Ні я, німій чоловік ніколи не жили заможно. Обидва сироти, то ж життя ніколи не було простим для нас. На блюдечку нічого не приносив. Після весілля ми переїхали до села, бо жити було ніде, та й з роботою були проблеми.
Будинок, в якому ми жили, довго стояв порожнім, тому мав купу проблем – і дах протікав, і паркан обвалювався, і шибки не скрізь були. Якось на перший утеплили одну кімнату, де була грубка. На більше не вистачило ні часу, ні грошей.
У цьому будинку ми прожили кілька років. За цей час ми поступово його привели до ладу, але до хорошого стану було ще далеко. Потім я з’ясувала, що тітка, яка ніколи мене не бачила, залишила квартиру, а крім мене в не родичів не було.
Вилізло це випадково, коли я оформлювала земельну ділянку на себе. Після кількох перевірок все підтвердилося. Відразу в’їхати туди було неможливо. Там був справжнісінький смітник. Я з чоловіком їздили туди майже півроку, щоб все привести в нормальний стан. Там довелося міняти все.
Потім в нас з’явилася донечка, яку треба було ставити на ноги. Загалом справ завжди було багато. Коли донька виросла і вийшла заміж, то переїхала з чоловіком на орендовану квартиру. Планували збирати на своє житло.
Я нарешті змогла видихнути. Вирішили з чоловіком, що так жити більше неможливо. Хочеться вже пожити за нормальних умов. Тим більше, що така можливість є. Взяли ми і зробили повний ремонт квартири та купили меблі.
Робили все так, щоб потім вже не перероблювати. Нарешті наша квартира виглядала так, як нам хотілося – все новеньке, чистеньке. Звісно, тепер треба віддавати борг, але це не лякає. В нас є накопичення, ми з чоловіком працюємо, а чоловік ще й пенсію має. То ж нам вистачить на все.
Все було б добре, поки я не побачила реакцію нашої дочки на це. Вона розлютилася, бо ми кредит взяли, і витратили гроші на ремонт, а не їй допомогли. Вона ж винаймає квартиру, а якби ми віддали їй гроші, то вона б іпотеку взяла. Я намагалася пояснити, що ми все життя багато в чому відмовляли і маємо право, хоча б на пенсії пожити для себе.
Дочка заявила, що не чекала від нас такого егоїстичного вчинку. Кричала, що замість допомоги їй, ми витрачаємо гроші на себе. Півроку вже з нами спілкується крізь зуби і тільки якщо дуже треба. Ми теж не прагнемо налагоджувати контакт, бо нам прикро, що дочка так егоїстично відреагувала.
Якби щось серйозне було, ми б без найменшого вагання допомогли їй. Але таке питання не стояло. Тому ми обрали свій комфорт, на що маємо повне право. А її образи говорять тільки про її власний егоїзм.
