Галина Сергіївна нікому нічого поганого не робила. Жила собі тихо-мирно на першому поверсі на Шкільній вулиці. Така тиха вулиця, не забита автомобілями, засаджена липами та кленами. У дворах росли кульбаби, а товсті коти ховалися серед кущів чайних троянд і шипшини.
Мешканці двору, переважно люди похилого віку, за старою звичкою натягували між тополями мотузки, щоб винести таз, повний випраної білизни. Людям цього покоління подобалося, коли від наволочок пахло справжньою свіжістю. Вони й досі боялися, що дворові хлопчаки закинуть брудним м’ячем у білосніжні простирадла, або місцеві гуляки вкрадуть пару наволочок, щоб обміняти їх на пляшку горілки.
Тому бабусі сиділи на лавочках, пильнуючи білизну, хоча у дворах уже не було бешкетних футболістів, та й гуляки наволочки вже сто років не крали.
Галину Сергіївну часто можна було зустріти серед жінок. У них утворилося своєрідне коло за інтересами. І поговорять, і поспівчувають одна одній, і всі місцеві новини дізнаються.
А що їм ще робити, цим міським стареньким? Не те що діти — онуки вже дорослі. У всіх свої справи. Раз на тиждень налітають, наче тайфун: мамо, мамо, мамо! Кинуть пакети, повні непотрібних делікатесів, поцілують у щоку. Привіт і до побачення. Ось і все.
Ні чаю випити, ні поговорити — зайняті. Поспішають. Присядуть на хвилинку, мати почне їм щось розповідати, заглядаючи в очі. А в очах — порожнеча, не слухають. Від хвилювання у матері слова плутаються, з п’ятого на десяте, розмова не клеїться, і найголовніше сказати вже не виходить.
— Ой, мамо, ти такі дурниці несеш! — огризнуться діти, і їх уже й не видно.
Краще вже з «дівчатами» у дворі. Там розмови неспішні, докладні, приємні… Влітку їх, місцевих бабусь, у дворі небагато — більшість роз’їхалася по своїх садових ділянках. Ну що ж, зате товариство згуртованіше й довірливіше. Справжня дворова дружба.
Серед найкращих подруг була й Галина Сергіївна. Її цінували за розсудливість і величезний життєвий досвід. Сама Галя, невелика на зріст, худенька, вирізнялася миловидістю та особливою рисою — вона приваблювала до себе будь-кого.
Чи то усміхненість, чи то лагідність погляду, чи то приємний голос — незрозуміло, можливо, все разом, та ще й у поєднанні з охайністю в одязі та акуратністю у всьому зовнішньому вигляді Галини Сергіївни.
Вона вміла примирити тих, хто посварився, заспокоїти засмучених і підняти настрій кожному, хто з самого ранку був не в дусі.
Про себе Галина особливо не розповідала. Було відомо, що в неї є доросла дочка й онука, що вони мешкають у Дніпрі й навідують Галину рідко. Що її чоловік давно по.ер. Що вона щовівторка відвідує притулок для собак — приносить туди якісь продукти, що раніше ходила до клубу для людей похилого віку, але кинула це…
Загалом, нічого такого цікавого. Як і в усіх у дворі — нудьга, хоч у петлю лізь. Правда, Галя дуже багато читала і часто переказувала «дівчатам» зміст книг, які їй особливо сподобалися.
Останнім часом Галя рідко відвідувала «клуб». Промениста, з блиском в очах, вона просто пояснювала свою відсутність: чекала на візит онуки. Мовляв, та вийшла заміж, не по-людськи, поспіхом. Вони, молоді, зараз такі жваві: не зустрічаються чемно й благородно роками до весілля, попередньо познайомившись із батьками, а відразу — з місця в кар’єр — живуть разом.
Ось, нарешті розписалися, приїдуть разом, як законна подружня пара.
– Так і добре! — заперечила Марія Олександрівна, жінка з п’ятої квартири, сусідка Галини, — нехай спочатку перевірять, чи підходять вони один одному за характером, а вже потім — у РАЦС.
Я ось дивлюся на молодь і заздрю. Якби я раніше знала, що мій Колька виявиться таким дурнем, ніколи б за нього не вийшла заміж.
— Та він у тебе був нормальний, — не погодилася з подругою Галина.
— Для вас, може, й нормальний. А для життя — нікчемний пес!
Коля в молодості додав Марії чимало клопоту. Їхні темпераменти не збігалися. Марія в інтимних справах виявилася занадто… е-е-е-е… спокійною. А Колі потрібні були африканські пристрасті.
Ну і зраджував, звісно. Адже він не монах. Марія намучилася з ним, наплакалася, настраждалася. А коли чоловік пішов з життя, кращого за нього так і не знайшлося. Ось і лаяла себе: треба було свій темперамент підбадьорити. Або взагалі не виходити заміж за такого!
Галя не сперечалася. Який сенс обговорювати сучасні звичаї? Все тече, все змінюється. Її мало хвилювало, законний чоловік у Іринки, її онуки, чи незаконний.
Рідна людина, її дівчинка, не забула бабусю! Значить, поважає. А може, скучила? Хоча чого там скучати: Іринку дочка Таня забрала від бабусі, коли їй було сім років. Треба було влаштувати її до школи.
А до семи років Галя з Іринкою — нерозлучні. Вона її не за онуку, а за доньку вважала. Танька, щойно народила, і шести місяців вдома не пробула: робота-робота-робота.
Виникає питання: навіщо їхати в інше місто, щоб цілодобово ґарувати, не бачачи денного світла? Навіщо тоді народжувала, щоб власну дитину звалити на бабусю? Що це за потворне життя таке?
Але дочка не слухала й не чула матір. Для неї Дніпро — світло у віконці.
— Рух, мамо! Розвиток! Кар’єра! А тут — болото! — пояснювала Галі Таня. На останньому місяці ваг.тності приїхала до рідного міста.
— А що ти тепер робитимеш? Адже дитина! — бідкалася тоді Галина.
— Нічого. Народжу і тобі залишу. Я звільнюся від турбот, а ти почуватимешся потрібною людиною!
Ось так тепер вирішуються справи. Про здоров’я та сили Таня маму не запитала. Їй це нецікаво.
— А потім — що? Що потім, коли дитина підросте, робитимеш?
— Заберу до міста. До того часу в мене буде й квартира, й машина, й бізнес. Віддам до елітної школи. Принаймні, донька побачить справжнє життя! А тут – що? Сидиш у лісі – молишся! Туга. Продай цю ікону й не сміши людей!
Від прабабусі Галині у спадок дісталася старовинна ікона. Вона довго лежала в коробці (молода Галина в Бога не вірила). А потім, вже після см.рті чоловіка, Галя дістала ікону на світ божий і повісила в кутку. Якось стало легше, світліше, чи що… Ця ікона — причина сімейних суперечок між мамою та надто практичною дочкою. Та хотіла б усе продати, позбутися…
— Мамо, на ці гроші можна купити квартиру в Дніпрі розумієш?
Галина «не розуміла».
— Таня, припини ці дурні розмови. Це — пам’ять. Пам’ять не продають!
– Ну звичайно, нехай дочка до сме.ті ґарує. Цілуй свою дерев’яну ікону далі, якщо совісті немає!
Галина Сергіївна, подумавши, поклала ікону назад у коробку. Навіщо зайвий раз дратувати дочку? Нехай собі зберігається. Раптом і справді хтось на неї зазіхне, часи зараз неспокійні.
***
Ірина росла поруч із бабусею, в любові й ласці. Вони ні на секунду не розлучалися. Іра боялася матері, яка навідувалася додому раз на місяць. Та, енергійна, яскрава, сувора, у червоному плащі й із червоною помадою на губах, була схожа на червоний смерч, що вривався в затишну однокімнатну квартиру.
Через неї в домі ставало тісно. Усе просочувалося різкими парфумами Тані, схожими на чоловічий дезодорант. Іра лякалася, намагалася сховатися від незнайомої й зовсім не рідної матері за спиною Галини.
Часто онучка діставала ікону з коробки, розглядала старовинну оправу, проводячи пальчиком по рельєфу, вдивлялася в спокійне обличчя Богоматері.
— Чому вона така сумна?
— Бо їй треба віддати власного малюка, — пояснювала Галина.
— Куди віддавати? — не розуміла дівчинка.
— Чужим людям.
Як пояснити дитині, що немовля на іконі — це Господь? І що його треба віддати в жертву, на сме.ть, щоб він спокутував людську провину. Щоб були прощені гріхи всього людства. Галина вперше в житті пошкодувала, що так мало знає про віру.
— Рано чи пізно доведеться розлучатися з дітками, Ірино. Таке життя.
— А ти розлучилася з мамою?
— Так, дитинко.
— А зі мною теж розлучишся?
Як їй усе це сказати?
Як же плакала Галя, коли Тетяна забирала Іринку від бабусі! Забирала дитину до міста, не запитавши, чи хоче вона туди, навіть не поцікавившись душевним станом власної матері.
— Іринка, дівчинко, не плач, — тремтячим голосом намагалася заспокоїти свою донечку Галина.
Іринка дивилася на неї, притиснувши заплаканий, червоний носик до скла дверцят червоного автомобіля (Таня обожнювала червоний колір), дивилася, немов загнана в кут тваринка, маленьке нещасне кошеня, якого везуть невідомо куди, невідомо навіщо.
Таня роздратовано кидала в багажник сумки й пакети:
— Мамо, я взагалі не розумію, навіщо я забираю це барахло! Одяг я й у Дніпрі куплю! А всі ці альбоми, якісь шишки, пластилін… Це треба було викинути!
І як їй, галасливій, дивовижно красивій, ворожій, пояснити — це не шишки, а вироби, зроблені руками онучки… альбоми повні дивовижних малюнків… а з пластиліну зліплені чудові звірята. У Іринки — талант! Що її треба влаштувати в художню школу — творчий хист у Іринки розвинений надзвичайно!
Що в іншій сумці зібрані бабусині подарунки, серветки, в’язані речі — пам’ять про бабусю! Що це не мотлох, а свідчення любові, глибокої й чуйної прихильності!
Тані було байдуже до любові. Як, як так сталося, що з чуйної, ласкавої дівчинки виросла така мегера? І щось тоді заворушилося в душі Галини: Іринка, живучи з матір’ю, виросте такою самою бездушною мегерою. Її ніхто не навчить співпереживати, співчувати, любити… Нікому буде вчити.
У перші роки життя в Дніпрі Іринка ще приїжджала на місяць-другий під час шкільних канікул. Галя з тугою помічала — з дитини ліпили майбутню «бізнес-леді».
Іринці поступово набридли чарівні казки. Потім їй взагалі стало нецікаво читати й малювати. Зате гидкі слівця «бабки», «шмот», «кринж», «лол» проросли в лексиконі Іринки, наче мерзенні, живучі бур’яни.
А потім Іра перестала приїжджати. Підлітку нецікаві якісь там старі. Та й місто дитинства, «нудне лайно», вже не цікавило.
Галина змирилася з цим. Немає ніякого сенсу в стражданнях і нескінченних роздумах про себе. Жорстокий мегаполіс поглинув усе, що було у Галини. Краще прийняти цей факт і жити далі. Наприклад, ходити до собачого притулку, допомагати нещасним покинутим тваринам та їхнім нещасним волонтерам, які розриваються між своїми сім’ями та ось цими нікому не потрібними собаками.
Допомагати хоч чимось — хоч крупою, хоч консервами. Гуляти з собаками лісом і любити їх усією душею.
Віддавати любов тим, кому вона справді потрібна. А вона потрібна. І волонтерам, і собакам, і голубам, і навіть ось цим бабусям, що пильнують білизну на мотузці, у тихому дворику, під кронами лип, тополь і кленів…
Звісно, Галя страшенно хвилювалася. Думати про те, що з Іринки виросла «бізнес-леді» з воронячими звичками (захопити побільше, урвати шматок жирніший, міцніше вчепитися в земні блага) було нестерпно… І тим не менше, Галя чекала. Чекала й раділа майбутній зустрічі.
Ірина з чоловіком мала приїхати шістнадцятого. Галина бігала по магазинах, вибивала (на загальне невдоволення «дівчат» — стільки пилу!) килими, навіть збігала до перукарні.
***
Ірина гостювала три дні. Від бабусиних щедрих частувань вона ввічливо відмовлялася. Зате щодня замовляла суші. Суші подобалися Валері, її чоловікові. Галі нічого не було зрозуміло в таких стравах. Та й дорого! Але вона тактовно мовчала.
Розмов і спілкування ні з Валеріком (накачаним, ультрамодним, у білій футболці), ні з Ірою (провокаційно красивою й вишуканою) не склалося. Схоже, вони знемагали від нудьги, практично не піднімаючи голів від телефонів.
Поїхали на третій день, якось попрощавшись. Галина Сергіївна навіть зітхнула з полегшенням — неможливо було крутитися біля двох дорослих людей, що лежали в взутті на дивані, те й діло гортаючи стрічку в гаджетах. Якось незручно.
Була дитина — і немає дитини.
Що відбувається з людьми?
Галині Петрівні було не по собі. У грудях щось стискало. Вона не спала, передчуваючи щось погане. Не могла додзвонитися до онуки — серце билося і стрибало, наче по вибоїнах.
Раптом — аварія? Додзвонилася до Тетяни. Та заспокоїла матір: «ці» дісталися без пригод.
— Ну? Як тобі чоловік?
— Та я не зрозуміла… Напевно, нормальний. Не знаю…
— Ну я ж казала! Потвора! — тріумфувала Тетяна. Адже вона ж казала…
***
На Великдень Галина Сергіївна спекла паску. Відвідала храм. І так там їй було добре, так вільно й спокійно, що дорогою додому вона все-таки вирішила: нема чого мучити ікону в темряві. Досить. Чого боятися?
Коробка виявилася порожньою.
Ікону забрали. Галина Сергіївна почала задихатися. Справа була не в грошах, не в ціні. Просто… Як же так можна? Як можна так? Усвідомлення того, що улюблена онука мимохідь, не сказавши ні слова, змогла вкрасти ікону, зводило її з розуму. Ніби Галину Сергіївну забруднили чимось липким, і від цієї гидоти вже ніяк не відмитися. І сльози, сльози лилися з її очей суцільним потоком: Як? За що?
***
Подруги занепокоїлися. Галина Сергіївна вже добу не виходила з дому. І додзвонитися, і достукатися не вдавалося. Довелося викликати швидку та поліцію. Двері відчинили. На підлозі лежала ме.тва жінка. Біля неї валялася розкрита коробка.
***
Тетяна плакала біля тр.ни матері. Вона здогадалася про причину сме.ті близької людини. Про це Тетяна нікому не сказала.
Дочка досі не виходила на зв’язок, але в соціальних мережах з’явилися нові фото: Ірина та Валера, засмаглі й щасливі, насолоджувалися відпочинком на престижному морському курорті…
