Коли мені було 15 років, я думала, що зустріну свого судженого років у 19 максимум. Потім ми з ним одружимося, буде велике, пишне весілля, а потім підуть дітки, і всі ми будемо жити дружно з їхнім красунчиком-батьком у величезному будинку, більше схожому на замок.
У нас має бути порівну хлопчиків і дівчаток. Сини будуть сильними, а доньки красивими. Ось так і ніяк інакше. Ех, якою ж наївною я була в дитинстві… Коли я вперше потрапила в стіни пологового будинку, мені було 33 роки. І це був уже другий мій шлюб. Так, життя не завжди йде за планом.
А якщо врахувати досвід моїх подруг і знайомих, то майже ніколи. Я дуже сильно нервувала. Хотілося, щоб усе пройшло максимально швидко і безпечно. Адже на це в мене було одразу дві причини. По-перше, вік. Я чула чимало історій, коли жінки народжували богатирів у віці за 50 років, і нічого.
Та й про європейок кажуть, що вони всі поголовно народжують пізно. Так-то воно так, але своя сорочка ближче до тіла. І хвилювання, що піднімається з глибини живота, переходило по всьому тілу. Було страшно, некомфортно. Хотілося втекти кудись далеко.
А ще, друга і головна причина, у мене вже була до цього вагітність, але вона передчасно перервалася. Третій місяць. Лікарі сказали, що так може статися через стрес, якісь схильності, слабкість організму, причин було море, але трагедія трапилася особисто зі мною. На той час я вперше була заміжня.
І після того випадку наші з колишнім чоловіком стосунки почали псуватися з кожним днем. Я навіть не здивована, що через два місяці ми розлучилися. Ми просто стали чужими людьми. Не ворогами, ні. Не було жодного негативу. Просто між нами наче з’явився туман.
Але не було навіть бажання через нього пробиратися. Без сварок і з’ясування стосунків ми розійшлися в різні боки. Після цього я ще кілька років думати не хотіла про нові стосунки. Дім, робота і кіт – це було моє життя. Пам’ятаю, у пологовому відділенні біля мене крутилося відразу дві акушерки.
Одна, молодша, з холодним поглядом, постійно жартувала наді мною, що я, значить, старородящая. Груба, холодна жінка. А друга, старша, постійно мене підбадьорювала і говорила, щоб я даремно не турбувалася. Що все в мене буде добре. І дивилася так по-доброму, по-материнськи.
Ми не робили УЗД, щоб дізнатися стать дитини. Якось це навіть не спало на думку. А якби й спало на думку, я б, найімовірніше, відмовилася. Не знаю чому. Самі пологи проходили досить довго. Я сподівалася на те, що народжу здорованя, адже мій живіт був дуже об’ємним.
Чоловік навіть жартував, що якщо син піде в мене, то вже в школі він буде вищим за нього зростом. Мій чоловік не дуже високий, але він ніколи не переживав із цього приводу. Завжди любив пожартувати сам над собою. І ось, після всього того болю і страждань, які я винесла, я нарешті народила.
Знесиленою і такою, що нічого не розуміє, мені оголосили, що у мене двійня! Дві милі грудочки, які хотілося тримати біля себе і ніколи не відпускати. Дві наймиліших і найкрасивіших на світі дівчинки! У цей момент я почувалася на сьомому небі. Нарешті, мої дорогоцінні дітки.
Хотілося якось випасти зі свідомості від втрати сил, але через силу я залишалася при здоровому глузді і притискала до себе своїх дітей. Але ще одна важлива подія трапилася з нами трохи пізніше, за кілька годин, коли я вже трохи оговталася і прийшла до тями.
Моя улюблена акушерка, підійшла до мене і повідомила, що в сусідньому відділенні якась “зозуля” відмовилася від дитини. Вона ще зовсім крихітка, але їй потрібна їжа, а в мене якраз було багато молока. Чи можу я поділитися? Як взагалі можна відмовити в такому проханні?
Ця новина мене шокувала. Ось я, не минуло й доби, дала життя двом дітлахам. Це ж така радість! А в цей час по сусідству якась жінка відмовилася від власної дитини. Як її взагалі можна назвати людиною? Коли до мене принесли того хлопчика в палату, чоловік був поруч.
І, я впевнена, він відчув. Він побачив, як мені було шкода цього малюка. Сам-то він тепер жартує, що просто дуже сильно хотів хлопчика, от і вирішив поквапитися, поки була можливість, але я знаю, що він у той момент теж відчув схожі зі мною емоції. Мабуть, тому ми й разом.
Ми дивилися один на одного і розуміли, що підемо додому вп’ятьох. А як інакше? Кинути маленького чоловічка напризволяще? А що з ним стане потім, що з нього виросте, якщо все його дитинство пройде без батьків, в оточенні невідомо кого? Я пам’ятаю, як чоловік дивився на нас.
А я заглядала йому в очі, сама відчуваючи себе маленькою дитиною і не кажучи ні слова. Але в кожній бочці меду знайдеться своя ложка дьогтю. І це була інша моя акушерка, та, що молодша. Коли мене вже виписували, вона, проходячи повз, поставила мені запитання, до якого не була готова.
“Ти що, думаєш, пенсія на трьох дітей тобі допоможе?” І все, вона просто пішла далі. Я хотіла закричати їй навздогін, що вона просто скривджена життям. Яка пенсія на трьох дітей? Про що взагалі йдеться? Але я не стала. Зараз мені здається, це були не акушерки зовсім, а дві стихії.
Одна добра і світла, подарувала мені улюбленого синочка, а друга – зла і заздрісна, тільки псувала настрій, немов намагаючись вивести мене з себе. Вже не знаю, чим я заслужила таку увагу, але можу з гордістю заявити, що цього разу перемогло добро. Цього разу перемогла надія
