Михайло привів свою Оленьку познайомити з батьками. Батько, Павло Іванович, мовчав, тримаючись осторонь. І з його вигляду не скажеш, сподобалася йому невістка чи ні. Відразу видно, що не він тут господарює.
А ось мама, майбутня свекруха Олі, так і прагнула задати ще з десяток запитань. Анна Тимофіївна прискіпливо поставилася до вибору сина. Щось їй відразу підказало, що Оля не пара її синові.
Непримітна, маленька, одягнена скромно, замість зачіски — косички. А ось сусідська Настенька — яка ж вона красуня. А тут і поглянути нема на що. І що він у ній знайшов?
У Насті й батьки важливі. Батько — керує молочним комбінатом у місті, а мати — у бухгалтерії. Михайло Насті дуже подобався, це було помітно. А тут. Привів.
А Михайло Оленьку дуже любив. Не давав їй приводу для образи. Тільки мама відвела його вбік, щоб нагадати про Настеньку, та й висловити свої зауваження, що ця бруднуля їй не до вподоби. А він матері й слова вимовити не дав. Сказав, як відрізав, що Оля йому подобається, що заяву вже подали.
Весілля відсвяткували скромно. Так Оля захотіла, мовляв, навіщо витрачати гроші. Мама Михайла була незадоволена. Вона все-таки рідного й єдиного сина віддавала цій… Але Михайло не дозволив сперечатися.
Минав час. Молодята жили у батьків, поки Михайло не втомився вислуховувати від Анни Тимофіївни, що його дружина й прибирати не вміє, і готує не те, та й за ним зовсім не доглядає. Михайло вирішив орендувати квартиру, хоч це й дорого для молодої сім’ї, але слово Михайла— закон.
Якийсь час було важко, а потім Михайло ще й будинок вирішив побудувати. Стало ще важче, та й Оля пішла вчитися до педагогічного інституту, чоловікові зовсім не допомагала. Все лягло на його плечі. Але на мамині нарікання він завжди відповідав, що він чоловік у родині.
Оля добре закінчила інститут. Вона була щаслива, прийшла поділитися радістю з Анною Тимофіївною. Вона завжди хотіла до неї по-доброму. Мама все ж, хоч і чужа. Але чоловіка вона любила більше за життя, а значить, і маму повинна любити.
Але Анна Тимофіївна не зраділа, а лише буркнула, що Оля замучила її сина. Ось якби він одружився вдаліше, йому було б простіше.
Оля пішла зі сльозами на очах. Але чоловікові не стала скаржитися. Олю виховувала одна мама, але вона була дуже непутяща. Добра, але любила прикластися до чарки. Через це всі проблеми в родині, батько пішов, втомився боротися з нею.
Олю він спочатку взяв, але та кричала і просилася до мами. І що з неї взяти, дівчинці тоді виповнилося 5 років. Батько й перестав чинити опір, віддав мамі. Та, коли була твереза, відчувала себе винною: Олі намагалася приготувати щось смачне, балувати, а от коли була напідпитку, ставало несолодко.
Після школи Оля на вечірці у подруги познайомилася з Михайлом. І якось у них так вийшло, що та навіть і думати забула, що вчитися треба далі.
Це Михайло вмовив її піти документи віднести. Ну ось у неї вже й диплом є, і Михайло. Одне її засмучувало, що Анна Тимофіївна все не приймала її.
Час минав. Оля спочатку стала працювати вчителем, а потім і завучем, їй подобалося в школі. У них народилися діти. Двоє синів: Кирило і Тимофій. На диво, мама Михайла любила онуків. З радістю возилася з ними і завжди погоджувалася доглядати за ними.
А ось з Олею стосунки так і не склалися. Вони просто не спілкувалися, лише обмінювалися словами привітання та прощання.
Хлопчики швидко виросли, і дім Михайла та Олі спорожнів. Сини поїхали вступати до училища в іншому місті. Спочатку один, а потім інший. А закінчивши навчання, вони залишилися там.
Ох, як же важко було всім без хлопців. У Анни Тимофіївни пішов з життя чоловік, він дуже сильно хворів, вона залишилася сама, але до Олі так і не приходила.
Того дня у Олі був ювілей. Будинок був повний гостей. Сини приїхали зі своїми дівчатами, подруги з чоловіками, та й Анна Тимофіївна завітала, сиділа осторонь.
Олі стало зле, голова закрутилася, вона сіла на стілець, щоб перепочити. Усі злякалися, почали міркувати й гадати. Вирішили, що Оля завтра ж піде до лікаря. А сама вона подумала, що все, старість уже не за горами.
Оля повернулася з лікарні з новиною, яка її приголомшила. Розповіла Михайлу одразу, як тільки той увечері прийшов з роботи. Вона чекає дитинуі не знає, що робити, адже сини вже дорослі, у старшого скоро весілля, а там, дивись, і онуки з’являться.
Михайло помовчав, а вранці сказав, що, мовляв, їм пізно народжувати дітей, іди ти, матір, на переривання, що ж це за дурниці. Він сказав це доброзичливо, але щось защеміло всередині Олі, серце стиснулося.
У неї була відпустка, і вранці вона пішла до свекрухи. Мати Олі на той час уже пішла з життя, поговорити було ні з ким. Вона знала, що свекруха не схвалить, прожене, наговорить чогось. Подумала, нехай ще вона скаже, може, від її злості легше буде зважитися на цей крок.
Анна Тимофіївна мовчала. Дивилася на Олю, а потім заплакала. Оля злякалася, такого ще не було, щоб свекруха їй душу виливала. Вона почала розповідати про своє: про те, як Михайло народився хворим і кволим, як вона боялася за нього. Доглядала, бігала по лікарях. Їй було страшно.
Оля мовчки слухала, а потім підійшла, обійняла чужу маму і теж заплакала, бо з власного дитинства було що згадати таке, що й зараз не давало спокою. І Оля почала розповідати Анні Тимофіївні, як жила в дитинстві, як голодувала, коли мати валялася, як боялася цих друзяк матері.
Того ранку обидві жінки, мабуть, годину ридали. Оля пішла додому, так і не вирішивши, що ж їй робити. А ввечері Анна Тимофіївна прийшла до них додому.
Михайло злякався, що це мати так пізно гуляє. Що сталося? А вона сказала, що не до нього вона, а до Оленьки. Від цього слова — «Оленька» — у Ольги навернулася сльоза, ніколи її так ні свекруха, ні мати не називали.
Анна Тимофіївна сіла за стіл, Оля налила їй чаю, і та заговорила. Каже, щоб Оля не надумала робити переривання, все буде добре, дитину виростять, встигнуть. Діти — це щастя, і не кожному воно дається в дім. А Михайлу вона сама скаже.
У Олі народилася дівчинка Анна. І така гарненька, така красива, що очей не відірвати. Дали їй дитину потримати відразу на пологовому столі — Оля глянула і здивувалася. Вії довгі, волосся чорне, кучеряве.
Забирали її Михайло та Анна Тимофіївна. Свекруха змінила свій будинок на інший, ближче до сина з невісткою, щоб допомагати Олі.
І щодня вона, наче на роботу, бігла до онучки та до Олі. За рік, поки малятко підростало, вони стали найкращими подругами. І так вони мило спілкувалися, так ділилися секретами удвох, що їхню дружбу не розірвати нічим. І Олі стало тепліше. У неї ніколи не було такої мами, хоч і чужої, але мами.
