Так сталося, що замість матері нам, із моєю сестрою, стала наша тітка. Починаючи з того часу, як мені виповнилося 13 років, ми жили в її домі й існували повністю її коштом. Вона купувала нам продукти, одяг, усе, що було потрібно. Ніколи не кричала на нас, не засуджувала, як це робила мати.
Мама часто плуталася з різними чоловіками і зовсім не стежила за нами. Нічого дивного в тому, що одного разу вона просто поїхала від нас із черговим кавалером і так і не повернулася. Життя з тіткою було зовсім іншим. У неї не було дітей, тому все тепло і любов вона віддавала нам.
За це я їй дуже вдячна. Шкода тільки, що разом ми прожили не так довго, як би мені цього хотілося. Ну і ще одна ложка дьогтю: мою молодшу сестру вона завжди любила більше. Не знаю, чи пов’язано це з віком або чимось іще, але факт залишається фактом: мене завжди тримали на других ролях.
Менше прав, більше обов’язків і домашніх справ. Напевно, тому я не надто й шкодувала, коли виходила заміж. Набридло щодня почуватися хоч трошки, але якоюсь неповноцінною, а мій на той момент наречений буквально носив мене на руках. Ну й гормони взяли своє.
Я почала жити окремо, а сестра залишилася при тітці. Хоча пізніше і вона вирішила переїхати. Та не аби куди, а зовсім в іншу країну – заробити грошей, подивитися світ. Проте кожні півроку вона поверталася до тітки на кілька тижнів і щоразу вкладала гроші на ремонт будинку тітки.
Похилився паркан? Треба поміняти. Дах протік? Поміняємо. Я якось теж хотіла зайнятися цим питанням, але, на жаль, моєї зарплати вистачило б лише для того, щоб зробити якісь косметичні зміни. На тлі сестриних вкладень це б виглядало жалюгідно.
Потім у мене народилася дитина, і зайвих коштів не стало зовсім. Водночас сестра продовжувала їздити туди-назад, і я, нарешті, зрозуміла, чого вона домагається. Тітка не молоділа, це було зрозуміло, але щоразу, коли ми з нею бачилися, вона більшу частину часу хвалила мою сестру.
Яка вона чудова і працьовита, як допомагає. І що було б непогано, щоб вона там, за кордоном знайшла собі багатого чоловіка, як у кіно. От було б чудово. Мої справи їй були менш цікаві, навіть до сина на день народження тітка прийшла в останній момент. Було якось навіть прикро.
Я з сестрою теж віддалилися одне від одного. Якщо раніше, у перші кілька років, ми активно тримали зв’язок телефоном, ділилися новинами, то потім це все кудись пішло. Я була зайнята своїм життям, а вона – своїм. Багато роботи, рутина і все інше. Доросле життя.
А коли тітки раптово не стало, це був шок для нас обох. Пощастило, що сестра була на батьківщині. Інакше, думаю, вона б не встигла приїхати вчасно, а мені якраз хотілося з нею поговорити. На поминки прийшло достатньо народу: у тітки за життя було багато друзів, знайомих.
Сусіди її любили, тож сльози на їхніх очах були точно не награними. Цього разу я підметушилася разом з сестрою: проводити рідну людину в останню путь треба так, щоб потім не було соромно. Я сподівалася, що цей день буде повністю присвячений тітці. Ми згадаємо, якою вона була, скільки хорошого зробила.
Усе, що кажуть на поминках зазвичай. Принаймні, такою була моя особиста промова. Я півночі просиділа у спогадах, думаючи про те, як же нам із сестрою пощастило. Якби мати залишила нас тоді і не з’явилася тітка – страшно навіть подумати, ким би ми виросли. Мороз по шкірі.
Сестра говорила після мене. І її слова були цілком правдивими й однозначними: тітка була найдобрішою і найсвітлішою людиною в нашому житті, і навіть тепер, після того, як ми виросли, їй складно уявити когось, хто зміг би бути ріднішим, ніж вона.
У той момент ми начебто знову стали справжніми сестрами. Які разом жили, ділилися секретами і були не розлий вода. Але потім слово взяли сусіди та друзі тітки. І їхня мова була не про покійну, яка занадто рано покинула цей світ, а про мою сестру. Про те, яка вона молодець.
Постійно приїжджала до тітки, постійно щось робила з її будинком, а як вони дружили, як багато тітка хорошого про неї говорила за життя. І… це мене надломило. Я намагалася не думати про причини такої поведінки сестри, але все було очевидним. Вона просто переробляла цей будинок під себе.
Ну хіба незрозуміло? А потім немов хтось усередині змусив мене відвести сестру вбік і почати ту розмову. Навіть не розмову, а установку. Я сказала їй, що будинок ми продамо і гроші поділимо між собою. Іншого варіанту не дано. Що жити одна вона там не буде, як би не старалася.
Якщо їй так сильно не терпиться, то ми покличемо оцінювача. Половину від тієї суми, що він скаже, сестра повинна буде мені віддати з власної кишені. Інакше ніяк. Мабуть, це давно в мені сиділо, а емоційний стрес і раптовість усього, що відбувається, вивалили з мене все й одразу.
Напевно, це не те, що говорять на поминках, але ні тоді, ні зараз я не можу сказати, що про щось шкодую. Краще швидко і різко, ніж потім тягнути гуму і не знати, як почати розмову. Однак сестра мій сплеск емоцій не оцінила. Я бачила, що вона хотіла мені щось сказати, але розплакалася і відійшла.
Зараз ми не спілкуємося. І так. Я її розумію. Потрібно трохи пограти в жертву й ігнорувати мої повідомлення, але вже минуло два місяці, і я не збираюся відмовлятися від своїх слів. Думаю, нехай ще місяць ображається, а потім ми знову маємо поговорити. Життя триває, і потрібно якось крутитися.
Віддавати будинок сестрі, яка нахабно переробляла його під себе, я не збираюся, а довго вдавати з себе жертву в неї не вийде. Тітка була мені такою ж рідною, як і їй. Тож для мене це теж непросто. Я вважаю, що роблю правильно. У мене є своя сім’я і дитина. Ким я буду, якщо не подумаю про її благо?
