Що у чоловіка хтось є, Зінаїда Львівна здогадувалася давно. Та й як не здогадуватися. З Петром вони були одружені майже двадцять п’ять років, і знала вона свого чоловіка як облупленого.
І коли той, всупереч звичці довше повалятися, почав зіскакувати з ліжка не світ не зоря і робити вранці зарядку, а ще митися двічі на день і ховати мобільний телефон… Тут вже, що називається, до ворожки не ходи.
Звичайно, Зінаїда переживала. І ночами в подушку плакала. Але виду своєму Петру не показувала, як і раніше була весела і ввічлива. І сорочку попрасує, і обід в судочок покладе, і у віконце рукою помахає… А сама все думає: чи на роботу благовірний пішов, чи до коханки своєї поскакав.
Так могло тривати довго, але Петро і сам не витримав цього любовного трикутника. Одного прекрасного ранку, йдучи, чоловік заявив:
— З роботи мене сьогодні не чекай. Я покохав іншу жінку і йду до неї жити.
У Зінаїди підкосилися ноги.
— Петре, ти що! У нас же сім’я, як ти можеш?
— Ніякої сім’ї немає, — відрізав Петро, накидаючи на плечі куртку. — Сім’я — це де є діти. А ти народити дитину мені так і не змогла за стільки років. Тепер вже стара стала, яка від тебе користь. Йду, не тримай. Там у мене скоро син народиться. Напевно, давно треба було сказати тобі…
***
Жінка ще довго дивилася на зачинені за чоловіком двері і ніяк не могла повірити, що це відбувається насправді. Так, вона і справді не могла подарувати Петру спадкоємців, але в іншому ж все було добре.
Сімейні вечори, відпустка разом, прогулянки в парку перед сном. За всі роки сімейного життя Петро навіть жодного разу не дорікнув їй, говорив, що це неважливо, якщо вони кохають одне одного. Тепер же раптом виявилося, що діти для нього важливі.
Коханкою виявилася тридцятирічна колега чоловіка з сусіднього відділу. Звичайно, сорокасемирічній Зінаїді вона давала фору і молодістю, і свіжістю.
Тонка, як тростинка, сміхотушка зі світлим кучерявим волоссям нижче плечей — тут було від чого втратити голову. Що тільки вона знайшла в Петрі, ось тут була загадка.
Звичайний повний чоловік з животиком. Хоча і тут Зінаїда могла відповісти собі на це питання: швидше за все, це був розрахунок. Адже дівчина просто не могла знати, що п’ятикімнатна квартира в центрі міста дісталася Зінаїді від матері, а Петро до неї не мав ніякого відношення.
— Та він повернеться! — заспокоювала подругу колишня однокласниця Ірина. — Ну сама подумай, потрібен він їй, старий?
— Виходить, що потрібен, — витираючи долонею сльози, відповідала жінка. — Молодих їй, мабуть, мало, ось і Петро мій знадобився. Тепер мені одній доживати вік.
— Ти що? — здивовано підняла очі Ірина. — Ми тобі такого кавалера знайдемо, закачаєшся. Твій Петро ще лікті кусати буде.
Але ні про кого, крім Петра, Зінаїда і думати не бажала. Вона все сподівалася, що чоловік схаменеться і прибіжить назад, а історія з дитиною — просто вигадки його коханки.
***
Дзвінок від Петра пролунав раптово. На годиннику було сьома ранку, і Зінаїда навіть не встигла зрозуміти, що до чого, швидко піднявши трубку.
«Дочекалася!» — раділа жінка. Виходить, подруга була права, стверджуючи, що Петро все одно до неї повернеться! Як добре, що вона напередодні зробила нову зачіску і не прибрала на антресолі чоловічі речі.
— Привітай мене, Зіно! — пролунав біля вуха такий рідний голос Петра. — Сьогодні у мене народився син! Син!
— Вітаю, — сухо відповіла Зінаїда Львівна і відразу поклала слухавку. Виходить, у них насправді все серйозно. Від усвідомлення цього факту їй стало погано, і вона впала на ліжко, немов підкошена.
Образа душ.ла настільки сильно, що хотілося вити. Вона все життя намагалася бути хорошою дружиною, догоджати чоловікові, а в підсумку опинилася викинутою на узбіччя.
Тільки тепер вона усвідомила — Петро вже точно не повернеться і можна подавати на розлучення.
***
Розлучили подружжя швидко. Вплинуло те, що у пари не було неповнолітніх дітей і ніяких майнових суперечок.
— Поглянь, як на мене схожий, — тикав у РАЦСі телефоном в обличчя Зінаїді тепер уже колишній чоловік. — Козак, вже п’ять кіло, і це в два місяці! За речами днями заїду, там зимова куртка і інструмент якийсь.
— Я рада, що син схожий на тебе, — відвернулася Зінаїда. На очі навернулися сльози. Перекреслити одним махом стільки років спільного життя вона просто не могла, хоч і дуже намагалася виглядати гідно.
Тепер їй потрібно було звикати жити одній. Через спільних знайомих вона чула, що молоді розписалися і взяли в іпотеку квартиру. Петру було непросто, адже годувальником у родині був він один, а його нова дружина перебувала в декреті.
— Ну що я можу сказати, — розводила руками подруга Ірина. — Це ж був його вибір. Хотів молоду дружину — отримав. З тобою жив, як сир у маслі, а тепер під старість нехай ґарує.
Зінаїда тільки зітхала і погоджувалася. Що-що, а мізки ставити на місце Ірина вміла.
Минуло два роки, перш ніж Зінаїда почала приходити до тями після зради чоловіка. За путівкою відпочила в санаторії, іноді ходила в кіно або театр з подругами. А ще — знайшла роботу до душі: викладачем малювання в приватній школі.
Здавалося, життя налагодилося, та й від Петра не було чутно жодних звісток. Ірина раз у раз знайомила її з самотніми чоловіками, але Зінаїда твердо вирішила — ніяких романів. Не вистачало ще уподібнюватися цьому ходоку-чоловікові і шукати собі пригод на п’яту точку.
***
— Загалом, дізналася новину. Став чайник, зараз розповім.
— Що там знову? — посміхнулася Зінаїда, ледь Ірина увійшла в квартиру. — Невже знову запрошення на виступи гітаристів минули повз тебе?
— Ще цікавіше, — шумно бухаючись на табурет, відповіла приятелька. — Сядь, а то впадеш.
— Ну що ще? — слухняно сідаючи поруч, запитала Зінаїда.
— Коротше… — Ірина зробила таємничу паузу. — Нова дружина твого Петра зіграла в ящик.
Настала пронизлива тиша.
— У сенсі? — не зрозуміла Зінаїда.
— Та що тут незрозумілого! — барабанячи пальцями по кришці столу, відповіла Ірина. — Пішла з життя, кажу, Оленка-розлучниця.
— А як же Петро? Там же дитина зовсім маленька…
У грудях неприємно занило. Замість того, щоб радіти чужій біді, Зінаїда Львівна відразу почала жаліти колишнього чоловіка. Адже чоловікові майже п’ятдесят, і залишитися на руках з дворічним малюком в такій ситуації не найрадісніша перспектива.
— Мені Людмила Степанівна розповіла, а їй Ольга Андріївна. У тієї син з третьою дружиною живе в одному під’їзді з Петром… Ну, неважливо, — запихаючи в рот печиво, пробурмотіла Ірина. — Там ніби аварія на дорозі, чи що… Загалом, карма. Або відплата. Як хочеш, так і називай.
— Карма… — прошепотіла Зінаїда. — Але шкода чоловіка.
— Знайшла кого жаліти, — хмикнула подруга. — Він тебе жалів? Не треба було штани знімати де попало. Наливай чай.
***
Цілий тиждень Зінаїда Львівна не знаходила собі місця від цієї новини. Тепер їй здавалося, що вона все ще кохає Петра і що саме вона винна в тому, що сталося. Адже в хвилини відчаю вона палко бажала, щоб розлучниця постраждала!
Помучившись кілька днів і набравшись духу, Зінаїда набрала знайомий до болю телефонний номер Петра.
«Зрештою, висловлю співчуття… Може, якась допомога потрібна, як він один? Адже він такий непристосований», виправдовувала себе жінка, слухаючи довгі гудки в телефонній трубці.
— Привіт, Зіно…
Голос Петра був якийсь зовсім втомлений, немов навіть звичайні слова давалися йому важко.
— Привіт, Петре. Чула, горе у тебе, — насилу вичавлюючи слова, промовила Зінаїда. — Може, допомогти чимось?
— Та чим… Олени не стало в тому місяці… і я тепер не знаю, за що хапитися. На роботі взяв за свій рахунок відгул, Сашкові ще не дали садочок. Пробував на півдня в приватний його прилаштувати, так два дні сходив і відразу вітрянку приніс, — почав скаржитися колишній чоловік.
— Коротше, все навалилося відразу. Батьки Олени мене і знати не хочуть. Кажу, допоможіть з Сашком, а вони ні в яку…
— Так, Петре. Привези сина завтра до мене, я посиджу, — безапеляційно заявила Зінаїда. — Не чужі люди. А там подивимося.
***
Прийшовши наступного ранку, Петро був помітно схудлий і з тижневою щетиною на обличчі. Було видно, що останні події далися йому нелегко. У Зінаїди защеміло серце — колишній чоловік був таким рідним і близьким, що вона ледь стрималася, щоб не обійняти його.
— Синок на тебе схожий, — саджаючи Сашка за стіл і підсуваючи ближче тарілку з млинцями, зауважила вона. — Залишай дитину, їдь спокійно на роботу.
Так і повелося. Вранці Петро приводив сина і їхав на роботу, а ввечері вечеряв у колишньої дружини і їхав з Сашком до себе додому.
Зінаїда була щаслива, незважаючи на те, що це була не рідна їй дитина. Вона готувала для маленького Сашка, гуляла з ним, співала колискові і з задоволенням відзначала, що він — просто копія Петра.
Минув ще місяць, перш ніж Петро переїхав назад до колишньої дружини і запропонував знову зареєструвати стосунки.
Ну, по-перше, це було вигідно з фінансової точки зору — іпотечну квартиру вдалося вдало здати в оренду, а по-друге — навіщо кудись їхати, щоб вранці знову приїжджати? І нехай Зінаїда ще не відповіла згодою на пропозицію руки і серця, схоже на те, що це тільки питання часу.
Спеціально для сайту Stories
