Олег напружено стежив за екраном комп’ютера. Черговий рівень гри, голоси друзів у модних великих навушниках, клавіатура, спеціально створена для таких, як він…
Молодий чоловік не помітив, як до квартири увійшла мати, Дарина Федорівна. Жінка зупинилася у передпокої, розсіяно перебираючи продукти у великому прозорому пакеті, потім сіла на пуф, скинула туфлі й обперлася спиною об стіну. Закривши очі, Дарина слухала, як син щось бурмоче у своїй кімнаті, як капає кран на кухні, і як стукає її серце. Сьогодні воно раптом тріснуло, розкололося на дві половинки…
Дарині зателефонували в розпал робочого дня. Чужий, байдужий голос повідомив, що двоюрідний брат Дарини, Михайло, розбився на машині.
Дар’я розгублено слухала, намагаючись вдихнути повітря, але не могла.
— Ви знаєте цю людину? — суворо перепитав голос, а Дарина лише мружилася й хитала головою.
Не може бути! Михайло був на три роки молодший за неї, сильний, міцний. Він завжди добре керував машиною, набрався досвіду, коли працював водієм «Швидкої»…
— А хто ви? — нарешті запитала вона у голоса. — Ви лікар?
— Ні. Я нотаріус. Мені потрібен ваш син, Олег, але я вже тиждень не можу з ним зв’язатися. Де він взагалі?
Дарина замислилася. Де може бути її син? Та вона й сама не знала, де він. Ні, фізично він, швидше за все, вдома або на роботі, а от думками де?…
Олег ніби відійшов від земного життя, від побуту, нагальних проблем і сподівань. У його голові були лише комп’ютерні ігри, мандри в якихось казкових світах, і робота. Олег був програмістом, виїжджав у різні фірми для налагодження комп’ютерних мереж.
Ось, здавалося б, він сидить у своїй кімнаті, простягни руку — і доторкнешся до його худенького, гострого плеча, почуєш його голос, але це не Олег, це лише його тінь, яка залишилася «почергувати», поки господар витає в хмарах…
— Жінко! У мене зовсім немає часу слухати ваші вигадки! — Дарина здригнулася. Виявляється, вона почала думати вголос.
— Вашому синові залишено спадщину. Я повинен ознайомити його з цим. І якомога швидше!
— Що? Яку спадщину? Михайло з Олегом давно не спілкувалися! А що там? — здивувалася Дарина.
— Я не можу обговорювати з вами це питання. Дайте координати сина!
Дарина назвала номер мобільного Олега.
— За цим номером ніхто не підходить. Дайте інший.
— Іншого немає. Знаєте що? Зателефонуйте до нас додому сьогодні ввечері. Я спробую покликати сина до телефону.
— Добре, Дар’я Федорівна. А ще краще, щоб він прямо завтра приїхав до мене, — тут голос назвав свою адресу.
-Ох… — Дарина лише зітхнула і, попрощавшись, пообіцяла, що все передасть Олегу.
І ось тепер вона сиділа у передпокої, а годинник на стіні плавно рухав стрілки, відміряючи хвилину за хвилиною. Хвилини її життя, життя Олега.
Михайло часто дорікав сестрі, що та метушиться з дитиною, що зовсім прив’язалася до хлопчика, виховуючи невідомо кого.
Власне, саме через це Дарина й Михайло колись перестали спілкуватися.
— Дарино! Припини з ним так пеститися. Якщо не зупинишся зараз, то потім все життя будеш йому штани натягувати й кашку в рот класти! — єхидно говорив двоюрідний брат, заїхавши до міста, щоб поділитися частиною багатого улову.
Річка на диво щедро ділилася з чоловіком своїми дарами, ніби намагалася задобрити те, що колись забрала дівчину Михайла, потягла її на дно, закрутила у швидкому, важкому сплетінні хвиль і поклала на теплий, димлячий мул, де її й знайшли рятувальники…
— Я не базікаю. Сина треба любити дуже-дуже сильно, поки він ще хлопчик! — заперечувала жінка. — Тоді він навчиться ласки й ніжності. До мене — точно!
— Нісенітниця! Виросте негідником, потім не дивуйся! — Михайло починав сердитися, ходив по кімнаті, поглядаючи на сестру. — Павло, мабуть, теж тебе лає? — продовжив він і кивнув на чоловіка Дарини.
— Павло робить свій внесок, я — свій, — повчально відповідала Дар’я. — Ось народи своїх дітей з кимось, а потім говори!
Але тут вона завжди замовкала, дивлячись, як Михайло швидко збирався й йшов.
Він не хотів «народжувати», та ще й «з кимось». І такої думки в його голові не було.
— Однолюб! — зітхали друзі. — Що тут поробиш!…
Михайло все рідше приїжджав у місто до сестри, не дзвонив. Дарина намагалася його знайти, але він ніби ховався, не бажаючи знову занурюватися в їхню вічну суперечку.
Так і жили, в різних містах, наче в різних таборах — один за ласку й беззастережну любов, а інший за те, щоб паросток сам пробивав собі шлях у землі.
І тепер один табір впав, зруйнувався, зник, повідомивши про це чужим чоловічим голосом.
— Олег! — покликала Дар’я Федорівна. — Синку!
У кімнаті запала тиша, потім почувся скрегіт коліщаток по паркету. — Олег підвівся з комп’ютерного крісла.
— Що? А, мамо, ти прийшла? Я не чув. У нас є що-небудь поїсти?
— Олег, тобі сьогодні будуть дзвонити, треба взяти трубку. Це важливо.
— Хто буде дзвонити? Мамо, чого ти сидиш, перевзуйся, я піду, поставлю чайник.
— Продукти забери. М’ясо поклади в морозилку, зараз немає сил з ним возитися.
– Та годі вже! Запечи в духовці. А то мені завтра вранці їсти нічого не буде!
– Сам запечи, — відшила Олега мати й пішла.
Вона довго стояла у ванній, бездумно дивлячись, як тече з крана вода, потім зірвала з гачка рушник і витерла обличчя.
– Мамо, йди, я бутерброди нарізав! Чайник закипів. Тобі чаю, кави?
“- Ось! — подумала Дарина. — Він піклується про мене. Ти був неправий!”
Жінка переодяглася в домашній одяг, заколола волосся і пішла до Олега.
— Мамо, та що ж сталося? Хто буде дзвонити? Що з тобою, ти така сумна! — хлопець наминав ковбасу, задоволено прицмокуючи.
— Не чавкай, синку, — машинально приструнила його мати. — Ти пам’ятаєш дядька Михайла? Правда, він до нас давно-давно не приїжджав…
— Дядько Михайло, — задумливо повторив Олег. — Той, що нам машину продав? Або, ні! Той, що до тебе залицявся і нас у парк атракціонів возив?
-Ні, — зітхнула Дарина. — Мій двоюрідний брат, Михайло. Він нам привозив рибу.
-З такою бородою? — Олег пожвавився. — Нечітко, але пам’ятаю! І що?
-Він потрапив у ДТП. Мені тільки сьогодні подзвонив нотаріус. Уявляєш, навіть на похорон не запросили…
Молодий чоловік перестав жувати й подивився на матір.
— Ми довго сварилися. Мабуть, занадто довго. Ось і про мене забули, — вигадувала виправдання цій випадковості Дарина. — Та й номер я ж змінила. Він не знав…
— Мамо, а через що ви посварилися?
— Неважливо. Такі собі побутові справи. Тепер це вже не має значення. Тепер треба зв’язатися з нотаріусом, він тебе шукає.
— Навіщо?
— Дядько Михайло щось тобі залишив. Спадщину.
— Яку?
Олег навіть підскочив. Ось такий поворот! Родич залишив спадщину саме йому, не матері, не комусь іншому, а саме йому.
— Я не знаю. Той, хто мені дзвонив, сказав, що розмовлятиме тільки з тобою. У Михайла був розкішний будинок. Міцний, з колод. Два поверхи, веранда, велика ділянка. Майже власний спуск на воду…
Будинок він будував сам. Уявляєш, сам! Усі колоди сам тягав і ставив на місце. Кожен цвяшок там був прибитий ним. Усе настільки зручно, продумано… Він будував його для них із Светою. А потім, ну, коли її не стало, він там, здається, більше не жив.
— Света? Не знаю ніякої Свети. Що значить, її не стало?
— Вона потонула у річці. Та, знаєш, яка там течія! А вона ввечері пішла купатися, ну, вони з Михайлом на спір попливли — перепливе чи ні… «Дурість», — трохи помовчавши, додала Дарина.
— Михайло так переживав, хотів продати будинок, щоб більше туди не приїжджати. Не знаю, може, й продав.
— А що ще у нього було? — діловито запитав Олег.
Дарина підняла на сина очі. Хлопець, анітрохи не соромлячись, не переймаючись тим, що хтось із його минулого життя тепер ніколи не скаже йому: «Привіт, Олеже, як справи? А я вам риби привіз!», вже з’ясовував, на що може розраховувати згідно із заповітом .
— Олег, тобі його зовсім не шкода?
— Ну, мамо, я його не пам’ятаю, цього чоловіка! Чого тут шкодувати!?
Дарина раптом підхопилася, дала синові по потилиці й виштовхнула з кухні.
— Забирайся з моїх очей! Забирайся, щоб я тебе не бачила! — і зачинила двері.
Стало прикро — за Михайла, за їхні зустрічі, за те, як Михайло, приїжджаючи в гості, садив маленького Олега собі на коліна, дозволяючи тягнути його за бороду, як валявся з хлопчиком на килимі, граючи в машинки, замінюючи батька.
Дарина розлучилася з чоловіком, ще коли синові було шість. Адже тоді це було так просто — розлучилася, і все. Так, потім вона сумнівалася, чи правильно вчинила, не пробачивши миттєве захоплення, не пустивши додому після затягнутої відпустки. Тоді вона зателефонувала Михайлу.
— Що мені робити? — прямо запитала вона. — Павло мені зрадив. Я повинна його пробачити? Він хоче залишитися…
Тоді Михайло довго мовчав, Дарина чула його подих — тривожний, важкий, сердитий. А потім сказав:
— Знаєш, твій Павло — хороший хлопець! Допомагав мені, коли ми будували будинок. І для Олега він — тато, а не хтось там. Але ти врахуй, що, якщо пробачиш, дозволиш залишитися, то ти ніколи не повинна будеш дорікати йому за зраду. Ніколи!
Ти пробачила, закреслила, забула. Ти зможеш забути? Щоб від щирого серця, щоб без прихованого наміру й підозр, що, ось, знову він зв’яжеться з кимось?…
Може, я кажу незрозуміло, але я б не хотів жити, знаючи, що мене в будь-який момент будуть тикати носом у мої помилки.
— Я зрозуміла тебе, Михайле! Зрозуміла…
А ще Дарина тоді зрозуміла, що не зможе пробачити. Вона буде шукати нові ознаки зради, мучити саму себе. Тому сама подала на розлучення, Олега, звісно, залишила собі. Павло не заперечував…
Потім, після суду, Дарина шукала винного, коли ночами, на самоті, лежала в холодному ліжку. І раптом у її голові якось склалося так, що винним став Михайло. Адже він не сказав, що треба пробачити й залишитися заміжньою, він почав плести щось складне, про провину, докори!…
А тепер Михайла не було. А Олег нічого не розуміє, не відчуває, не переживає…
У вітальні задзвонив телефон.
— Олег! Візьми трубку, це тобі! — крикнула мати, привідкривши двері кухні. — Негайно візьми трубку!
— Алло! — нарешті Дарина почула голос сина. — Так, я Олег Павлович. Хто питає?
Далі хлопець довго мовчав.
— Так, а що це за спадщина така? Навіщо їхати в таку глушину? У мене ж робота, взагалі-то! — нарешті сказав він.
— Коли? У суботу? Гаразд. З матір’ю? А їй-то навіщо? Обов’язково… Ну, добре. Та я не нахабний, просто ви мене вводите в оману, а я цього не люблю! До побачення!
— Мамо! Нам треба їхати вдвох. У суботу. Ти зможеш? — крикнув молодий чоловік.
— Зможу, не галасуй. Що сказав нотаріус?
-Сказав, що я нахабний, як і казав Михайло. Ще сказав, що спадщину я прийматиму тільки в твоїй присутності. Мамо! Що за нісенітниця?! Я повнолітній, навіщо тобі там бути?
-Олеже, ти просто не розумієш. Ми з дядьком були дуже близькі. Я йому не чужа, значить, він хотів, щоб я теж приїхала. А на похорон не покликали… — раптом заплакала жінка.
– Давай, підемо в суботу на його мог.лу!
— Давай-давай! Все, мені ніколи, у мене гра з хлопцями! — Олег пішов до себе.
— Гра з хлопцями, як у садочку, тільки віртуальному, — гірко посміхнулася Дарина.
Вона опустилася на коліна, відчинила скрипучі дверцята серванта й дістала з полиці фотоальбом.
Мамине весілля; вона, Дарина, маленька, на руках у тата; школа, Дарина танцює на святі; мама на дачі з великим кошиком грибів; батько визирає з вікна новенької машини…
А ось і Михайло. Він приїжджав до них на літо, поки батьки не відправили його до табору; кілька разів зустрічав Новий рік у їхній маленькій квартирі, тоді вони з Дариною сховалися під столом у кімнаті, приготували ліхтарики й стали чекати Санту.
А потім заснули, так і не спіймавши чарівника. Михайло довго сварився з Дариною, що це вона у всьому винна. Справа тоді навіть дійшла до бій.и. Але подарунки під ялинкою примирили всіх…
А ось Михайло тримає на руках Олега. Малюк, загорнутий у ковдру з блакитною стрічкою. Фотографія чорно-біла, але Дарина чітко пам’ятала, як від хвилювання почервоніли щоки її двоюрідного брата, коли той приїхав на виписку. А Павло, гордий батько, посміхається на задньому плані…
Їй раптом дуже сильно захотілося зателефонувати Павлу, сказати, що Михайла більше немає.
Вона схопила зі столу телефон, потім поклала, але все ж зважилася набрати номер колишнього чоловіка.
— Алло! Дарино, щось сталося?
— Павле, Михайло розбився. Мені сьогодні подзвонили… — вона ледь не схлипувала.
— Ну що ж… — промовив Павло.
Він щось шепотів їй, вона кивала, а потім він сказав, що приїде. Адже можна?
Вона дозволила.
— Мамо! У двері дзвонять! До тебе? — Олег висунувся з кімнати.
— Це тато приїхав.
Дарине швидко відчинила двері.
— Ну, як же так, Павле! — розгублено сказала вона. — Як же так…
— Гаразд, Дарино, гаразд, досить! — Павло злегка обійняв її за плечі, ніби соромлячись. — А син де?
-У себе. Знову грає у свої ігри. Дзвонив нотаріус, нам у суботу треба їхати оформляти спадщину, чи щось таке… Олегу дзвонили, йому щось заповіли.
-Цьому ледарю? – здивувався Павло. – Дивно. Краще б тобі…
Вони пішли на кухню.
Олег тихо підійшов до дверей, хотів зайти, але не наважився.
Мама сміялася, батько й вона щось згадували, ніби це зовсім не чужі люди… Щось про Михайла та їхню юність…
…-А, пам’ятаєш, як він вискочив із лазні й засунув руки в окріп замість крижаної води? Ось це був погляд… — говорив Павло.
-Так, бо ви випили, нічого не розуміли! А адже все могло закінчитися погано!
-Не могло! Поруч була ти. Ти нас усіх рятувала. Від нашої дурості рятувала, — посміхнувся Павло.
Олег раптом зрозумів, що не він, а ці двоє заслужили спадщину, хай там що! Дядько Михайло належав їм, а не йому, Олегу.
…У суботу Олег із матір’ю сіли в електричку. Жіночий голос оголошував прибуття поїздів, хтось сидів у кафе, хтось перераховував валізи, готуючись до далекої подорожі.
Електричка повільно відійшла від платформи й поповзла по коліях.
— Мамо, а дядько Михайло мене любив? — раптом запитав Олег.
Дарина посміхнулася.
— Звичайно! Дуже любив. Адже він твій хрещений батько. Але потім ми з ним посварилися, так і не встигли помиритися…
— Та годі, мамо! Знову сльози! Ну, я не знаю… — Олег зніяковів. — Краще я нічого не питатиму!…
…Нотаріальна контора розташовувалася на першому поверсі старенького особняка, колись пофарбованого в бежевий колір.
— До кого ви? У вас призначено зустріч? — суворо запитала секретарка.
— Так. Ми до Абраменка. До нотаріуса щодо заповіту.
— Ах, ви, мабуть, Олег Павлович і Дар’я Федорівна? Ну, нарешті!
— А що сталося? Ми ж не запізнилися! Нам призначено на дванадцяту, а зараз лише…
Олег одразу ж насторожився. Він не любив, коли чужі жінки його вичитували.
— Проходьте, Роман Романович на вас чекає! — швидко відповіла секретарка.
Гості увійшли до кабінету нотаріуса. Великий стіл біля дальньої стіни, шкіряне крісло, за ним — дипломи та сертифікати в рамках, шафа, мабуть, для одягу, поруч — менший столик, на якому стояв чайник і чашки, цукорниця та пачка чайних пакетиків.
— Прошу вас, сідайте! — маленький на зріст, кругленький, абсолютно лисий чоловік виринув звідкись з-за шафи й привітно кивнув. — Я вас дуже чекав! Сил у мене вже немає!…
— Отже… — Олег підняв брови.
-Отже, — підхопив нотаріус. — Приступаємо до оголошення заповіту. Але майте на увазі: лише якщо Олег Павлович виконає всі умови, то набере чинності та частина, що стосується вас, Дар’я Федорівна.
Гості переглянулися.
— Ну, і?
Нотаріус розгорнув великий аркуш паперу. Дарина впізнала почерк Михайла — гострий, різкий, наче кардіограма при серцевих порушеннях. Дарина й Олег мовчки вислухали все, що їм зачитали.
— Ну, що ж… — нарешті прошепотів Олег.
— Нагадую, якщо Олег Павлович недбало поставиться до своїх обов’язків, то ви, Дар’я, втратите чудовий будинок. Його продадуть на аукціоні.
— Та я зрозумів! — Олег ще раз кивнув.
І тут він згадав дядька Михайла, згадав так чітко, ніби той сидів поруч і слухав власний заповіт, слухав і посміхався.
— А я ж просив у тебе собаку, мамо! Я згадав, що ти забороняла, мовляв, ти одна з ним не впораєшся, а я не помічник. А дядько Михайло обіцяв подарувати! Ти лаяла його. А він все одно привів собаку, цуценя, на мій День народження. А ти тоді розлютилася й вигнала їх за двері. Я тоді плакав! О, мамо, як я тебе тоді ненавидів…
— Ну, мабуть, ваш дядько вирішив, що мрії мають збуватися, рано чи пізно… — тихо сказав Роман Романович. — Ну, то ви візьмете собаку? Бо він вже всі мої черевики погриз…
Олег подивився на матір. Та лише мовчки кивнула.
Секретарка ввела до кімнати кокер-спанієля. Той волочив довгими вухами, обнюхуючи сліди.
— Отже, це Агафон. Тепер ви, Олегу, його повноправний власник. Якщо через місяць я приїду, і собака буде в такому ж гарному стані, як зараз, а ви самі будете за ним доглядати, то Дар’я Федорівна стане власницею будинку. Вам усе зрозуміло?
— Так, — Олег взяв у руки повідець…
…—Олеже, ти з Агафоном погуляв? — кричала Дарина, прийшовши з роботи. — Погуляв чи ні?
— Щойно прийшли. Мамо, він мене до см.рті втомив, ми гуляємо по три рази на день, інакше він розносить мою кімнату в пух і прах! — зі смутком сказав Олег. — Я ще навіть з хлопцями не грав!
— Ось і добре! Так і треба! — відповіла Дарина.
А потім Агафон їздив з Олегом на конях. Вони спали в одному наметі, борсалися в слизькому бруді, коли почав обсипатися ґрунт, і їх ледь не завалило, і разом шукали дорогу додому, коли заблукали в лісу, промокли, а Олег ще й вивихнув ногу. Лише почувши гавкіт Агафона, лісники нарешті знайшли зниклих…
…—Дякую, дядьку Михайле! — Олег разом із матір’ю приїхав на річницю, щоб відвідати мог.лу родича. Вони купили квіти, прибрали, пофарбували огорожу.
– І мамі спасибі! – тихо додав він, коли Дарина відійшла. – Вони з батьком, здається, знову разом.
Михайло дивився на них з небес і посміхався. Агафон загавкав, відчувши господаря, але Михайло погладив його по холці, і пес замовк…
