Тато пішов з життя раптово. Він пішов так само, як і жив: з тихою гідністю, нікому не заважаючи й не обтяжуючи своїми проблемами. Повечеряв, прийняв ліки й ліг спати, а вранці просто не прокинувся.
Лера довго не могла змусити себе розібрати речі, але власник квартири квапив, вимагав якнайшвидше звільнити все для нових мешканців, і вона нарешті зважилася.
Вже на виході з квартири — напівпорожньої, незвично великої й гучної — погляд натрапив на знайому річ.
Татова парасолька.
Її колись привіз із Лондона в подарунок один із аспірантів — скоріше жартома.
Несподівано тато дуже прив’язався до парасольки й потім майже ніколи не виходив без неї. Особливо в останні роки, використовуючи її вже не стільки для захисту від дощу, скільки як тростину — для підтримки та впевненості.
Це був справжній монстр — довга, майже до плеча дорослої людини. Не складана, а справжня. З темно-зеленим щільним куполом, який з часом вицвів майже до чорного, важким металевим наконечником і відполірованою дерев’яною ручкою, загнутою гачком.
У дитинстві у них з татом була традиція. Він обов’язково читав їй на ніч казки. Читати Лера навчилася рано, років у п’ять.
Але одна справа — читати самій, а інша — слухати тата. У неї досі солодко стискалося серце, коли вона згадувала, як затишно влаштовувалася в ліжечку, згорнувшись калачиком і підклавши під себе улюблену рожеву ковдрочку, і в напівтемряві спальні, освітленій лише м’яким світлом зеленої настільної лампи, із затамованим подихом слухала, як тато добре виваженим голосом досвідченого лектора читав їй.
Особливо їй подобалася одна казка, і вечорами вона благала:
— Татусю, ну давай сьогодні знову про Оле-Лукойє!
– Як тобі це не набридло? – дивувався батько, але ніколи не відмовляв.
Маленькій Лері здавалося, що її тато носить таку саму парасольку, як і Оле-Лукойє.
Тільки не розмальовану, а ту саму другу – велику й темну.
– Я хороша дівчинка? Все правильно роблю? – часто запитувала вона.
– Ти найкраща дівчинка на світі, – урочисто відповідав батько, лоскочучи її й дзвінко цілуючи в щоку або в чоло. – Це особлива парасолька. Такої навіть у Оле-Лукойє не було. Запам’ятай, Лерка. Поки ми з тобою йдемо під однією парасолькою, нічого поганого не трапиться.
І справді: якщо тато йшов поруч і накривав її цією парасолькою, ніколи не було страшно. Навіть гроза з оглушливими ударами грому та блискучими блискавками здавалася звичайним дощем.
«Заберу додому», — вирішила Лера, оговтавшись від спогадів і змахнувши несподівану сльозинку.
Старе чудовисько ніяк не хотіло вміщатися в крихітному передпокої її квартири: то заважало дістатися до взуття та курток, то падало з гуркотом на підлогу, створюючи загрозу для неуважних господарів і лякаючи кота.
— Та викинь вже цей мотлох, поки я сам не відніс її на звалище, — сердився чоловік Макс.
— Не смій! Це пам’ять про тата. Я буду нею користуватися.
І Лера демонстративно прибрала до шафи дорогу складану парасольку, куплену колись у Японії.
– Ну-ну, – посміхався чоловік. – Ти з нею схожа на міс Марпл. Бракує лише капелюшка та допотопної спідниці.
Вона, звичайно, розуміла, що з нею виглядає безглуздо. Та й незручно — парасолька величезна, у сумку не покладеш. Думка викинути її й забути спадала не раз, але одразу перед очима поставало татове обличчя з втомленими добрими очима, і рука не піднімалася.
Того дня вона забігла після роботи в супермаркет. Завтра на обід мали приїхати батьки чоловіка, а вдома — порожнеча.
Вийшла з магазину, обтяжена пакетами, а до зупинки вже під’їжджав її автобус.
І раптом пролилася злива — сильна, майже тропічна.
Поки Лера жонглювала пакетами з продуктами, одночасно намагаючись розкласти важку англійську парасольку, бігти було вже пізно: автобус від’їхав.
— Чорт забирай… — пробурмотіла вона.
Не залишалося нічого іншого, як чекати наступного, здригаючись від рідкісних холодних крапель, які вітер все-таки закидав під величезний купол.
— Ти ж їдеш 131-м від магазину? — запитав вранці Макс, гортаючи новини в телефоні. — Вчора ввечері там сталася велика аварія. Є постраждалі.
– Дай сюди.
Лера майже вирвала телефон з його рук і швидко пробігла очима новину.
Всередині все похололо.
– Це ж той самий автобус… На який я не встигла через парасольку.
– Пощастило, – з полегшенням сказав Макс.
– Напевно… – погодилася вона.
У середу, коли Лера вийшла з роботи, знову пішов дощ. Восени в їхньому місті це було скоріше правилом, ніж винятком, але сьогодні вітер був настільки сильним, що здавалося: ще трохи — і знесе її разом із парасолькою.
Вона йшла, тримаючи парасольку обома руками перед собою, немов щит, сподіваючись, що її не підхопить, як Еллі в Країні Оз.
По дорозі височіла старовинна будівля міської бібліотеки, зведена на початку минулого століття в стилі північного модерну.
Лера щоразу мимоволі сповільнювала крок.
Вона давно мріяла працювати саме тут, але кажуть, що без серйозних рекомендацій потрапити сюди майже неможливо.
Під широким навісом біля входу елегантно вбрана жінка на тонких шпильках марно намагалася розкласти складану парасольку, яку вітер одразу ж вивертав навиворіт.
Поруч стрибала вже добряче промокла маленька дівчинка й нетерпляче смикала її за рукав.
— Мамо, ну ходімо вже! Я запізнююся на танці! У мене ж виступ!
— Ідіть до мене, — несподівано для самої себе сказала Лера. — Парасолька велика, усі помістимося. Вам до метро?
Жінка з полегшенням посміхнулася.
— Дуже дякую! У мене сьогодні просто день невдач. Спочатку няня не прийшла, довелося брати доньку з собою на роботу, потім водій захворів. Вирішили їхати на метро, а тут цей ураган…
Вони якось одразу ж розговорилися.
Виявилося, що жінку звати Анна.
– А ви де працюєте? – запитала Лера скоріше з ввічливості.
Анна посміхнулася й кивнула в бік величної будівлі, повз яку вони щойно пройшли.
– Тут. Керівником відділу кадрів.
Лера навіть зупинилася.
– Справді? Я стільки разів надсилала сюди резюме…
– Дивно, – здивувалася Анна. – Не пам’ятаю вашого прізвища.
– Може, це було до вас.
– Цілком можливо.
Вони вже підійшли до входу в метро.
Анна порилася в сумочці, дістала візитну картку й простягнула її Лері.
– Ось моя електронна пошта. Надішліть резюме ще раз. Нічого обіцяти не можу, але бесіду організую.
– Дякую… Дуже дякую…
– Поки що немає за що, – посміхнулася Анна. – Іноді людям просто потрібно зустрітися вчасно.
Вона поспішила за дочкою, а Лера ще кілька секунд дивилася їй услід.
«Збіг номер два?» – подумки посміхнулася вона.
Вона йшла ввечері з банку, занурена у свої думки. Вони з чоловіком нарешті зібралися відвідати родичів за океаном, і вона щойно обміняла гроші на майбутню поїздку.
Парасолька сьогодні здавалася особливо важкою й незручною: вислизала з-під пахви, чіплялася за край пальто, била по ногах і раз у раз зачіпала перехожих.
Раптом за спиною пролунали гуркіт і приглушена лайка.
Лера обернулася й підскочила від несподіванки.
На тротуарі розпластався худорлявий хлопець у темній куртці. Схоже, він зачепився ногою за важкий наконечник парасольки.
— Ой, вибачте, заради Бога! — Лера кинулася допомагати йому підвестися.
І раптом завмерла.
Зовсім поруч лежав її гаманець.
Хлопець відчайдушно намагався непомітно дотягнутися до нього рукою.
Схоже, невдалий злодій йшов за нею ще від банку.
Він підхопився, вилаявся собі під ніс і, зрозумівши, що його спіймали на гарячому, кинувся тікати.
Лера машинально підняла гаманець і міцно притиснула його до себе.
Після цього випадку вона почала помічати в собі одну дивну звичку.
Якщо наближався важливий день, вона обов’язково брала з собою татову парасольку.
Сама над собою посміювалася.
– Вища освіта… А вірю в забобони…
Але парасольку вона все одно взяла.
У день співбесіди вона взяла відгул на роботі до полудня.
Весь вечір напередодні вона подумки прокручувала можливі запитання, попрасувала свій найкращий костюм і акуратно повісила його на дверцята шафи.
Підвів кіт.
З якоїсь причини кіт обожнював об’їдати квіти. А Макс напередодні приніс їй великий букет білих лілій — хотів підбадьорити перед співбесідою.
Мабуть, вазу поставили недостатньо високо.
Вранці кота кілька разів нудило.
Поки Лера прибирала наслідки котячого бенкету, дзвонила знайомому ветеринару й виконувала його рекомендації, часу майже не залишилося.
Збиралася вже поспіхом.
Одяглася, схопила сумку й вибігла з квартири.
Навіть поснідати не встигла.
Уже в ліфті вона раптом зрозуміла: парасольку залишила вдома.
Першим поривом було повернутися.
Але тоді вона точно запізниться.
— Дурниці, — сказала вона собі вголос. — Досить.
Поки Лера чекала у приймальні, повз неї швидким кроком пройшла Анна.
Як завжди, бездоганно вбрана.
— Ти прийшла? Усе буде добре, — посміхнулася вона й зникла за дверима кабінету.
Через кілька хвилин секретарка запросила:
— Проходьте, будь ласка.
Сама співбесіда потім ніби стерлася з пам’яті.
Лера пам’ятала лише доброзичливі обличчя, запитання, власне хвилювання та відчуття, що слова чомусь самі з’являються.
Решта дня тягнулася нескінченно.
Ледве вона переступила поріг квартири, як задзвонив телефон.
– Лера? – почула вона голос Анни. – Вітаю. Ти їм сподобалася. Офіційну пропозицію отримаєш через кілька днів, але це вже, вважай, формальність.
– Дякую… – лише це змогла вимовити Лера.
Вона повільно опустилася на маленький пуф у передпокої.
Телефон все ще тримала в руці.
Погляд зупинився на татовій парасольці.
Вона стояла в кутку, наче сол.ат на варті.
Забута вранці.
Але так і не покинула свого посту.
– Ну, що скажеш? – звернулася до неї Лера.
Вона підійшла, взяла парасольку й повільно провела долонею по трохи шорсткій тканині.
І раптом у її голові все стало на свої місця.
Весь цей час її захищала зовсім не парасолька.
Беручи її з собою, вона сама того не помічаючи, ставала трохи схожою на батька.
Важку парасольку неможливо було сховати в сумку. Її доводилося нести.
Через неї не можна було метушитися, одночасно пити каву, розмовляти по телефону й бігти за автобусом, що від’їжджав.
Вона почала раніше виходити з дому.
Почала уважніше роздивлятися навколо.
Частіше помічати людей. Повільніше приймати рішення.
І, мабуть, саме тому неприємності поступово почали обходити її стороною.
А може…
Тато дійсно продовжував йти поруч.
Під однією парасолькою.
Лєра акуратно поставила парасольку назад у куток передпокою.
— Дякую, тату, — тихо сказала вона.
І їй раптом здалося, що важкий металевий наконечник ледь помітно блиснув у напівтемряві.
