– Мамо, ти маєш переїхати до нас, – категоричним тоном сказала Олена, – скоро мені знадобиться твоя допомога.
– Що сталося, донечко, – схвильовано запитала Людмила, – ти здорова?
– Здорова, і навіть трохи при надії, – розсміялася Олена.
– Як? Олежек ще такий маленький…
– Так уже вийшло. Нічого, погодки – навіть краще: відразу відстріляюся.
– Може, ти й права.
– Звичайно, права. Одна проблема – декретна відпустка триватиме набагато довше.
– Хіба це проблема, дівчинко моя? – ласкаво запитала Людмила, – дає Бог дітей, дасть і на дітей.
– До чого тут це, мамо? На їжу і памперси грошей вистачить. Тут справа в іншому. Ми з Костею вирішили іпотеку брати, а грошей на перший внесок замало. Щоб вистачило, потрібно і мені на роботу виходити.
– А діти? Краще за матір їх ніхто не догляне.
– Правильно. Ось тому ти й переїдеш до нас. Кращою за маму може бути тільки бабуся! І переїдеш назовсім.
– Як назовсім? У мене ж робота, город, собака, квартира зрештою. Я все життя тут прожила. Як я все кину?
– Яка робота? Тобі ж до пенсії – зовсім трохи залишилося. Квартиру продамо, ну, а собака й город – це взагалі ні про що. Віддаси кому-небудь.
– Тітці Зіні можна…
– То ти згодна?
– Ой, ні. Мені потрібно подумати.
– Про що тут думати, мамо? Будемо жити разом. У столиці. Онуки будуть поруч із тобою. Хіба не про це ти мріяла?
– Мріяла, так. Але переїжджати не планувала. Це не так просто в мої-то роки.
– Облиш, мамо, нічого складного в цьому немає. Звикнеш. Коротше: даю тиждень на роздуми. Далі відкладати нікуди: з’явиться малюк, мені ніколи буде цим займатися. Я тут з одним Олегом ледь справляюся.
– Добре, донечко, обіцяю дати відповідь вчасно.
– От і добре, – зраділа Олена, попрощалася і поклала слухавку.
Людмила сиділа приголомшена, наполеглива пропозиція доньки її приголомшила.
Жодної здорової думки не спадало на думку.
Раптом телефон знову задзвонив. Людмила подумала, що донька забула щось сказати, схопила слухавку:
– Так, Оленко, я тебе слухаю!
– Це не Оленка, це – Марійка, – почулося в слухавці, – привіт, люба!
– Марію, яке щастя, що ти подзвонила! – зраділа Людмила, – у мене тут таке… Просто не знаю, як бути.
– Що трапилося?
– Ми з тобою скоро вдруге бабусями станемо.
– Чудова новина! Молодець Оленка! Ну і Костик мій – не гірше! А ти тут до чого?
– Діти хочуть, щоб я до них переїхала. Назавжди. Кажуть, що допомога моя потрібна. Тиждень на роздуми дали.
– Тиждень? Ну, Костя! Отримає він у мене! – обурилася Марія.
– Це не він, це мені Олена повідомила.
– Але ж придумали-то вони це разом!
– Яка різниця? Ось тепер сиджу, переварюю…
– Сподіваюся, ти не станеш цього робити?
– Не хочеться, звісно, але там же моя єдина донька, онуки. Треба допомагати…
– Ясно. Знаєш, що? Давай-но, приїжджай до мене. Разом поміркуємо, що з цим робити.
– До тебе? У таку далечінь? Щоб просто поговорити?
– Не просто, а поговорити. Це важливо. Бери відпустку і купуй квиток. І жодних відмовок! Ти вже чотири роки обіцяєш, а все ніяк не приїдеш! Я так і образитися можу!
– Гаразд. І налякала, і вмовила. За кілька днів виїжджаю…
Людмила і Марія познайомилися на весіллі своїх дітей. Якось одразу відчули одне в одному споріднену душу, подружилися, стали спілкуватися.
Щоправда, зустрічалися всього кілька разів: на сімейних святах, а так, в основному, спілкувалися телефоном, та в соцмережах.
І все тому, що жили свахи далеко одна від одної: Людмила – в Житомирі, Марія – в Одесі.
Марія не раз запрошувала Людмилу в гості, але та ніяк не могла зібратися.
І ось, мабуть, час настав…
– Якби я знала, як у тебе чудово, я б давним-давно приїхала! – сказала Людмила, повернувшись із прогулянки і милуючись морем просто з вікна квартири…
– А я тобі казала, – відгукнулася Марія.- Тож переїжджай до мене. Удвох веселіше буде.
– І ти туди ж! Що ж ви все з місця мене висмикнути намагаєтеся? – з гіркотою вигукнула Людмила.
– Не порівнюй. Донька тебе працювати кличе, онуків ростити. А я кличу – жити собі на втіху.
– Які задоволення? Я знати про них нічого не знаю. Усе життя працювала, доньку піднімала. Татусь її, як поїхав, жодного разу про себе знати не дав. Одна билася, ніхто не допомагав.
– Ось-ось. Саме час пожити для себе.
– Та не вмію я для себе. Це що ж виходить? Я – розважатися буду, а моя Олена – надриватися?
– Чому надриватися? Вони вдвох. Молоді, здорові. Подумаєш: двоє дітей. Хіба це подвиг? Це нормально. От було б семеро, інша б і розмова була. А то друга дитина ще не з’явилася, а вони вже караул кричать. Мамку на допомогу кличуть. Мене, зауваж, не кличуть.
– А чому?
– Та тому що я Кості відразу сказала: на мене не розраховуй. Одружився? Вперед! Отримуй усе, що до цього додається: і відповідальність, і турботи, і дітей. Я, звісно, допомагатиму. Але ростити їх – ніколи! Самі!
– А він?
– Він? Прийняв як належне. Адже я не в один день його самостійності навчила. Тож не переживай. Мій син знайде вихід у будь-якій ситуації. Я впевнена.
– Так, може, це й справді вихід – мою квартиру продати?
– Ти що? Зовсім головою не думаєш? Хочеш без свого кута залишитися? І потім: яку квартиру вони візьмуть? Трикімнатну, не більше того. Ну поселять тебе окремо. І то – не факт. Швидше за все з дітьми в кімнату. А потім що? Онуки підростуть, і ти їм станеш як кістка в горлі! І що тоді зробить твоя донька? Задумалася? Ось-ось. Цього ніхто не знає. Купувати тобі окреме житло вони явно не стануть. І будеш ти, Людочка, бовтатися в них під ногами, і не будуть вони знати, як тебе позбутися.
– Кошмар який!
– Ніякого кошмару. Це життя, люба. Так, якщо вони про це не думають, подумай ти! Адже це твоє життя. А воно – всього одне, зауваж.
– А ти, мабуть, маєш рацію, – Людмила задумалася, – поки буду потрібна – терпітимуть. А потім – хто його знає. Можемо й ворогами стати… Не дай Боже.
– Ось саме. Не дарма кажуть: на Бога сподівайся, а сам – не плошай. Тому в мене до тебе зустрічна пропозиція: зараз їдь додому, допрацьовуй до пенсії, до речі, скільки залишилося?
– Два місяці.
– Чудово! Так от: допрацьовуй, збирай своє барахло і перебирайся до мене.
– До тебе? – ахнула Людмила, – навіщо?
– А тому, що удвох жити легше. І дешевше. І веселіше. Я тобі поясню, що означає любити себе і навчу жити радісно.
– Але…
– Ніяких “але”!
– А як же Олена, діти?
– Нехай живуть самостійно. Спілкуватиметеся телефоном. Зараз багато хто так робить.
– Вона образиться…
– І нехай. Це – її справа. А щоб вона сильно не обурювалася, скажи, що, коли діти підростуть, ти братимеш їх на канікули. Зауваж: коли підростуть!
– Ні, вона не зрозуміє. Обов’язково посваримося.
– Ну посваритеся. І що? Чого ти боїшся? Зрештою, хто з вас мати, а хто донька? Чому ти маєш іти в неї на поводу? Олена молодець: усі свої вигоди порахувала. А твоїми вона перейнялася? Ні. Я не кажу, що вона спеціально. Просто молоді думають, що нам уже нічого не потрібно, крім онуків, каструль і мотків пряжі, щоб шкарпетки в’язати.
– Можливо, вони мають рацію…
– Ні, ні і ні! Ми свою справу зробили: їх виростили, освіту дали. Тепер – самі. Я їм у прислуги найматися не буду. І тобі не дозволю! Я не для того сина ростила, щоб він, одружившись, перетворився на невідомо що! Не хочу, щоб він деградував.
– Ну що ти так розійшлася, Марію? Твій Костя – чудовий син, чоловік і батько.
– Я хочу, щоб він і зятем був чудовим! І не дозволю йому оббирати тещу! Хоче квартиру поміняти? Нехай шукає варіанти! І дружину нехай приструнить. А то бач – командують вони! Яйця курку не вчать! Коротше: переїдеш до мене?
– А моя квартира?
– Здаси. Грошей збереш. Вони зайвими не будуть. Якщо захочеш, дітям з іпотекою допоможеш, за умови, що вони добре поводитимуться.
– Але ж правда! – зраділа Людмила, – я про це не подумала.
– Це нормально. Просто ти розгубилася від пропозиції. У мене, до речі, теж накопичення є. Від чоловіка залишилися. Тож поживемо, подивимося, може й допоможемо їм із квартирою. А в няньки – не підемо! Домовилися?
– Домовилися, – посміхнулася Людмила, – зараз головне – правильно все розрулити.
– А чого тут рулити? Запитає Олена, що ти вирішила, відповідай: “Думаю”. А, коли ми все зробимо, пізно буде руками махати.
– Незручно брехати, – зніяковіла Людмила.
– Це не брехня. Це, якщо хочеш, бажання вберегти жінку при надії від непотрібних хвилювань.
– Добре. Так і зробимо. Тільки в мене одна умова.
– Ого! – розсміялася Марія, – і яка ж?
– Коли Олена випишуть, поїдемо до них разом. Заберемо її з лікарні і побудемо якийсь час. Треба все-таки допомогти на перших порах.
– Ну, це свята справа! Домовилися!
Людмила переїхала в Одесу.
Олена дізналася про це того дня, коли обидві бабусі привезли її з донькою з лікарні.
Сказати, що Олена була шокована – нічого не сказати. Почала обурюватися, але несподівано на бік бабусь став Костя:
– Олено, припини. Подивися, які в нас молоді мами. Їм теж хочеться жити повноцінно, а не з підгузками возитися. Зараз допоможуть – спасибі їм за це. Далі ми самі впораємося. А іпотеку пізніше візьмемо. Грошей зберемо. Усе, що не робиться, все на краще. І ще: я дуже радий, що моїй мамі тепер не так самотньо, як, утім, і твоїй.
– Приховували навіщо? – притихла Олена.
– Знали, як ти відреагуєш, – сказала свекруха, – от і не поспішали з зізнаннями.
– Так, – підтвердила Людмила, – крім того, ми тут із Марією порадилися і вирішили, що допоможемо вам з іпотекою. Тож нічого відкладати не треба.
– Правда? – в один голос запитали Олена і Костя.
– Правда-правда, – посміхнулася Марія, – ну, Олено, тепер мир?
– Мир! – Олена підійшла до свекрухи й матері, які сиділи поряд, і обійняла обох, – спасибі, мами!
Як задумали, так і зробили.
Костянтин, Олена та їхні двоє дітей давно живуть у трикімнатній квартирі.
Кожні канікули діти гостюють у бабусь в Одесі.
А квартира в Житомирі так і здається. Щомісяця майже повністю оплачує іпотеку…
