачиш, який високий? Це ж жах! Скажи, що робити? Га? І холестерин би знизити треба…
І ще підсунула Насті аркуш.
— А це моя кардіограма. Он цей зубець… він, по-моєму, нерівний? Мені здається, чи ні? Ти ж лікар, повинна розуміти!
Лікарка в поліклініці дурна! Каже: «У вас діабет, бабусю». Та я й сама знаю, що діабет! А який з того сенс? Лікувати треба!
Виписує якісь таблетки, ковтаю, а сенсу — нуль! Цукор як скакав, так і скаче! Я вже й не п’ю, і не їм, а він — бум і вгору!
Людмила Семенівна витирала сльози куточком фартуха.
— Настусю, донечко, вона ж мучиться! Каже, серце калатає, ноги набрякають… А в поліклініці — запис, черги! Сама знаєш! Ти ж тепер лікар! Напевно знаєш, як правильно лікуватися!
Порадь нам, рідна! Які трави попити? Може, дієту особливу? Мама у мене золота, я за неї життя готова віддати!
А мене це… Геморой замучив! Порадь, як вилікувати його? Ти ж в інституті все проходила, повинна знати…
Настя відчула, як тепла атмосфера зустрічі друзів дитинства випарувалася, немов пара з чайника. Її посадили не на стілець, а на своєрідний лікарський трон. Вона обережно взяла простягнуті бабусею аналізи.
— Людмило Семенівно, Агніє Тихонівно… — почала Настя максимально м’яко, але професійно.
— Бачу, ситуація серйозна. Але ви ж розумієте, я терапевт загального профілю. Діабет — це спеціалізація ендокринолога. Там дуже тонко все з дозуваннями, контролем…
Геморой — це до проктолога. Я не маю права просто так, без повного обстеження і спостереження, змінювати лікування або призначати щось нове. Змініть лікаря, раз той не подобається…
Посмішки з облич Дарини та її мами зникли. Агнія Тихонівна пирхнула так голосно, що Настя здригнулася.
— Так! Зрозуміло! — заявила бабуся, забираючи свої аналізи назад, ніби коштовність.
— Ніс задерла! Лікарка називається! Простій бабусі, допомагати не хоче! Думає, ми для неї занадто дрібні сошки? Або обличчям не вийшли? Або грошей хочеш?
Людмила Семенівна надула губи:
— Настю, ну як же так? Ми ж тобі як рідній раді! Думали, ти… ну, наша людина! Допоможеш! А ти — «не маю права»!
Які там права, коли бабуся мучиться? Раніше лікарі душу вкладали! А нині — чиновники! Формалісти! Ти ж Гіппократу давала… Цю… Як її… Клятву! І зобов’язана допомагати людям!
Ввічливість і медична етика виявилися зрадою в очах цих милих, але відчайдушно потребуючих дива жінок.
Дарина дивилася в стіл, червона від збентеження, тереблячи край скатертини.
— Мамо, бабусю, ну що ви… — пробурмотіла вона жалісно. — Настя ж правильно каже… Спеціаліст потрібен…
— Мовчи! — відрізала бабуся. — Відразу видно, кого ми даремно мармеладом годували! — Вона уїдливо поглянула на пакети з гостинцями, що стояли недоторканими в кутку.
— Лікарці, мабуть, наше частування не по чину! У них в лікарнях, мабуть, ікоркою годують! Знаю я, які їм там сумки носять, та конверти з купюрами!
Настя встала. Весь її запал, вся радість від зустрічі розчинилися в цьому густому бульйоні образи і нерозуміння.
— Мені час, — сказала вона тихо. — Рада була вас бачити. Дарино, дякую за запрошення.
— Настю, почекай… — почала Дарина, але мама її смикнула за рукав.
— Нехай іде! Мабуть, у цієї особи справи важливіші за бабусині цукерки! Ось тобі і подруга дитинства!
Диплом, мабуть, розум затуманив! Невже важко написати — ось це, мовляв, купіть, і ось це… Адже знає, як лікувати, а впирається!
Настя вийшла на сходовий майданчик. Вона спустилася вниз, ковтнула прохолодного вечірнього повітря. У вухах ще дзвеніли голоси: «Діабет», «Ніс задерла!».
Ось тобі і чайку попили, і дитинство згадали…
Їм потрібен був чарівник, який пропише чудодійну пігулку, і вони відразу вилікуються. А вона виявилася всього лише звичайним терапевтом. Зі своїми, як з’ясувалося, вельми недоречними в гостях, правами і компетенціями.
Ну, що поробиш. Іншим разом краще промовчати, що працює терапевтом, від гріха подалі…
Спеціально для сайту Stories
