Родинні історії

Новоспечена невістка запитала, чи може вона називати мене мамою

Син одружився, вважай, коли йому тільки-тільки двадцять років виповнилося. А я хіба щось могла проти сказати? Одна їх ростила, ніхто не допомагав. Чоловік пішов, ще коли зовсім маленькі були.

Може, тому син дівчинку з дитбудинку пригледів. Нічого мені не говорив, зустрічалися тихо, без якихось особливих запитів. Весілля теж не дуже велике було. Ну що я можу там нашкребти-то?

Але живуть душа в душу. Хоча я, звичайно, переживала. Хіба може людина з вихованням дитбудинку сім’ю нормальну створити?

Бачу все-таки, що добре їм. Налагодили побут такий-сякий, собака, дві кішки. Обидва працюють, так вже років п’ять пройшло. Двоє діток у них. Чесно кажучи, не можу натішитись, коли бачу їх.

І що мене вразило – Костіна дружина, Надя, з дитбудинку яка, відразу до мене підійшла і каже, мовляв, Ольга Володимирівна, можна я вас мамою називати стану? Своїх батьків у мене немає, так нехай ви моєю мамою будете?

Я, звичайно, трохи розгубилася від такої прудкості, мені це нетактовним здалося, але сина не хотіла засмучувати. Дозволила.

І Надя ця, значить, така жвава дівчина виявилася. Хоч і молода, зелена, вважай, зовсім, а справа йде на лад. Прибіжить до мене, тут же прибирання затіє, там щось підправить, вже пиріг якийсь в духовці печеться. Приглянути велить, а сама в аптеку – шусть!

І ось я вже з продуктами, з прибиранням, з аптечним набором, а вона чмокне мене в щоку і додому вже біжить. Ще з дітьми, з Костею побути.

Спочатку мене це дратувало. Ось, думаю, безпардонна дівка, всюди свого носа суне. А я хіба просила її щось робити? Але поступово я відтанула. Ну тому що вона проста, нехитра. Немає в ній нічого злого, недоговореного. Ось така людина, як є.

Батарейка, їй богу. Не тільки своїх заряджає, але і мене теж. Зрозуміла, що мені ця дівчинка з дитбудинку набагато рідніше тепер, ніж своя, рідна.

Так, у Кості є старша сестра, Жанна. Тільки вона нас мало шанує. Вийшла заміж теж рано, але хлопець їй попався пробивний: у них достаток, будинок, два автомобілі. І діти, звичайно, є.

Але якщо Костіних онуків я бачу часто, то Жанкіних рідко. Крім того, Жанна зауважила, що я Надю дуже полюбила. Тут-то і виникла проблема.

Каже мені одного разу Жанна, мовляв, чому це ти, мама, так на невістку свою шануєш? Наприклад, зять, мій чоловік, таким пошаною у тебе не користується. А чим він гірший за неї?

А я, твоя рідна дочка, чому в немилість потрапила? Як так вийшло, що ти їй тепер більше посміхаєшся, а мені зовсім навіть не дзвониш? Кажу, мовляв, Жанна, так вона приходить до мене мало не кожен день, а тебе раз на місяць бачу. Так чому я її поважати не повинна?

Сказилася Жанка. Ах так, каже. Тоді вибирай – або я і моя сім’я, або ця дитбудинкова скалка! Ось побачиш, вона тобі ще підніжку підставить. Усім вам!

Поки не розпрощаєшся з нею, знати вас нікого не хочу. Ні чоловік мій, ні діти мої сюди ні ногою! І була така. Слава богу, ні Костя, ні Надя цього не чули. Як же соромно-то, господи! І зрозуміти не можу – за що? За те, що невістка мамою мене називає …

Вам також має сподобатись...