Після моєї поїздки за кордон я зовсім по-іншому поглянула на багато речей. На себе саму, своїх близьких. І найголовніше – на ставлення до життя. В іншій країні, в іншому світі ти вже не можеш спиратися на ті знання і жити в тому ритмі, в якому жила раніше.
Я не кажу про солоне повітря і прекрасне чисте море. Хоча це тут теж є. Я кажу про те, що люди тут більш самодостатні, як мені здається. І це робить їх сильнішими, а я раніше вважала, що взаємодопомога – це найголовніше. Із чоловіком ми розлучилися, коли наші сини були ще зовсім крихітками.
Після того, як він пішов, я жодної секунди не пошкодувала про своє рішення. Він був буйною, вимогливою і навіть жорстокою людиною. Хто знає, як би все склалося, якби я погодилася далі терпіти його “закидони”. Тим паче, ми жили в моєму будинку, тож я зовсім нічого не втрачала.
Хіба що в дітей тепер не було батька, але що вже тут поробиш, краще ніякого, ніж такого. Хлопчики росли швидко, і я не встигла озирнутися, як вони перетворилися на струнких, високих хлопців. У нашому містечку всі одне одного знають, молодь теж активно спілкується між собою.
Тож два весілля відбулися буквально з різницею в рік. Я була надзвичайно рада спершу, але моя радість тривала недовго, адже якось так вийшло, що брати з дружинами так і осіли в моєму будинку. Чотири кімнати, місця начебто вистачає, але ось атмосфера… Караул.
Мої сини ще якось виконували свої обов’язки: ходили на роботу, займалися будинком, а ось невістки взагалі не знали, чим себе зайняти. Готувати вони обидві не вміли, що зараз досить часто трапляється в молодих дівчат, а прибирати їм не хотілося.
Ось вони помаленьку почали конфліктувати між собою, та так, що навіть до скандалів доходило. Хто буде мити посуд? Добре хоч я завжди після себе все мила, інакше б і мені дісталося. Через усі ці проблеми я і зважилася виїхати. Нехай сини самі вирішують свої питання з дружинами, це їхнє життя.
Кілька місяців вчила мову, збирала потрібну інформацію. Витратила останні гроші на квитки і полетіла. В останній вечір, коли мене проводжали, я навіть побачила, як невістки на радощах між собою помирилися. Мабуть, це я їм заважала весь цей час. Ну що ж, може й так.
За п’ять довгих років у чужій країні я не нажила собі жодного друга. Утім, ворогів у мене теж не з’явилося. Звичайно, знайомі були, але тільки такі: запитати, як справи або обговорити погоду, а як інакше, якщо я приїхала працювати. У мої плани входила купівля квартири.
Насправді я навіть не знала, навіщо вона мені потрібна, адже в мене був власний будинок, але він був уже більше чужим, ніж моїм, якщо подивитися правді в очі. З нього мене просто вижили. Із квартирою такого вже не вийде. Назбиравши потрібну суму і навіть трохи понад те, я повернулася додому.
Було приємно побачити своїх дітей, які вже до цього часу встигли подарувати мені онуків. Коли бачиш малечу через екран телефону – це одне, але потримати їх на руках, відчути їхній запах – зовсім інше. Але й від поглядів невісток я теж не змогла втекти. Вони анітрохи не змінилися.
Чомусь у їхніх очах я не побачила радості, лише вичікування, що ж я їм привезла. Як би там не було, квартиру я все-таки собі придбала. Найняла бригаду, щоб вони зробили в ній ремонт, а сама стала жити у власному будинку. Добре хоч змогла домовитися із синами, щоб мені виділили кімнату.
Ненадовго, адже скоро потрібно було їхати назад, але невістки скористалися ситуацією і в цьому випадку. По суті вони натякнули, що якщо вже я така успішна, непогано було б, щоб і покупки протягом усього цього часу теж робила я. Ну, ви розумієте, я ж тепер стала справжньою “багатійкою”.
Переконавшись, що ремонт зроблено якісно, я поспішила купити квиток назад. Онуки онуками, але постійний тиск їхніх матерів зводив мене з розуму. Вони навіть намагалися з’ясувати між собою, хто по яких числах міг би приходити жити в мою нову квартиру. Ну поки мене немає.
Тут я їх швидко заспокоїла: у квартирі житимуть квартиранти і ніхто більше. Район хороший, новий ремонт. Чудовий бонус, який щомісяця приємно капає мені на картку. І без варіантів. Наразі я працюю, щоб мати заощадження на майбутнє. Сили ще є, але й намагаюся не надто перевтомлюватися.
Із синами ми спілкуємося дуже рідко: вони завжди зайняті, і я, чесно зізнатися, сама вже від них відвикла. Дорослі стали, якісь чужі. Невістки телефонують навіть частіше, але мені до їхніх забаганок діла немає. Досить жити заради інших. Ну і що, що вони твоя рідня?
Це ж не привід ставати їхнім слугою. Самі встануть на ноги, зароблять. Житло в них є, руки-ноги теж. Невістки, обидві, палець об палець не вдарили за весь час, що я їх знаю. І синів це влаштовує. Значить, влаштовує і мене. Поки що вони молоді, а онуки ще зовсім крихітки.
Ось стануть старшими і зрозуміють, яке воно – справжнє життя, але це будуть не мої проблеми, я цього не хочу. Може, я стала черствою людиною за кордоном, але особисто мені здається правильним перерізати пуповину і пустити все на самоплив. А інакше коли самій починати жити?
