Проти Ніни Гаврилівни повстала родина. Справа була в тому, що Ніна категорично відмовлялася продавати будинок, який рідні чомусь називали дачею.
— Бабуся вчепилася за свою землю! — кричала онука. — А про нас навіть не подумала!
— Та коли їй про нас думати, якщо вона все життя прожила для себе. Нічого для свого сина не зробила. Тільки споживала, — невістка з люттю й ненавистю дивилася на похилений паркан. — Хоч би для єдиної онуки перед відходом постаралася. — Вона знала, що свекруха її чує, тому хотіла зробити ще болючіше.
Ніна сиділа за столом і дивилася у вікно. Вона чула кожне кинуте на її адресу слово і думала: «Вовкулаки. Які ж вони вовкулаки».
Але слова невістки не так ранили, як слова вже дорослої онуки. Ось від кого вона не очікувала почути щось подібне.
Крики стихли. Невістка з онукою не поспішали йти. Вони ще якийсь час стояли біля паркану й шепотілися.
Слів Ніна Гаврилівна не розібрала. Втім, може, краще так, ніж вкотре розчаруватися в людях, які колись були їй близькими.
Якби був живий чоловік, він би не допустив нічого подібного… Але що вже тепер…
Ніні Гаврилівні йшов восьмий десяток. У свої сімдесят два роки вона все ще відчувала в собі сили, щоб займатися городом, підгортати грядки, консервувати овочі та робити заготівлі на зиму.
Земля і будинок, що дісталися від батьків, були для неї всім. Тут минуло її дитинство, юність, молодість, зрілість. Тут вона хотіла провести і старість.
Селище, в якому у Ніни був будинок, колись розташовувалося за п’ятнадцять кілометрів від міста. Тоді транспорт ходив рідко і виключно за розкладом.
Ніна за все своє життя так і не зрозуміла, чому хлопці, які приїжджали з міста, називали селище глушиною, далекою від цивілізації.
Зараз же все змінилося. Місто розрослося. На місцях, де раніше були поля, почали будувати житлові квартали. Земля сильно подорожчала. Будинки викуповували, зносили, а на їхньому місці будували дорогі котеджі. Селище стало частиною міста.
Відкривалися магазини. З’явилося багато робочих місць. Будувалися дороги. Життя стало набагато комфортнішим. Але й раніше було не так уже й погано.
Ніна, яка з дитинства звикла працювати на землі, любила своє місце проживання і про інше не мріяла.
Коли вона вийшла заміж, питання про те, де будуть жити молодята, навіть не піднімалося. Місця в батьківському домі було достатньо. Свекор і свекруха, звичайно, запрошували до себе в місто. Мати чоловіка вмовляла і навіть наполягала на тому, щоб молодята жили у них. Розповідала про переваги міського життя.
У Ніни навіть у якийсь момент склалося враження, що свекруха думає, ніби мешканці селища виживають за межами міста, а не живуть як усі.
У однокімнатній квартирі, хай та й знаходилася в місті, їм учотирьох було б тісно. З’явилися б розбіжності. Суперечки та сварки. Образи.
Якось приїхавши в гості, знову завела розмову:
— Ніна, напевно, думає, що я буду її ображати. Та ми ж її як рідну приймемо. А дітки… Онуки, якщо з’являться… У нас є школа, лікарні та садок. Все під рукою.
Мама Ніни розсміялася і запевнила свекруху, що в селищі теж є все.
– У нас дуже добре. Природа, повітря, річка. Ягоди свої, фрукти, овочі, гриби.
Свекруха відмахувалася. Огірки, помідори простіше купити в магазині. Повністю зрозуміти і відчути сенс слів свекрухи їй вдалося лише через кілька років.
Ніна ніколи не могла сказати нічого поганого про матір чоловіка. Жінка ставилася до неї дуже добре.
Коли у Ніни й Арсенія народився син, вона взяла відпустку й приїхала допомагати молодим батькам. Мама Ніни образилася, сприйнявши допомогу свекрухи як укол у свій бік.
— Можна подумати, ніби без неї ми б тут не впоралися.
Але згодом гнів змінився на милість. Мабуть, це через першого онука. Усі хвилюються, метушаться і не можуть натішитися.
Маленького Єгора носили на руках. Відтоді свекруха почала часто приїжджати в селище. Ніхто не був проти. Жінку завжди приймали як дорогу гостю.
З ностальгією Ніна згадувала теплі літні дні. Особливо їй подобався серпень, коли вона, мама і свекруха, перебуваючи у відпустці, сиділи на веранді й обговорювали справи на день. Думали про майбутнє.
Жінки збирали врожай, варили компоти й варення, робили консерви, ліпили пельмені. Домашні клопоти були не тягарем, а радістю.
На їхній великій кухні постійно лунав сміх. Чоловіки ж після ранкової риболовлі займалися ремонтними роботами. У домі завжди було повно справ.
Увечері, зібравшись за великим столом, відпочивали й розмовляли про все на світі. Тоді здавалося, що все життя ще попереду.
А потім наставали холоди. Ніна не раз чула від мами, що у природи немає поганої погоди. Але як би не намагалася з цим погодитися, взимку на душі завжди було тривожно. І це почуття не можна було пояснити.
Однак зараз Ніна назвала б це передчуттям.
Але тоді вона ще не знала, що зима забере у неї чоловіка.
Першим пішов з життя свекор. Все сталося несподівано. Його відхід був настільки безглуздим, що здавався нереальним.
Чоловік, повертаючись додому з роботи, послизнувся на льоду, впав і вдарився головою об бордюр. Травма виявилася несумісною з життям. Ніна ніколи не забуде, як свекруха кричала на кладо.ищі.
Вперше за все своє життя Ніна почула, як звучить біль. Свекруха постаріла за якісь кілька тижнів. Її очі стали порожніми.
Мама вирішила підтримати свекруху і наполягла на її переїзді.
— Якби у мене таке… — зізналася вона Ніні, — то я б, напевно, збожеволіла… Напевно, близькі люди й потрібні одне одному для цього.
— Для чого?
— Щоб не дати одне одному збожеволіти.
Переїзд свекрухи відбувся навесні. Жінка не збиралася залишатися в їхньому домі назавжди. Але вийшло так, як вийшло. У міській квартирі їй усе нагадувало про покійного чоловіка. Побоювань щодо того, як вони всі разом житимуть, не було.
З працевлаштуванням також проблем не виникло. На місцевій птахофабриці були вільні вакансії. Ніна, її мама і свекруха стали працювати разом.
Але з тих пір у Ніни з’явився страх втратити чоловіка і залишитися однією. І якщо з величезними зусиллями вона ще могла уявити своє життя без батьків, то думати про те, що колись втратить чоловіка або сина, не могла. На очах відразу з’являлися сльози, ставало важко дихати.
Другим з життя пішов батько Ніни. Якби не підтримка Арсенія та свекрухи, то довелося б важко. Все знову сталося взимку. У батька стався серцевий напад, коли він прибирав сніг. Врятувати його не вдалося.
У родині з чоловіків залишився тільки Арсеній, і вся важка робота лягла на його плечі. Мама і свекруха сильно зблизилися. Дві вдови з тих пір трималися разом. У якийсь момент біль від втрати перестав розривати серце.
Що ж стосується Єгора, то його бабусі оточили любов’ю. Хлопчика пестили, балували, обожнювали.
Розпещений син за своєю природою не був злим, але, що приховувати, звик до найкращого. Безвідмовність дорослих розвинула в ньому егоїзм.
Ніна й зрозуміти не могла, в який момент все пішло не так. Хіба може дитина, яку оточили любов’ю і добротою, стати егоїстом?
Це у недбалих батьків діти доставляють проблеми і вічно чогось вимагають. Так чому ж у її родині таке сталося? А головне — коли? Син спочатку думав тільки про себе, а вже потім про інших.
Коли Єгор вирішив одружитися, то відразу заявив, що жити з батьками вони не будуть. Його наречена вважає неприйнятним ділити побут з батьками.
Майбутня невістка на перший погляд поводилася скромно, боялася зайвий раз підняти очі. Складалося враження, що їй за щось соромно. Можливо, за ті самі капризи до весілля.
Ніна вирішила, що придирається. Згадувала себе молодою. Як боялася батьків чоловіка і, боячись невідомо чого, також відводила погляд убік.
Жити молоді вирішили в міській квартирі, яку свекруха Ніни переписала на онука. Це був її подарунок.
Ніна пам’ятала, як вона, розплакавшись на весіллі Єгора, побажала їм міцної сім’ї та здорових дітей. Пам’ятала Ніна й презирливу посмішку на обличчі невістки. Те, як вона переступала з ноги на ногу в нетерпінні, дивлячись на ключі в руках жінки. Бабусю, кажи швидше. Ключики вже віддавай.
Ніна вирішила поділитися своїми спостереженнями з чоловіком. Арсеній її не підтримав. Накричав.
– Як тільки діти дорослішають і створюють власну сім’ю, їхнім батькам часто все мариться і здається. Від тебе, Ніно, я такого не очікував. Дівчинка просто посміхалася і нервувала. Це нормально.
Материнське передчуття підказувало їй, що дружина Єгора не така проста, але ці думки вона намагалася заховати глибоко в собі.
Пообіцяла собі не говорити погано про невістку.
Коли захворіла мама, Ніна вже не мала часу думати про те, чи щасливий її син. Усі свої сили вона присвятила догляду за хворою матір’ю.
Її відхід не став несподіванкою. Однак біль від втрати переслідував її ще довго. Слідом за нею захворіла й свекруха. Ніна з не меншим завзяттям піклувалася і про неї. У думках не було, що це чужа їй жінка.
За роки, проведені під одним дахом, всі стали один одному дуже близькими. Неможливо думати погано про людину, з якою щодня п’єш чай і ділишся проблемами.
Мама була права, кажучи, що люди потрібні одне одному. Хто, як не рідна людина, підставить своє плече? Допоможе, підтримає, втішить. Життя мам хотілося продовжити.
І все ж їхніх матерів забрала старість, принаймні так висловився Арсеній, втішаючи дружину.
Доглядати за своїми батьками важко і боляче, проте природа влаштувала так, що першими йдуть старі. Але як би хотілося, щоб батьки жили довше. Шкода, що не можна купити для них додатковий час.
Єгор же жив своїм життям. Про батьківський дім не забував і приїжджав раз на місяць. Ніна готувалася до його приїзду. Збирала фрукти, ягоди, овочі. Ділилася консервами та яйцями. Арсеній їздив на ферму за свіжим м’ясом.
Єгор же сприймав подарунки як щось належне. Ніби батьки й зараз були зобов’язані віддавати йому все найкраще. Однак дещо змінилося. Тепер він охочіше допомагав по господарству. Правда, дуже поспішав. Арсеній сміявся. Розумів сина. Вдома на нього чекала молода дружина.
Ніні ж, звичайно, хотілося, щоб син приїжджав і гостював частіше. Але вона не знала, чи має право про таке мріяти. Її бажання збулося, коли народилася онучка. Тепер син із дружиною стали постійними гостями в їхньому з Арсенієм домі.
Ніна вважала своїм обов’язком допомагати молодим. Адже колись їй теж допомагали батьки. З виходом на пенсію вона почала брати онуку до себе на все літо. Піклувалася про неї, немов про рідну дочку.
Невістка і син стали приїжджати щотижня. Відпочивали від роботи та міської метушні. Смажили шашлики, ходили купатися на річку. Помітно зблизилися один з одним.
І все ж у їхніх вечірніх сімейних посиденьках не було нічого душевного. Невістка завжди трималася насторожено, а в її очах читалася образа. Ніна не розуміла, чим могла зачепити дружину сина. Невже, необережним словом? Або якимось вчинком?
Якось невістка поскаржилася, що їм тісно жити в їхній маленькій квартирі. Дівчинка росте, а місця для всіх не вистачає. Ніна у відповідь наївно запросила їх переїхати до неї.
Але невістка лише закотила очі, сприйнявши пропозицію свекрухи як знущання. Занадто різними були їхні уявлення про сімейне життя.
Свою сваху Ніна бачила лише раз на весіллі, і то та не поспішала спілкуватися. І все ж чомусь хотілося вірити, що всі вони — одна велика й дружна родина, незважаючи на якісь незрозумілі образи й недомовки.
Правда з’ясувалася лише через рік, коли пішов з життя Арсеній.
Відхід чоловіка Ніна пережила важко. Того дня вона ніби осиротіла. Спочатку не могла їсти й спати. Їй постійно здавалося, що двері відчинилися й чоловік зайшов додому. Як же добре вона тепер розуміла свою матір і свекруху.
Єгор втрату батька переніс трохи легше. Він намагався частіше приїжджати до Ніни і не давав їй повністю зануритися у свої думки. Якби не він, то хто знає, як би Ніна перенесла це горе. Син однією своєю присутністю нагадував матері — є для кого жити.
Розмову про продаж будинку першим завів син. Спочатку натяками, а потім прямо сказав, що переживає за матір і вважає, що їй слід переїхати ближче до них.
Ніна сприйняла слова сина як турботу про неї. Залишити й продати будинок вона не могла. Тут минуло її життя, тут вона сміялася й плакала, сумувала й раділа.
– Тут укладена частина моєї душі, – намагалася пояснити вона синові.
– Ось ти вже й з глузду з’їжджаєш, – розсміявся тоді Єгор, – перша ознака того, що за тобою треба наглядати. Ну, якщо тобі важливий будинок, то нехай так. Зрештою, я тут виріс.
Через тиждень їй зателефонувала невістка. Дружина сина не стала ходити навкруги і прямо сказала, що хоче придбати окрему квартиру для дочки. Ділянку, будинок та інше можна добре продати. У неї навіть є багатий покупець, який викупить землю під будівництво котеджів.
Але Ніна навіть слухати не стала. Звичайно, в душі було почуття провини за те, що не може розлучитися зі своїм будинком. Вона любила свою онуку і бажала їй найкращого. А виходило так, що слова не збігалися з вчинками.
Жінка весь час перебувала у сумнівах. Розлучитися з домом — це все одно, що розлучитися з частиною своєї душі.
Можливо, так міркувати було неправильно, але Ніна нічого не могла з собою вдіяти.
Тим часом невістка не здавалася. Ніну вмовляли, благали, давали обіцянки, клялися, що не залишать її на вулиці. Потім пішли образи та погрози. І може, на роботу в городі ще вистачало сил, а ось справлятися з нападками стало важко.
Хотілося жити спокійно й дружно. Без потрясінь і погроз. І ось сьогодні невістка особисто приїхала, щоб усе висловити.
Ніна ще довго дивилася їм услід. Плакала від безсилля й образи. Може, вона дійсно дурна, раз тримається за свою ділянку? Може, дійсно чогось не дала синові, раз вони з дружиною та дочкою потребують? У неї таких проблем ніколи не було і завжди всього вистачало.
– Приходьте, живіть. Місця на всіх вистачить, – відповідала вона їм, але ніхто її ніби не чув.
Молоді не хотіли з нею жити. Називали її старою і шкідливою бабцею. Син же мовчав, ніби те, що відбувається, його не стосувалося. Можливо, якби Єгор знову спробував її вмовити, то вона б здалася. Віддала б усе, що заробила. Але він мовчав.
– Будь що буде, – сумно зітхнувши, вирішила Ніна. – Ранок мудріший за вечір.
Завтра вона прийме рішення і повідомить його синові.
Але дзвонити Єгору не довелося. Син приїхав сам. Він виглядав втомленим. Його очі почервоніли від сліз. Ніна, зустрівши його, злякалася.
– Мені снився батько. А потім бабусі, — пояснив він свій стан.
Єгор не став розповідати про те, що відбувалося уві сні. Було соромно. Батько погрожував, що забере матір. Ще й бабусі йому підтакували, соромили.
Єгор прокинувся в переляку. Стало страшно втратити матір. Він ніколи й не думав про це. Рідко хто серйозно розмірковує про сме.ть батьків. Стало дуже соромно.
Ніна запросила його до будинку й почала метушитися. Почала готувати тісто для млинців. У її мами вони завжди виходили чомусь товстуватими, а у свекрухи — мереживними, тонкими.
Ніна пам’ятала, як стежила за руками свекрухи, що, в яких пропорціях і в якій послідовності вона додає. Жінка, помітивши тоді, з якою цікавістю за нею спостерігає невістка, передала фартух і поділилася мудрістю.
Відтоді Ніна пекла млинці тільки за її рецептом. Мама тоді заздрила і весь день ображалася на свекруху. Трохи пізніше помстилася, навчивши Арсенія майструвати віники для лазні. Тоді було кумедно спостерігати за жінками та їхніми доброзичливими змаганнями.
Розповівши цю історію синові, вирішила заговорити про свій будинок.
— Мій будинок і ділянка… Скільки пропонують? Це вам допоможе?
— Нітрохи, мамо. — Єгор примружив очі. З мамою йому було добре. Він не міг позбутися всього цього. Егоїзм це чи ні, але мама у нього одна. І цей будинок, з яким у нього пов’язано дуже багато спогадів, теж один.
— Навіть не думай нічого продавати. З дружиною і дочкою я вже поговорив. Вони більше не будуть лізти не у свої справи. Я приїхав просити про інше.
Ніна зітхнула і подивилася на сина. Вона була готова виконати будь-яке його прохання.
– Ти головне живи довше, мамо. Добре? – Цілком щиро попросив Єгор.
