– Я чекаю дитину від твого чоловіка, поступися дорогою.
Голос незваної гості дзвенів, наче тріснута порцелянова чашка. Вона стояла на килимку перед відчиненими дверима типового цегляного п’ятиповерхового будинку, вчепившись пальцями з червоним лаком у ручку своєї сумки.
З-під розстебнутої короткої куртки визирала барвиста блузка, а в очах металася суміш панічного страху й відчайдушної, визубреної нахабності.
Ніна тримала в руках кухонний рушник. На ній були прості домашні трикотажні штани з витягнутими колінами, стара футболка з малюнком і м’які капці. За її спиною з коридору пахло смаженою картоплею з цибулею і трохи — котячим кормом.
— Що, ось так, з порога, і поступитися? — спокійно поцікавилася Ніна, оглядаючи дівчину з голови до ніг. — А взуття не хочеш зняти? На вулиці сльота, я пів години тому підлогу вимила.
Гостя явно чекала іншої реакції. У її сценарії, відрепетируваному, мабуть, ще в маршрутці дорогою на околицю міста, були заплановані ридання, крики, виривання волосся або хоча б грюкання дверима. Спокійний, трохи втомлений погляд законної дружини збив з неї весь наступальний запал.
— Я прийшла не роззуватися! — підвищила голос дівчина, зробивши крок уперед, але все ж не наважуючись переступити поріг. — Мене звати Жанна. І я чекаю дитину від Кості. Він тебе не кохає, зрозуміла? Він піде до мене, ми вже все вирішили.
Просто він сам боїться тобі сказати, ти ж висмоктала з нього всю кров своїми кредитами й дачами! Тож збирай речі й йди сама, квартира ж на двох, поділимо її!
Ніна зітхнула, акуратно перекинула рушник через плече й сперлася плечем на дверний косяк. На годиннику було трохи за сьому вечора. У цей час Ніна зазвичай перевіряла зошити — вона працювала вчителькою географії, а потім чекала чоловіка з роботи.
Костя, бригадир монтажників на заводі залізобетонних конструкцій, мав повернутися до восьмої.
— Жанна, значить, — повільно промовила Ніна. — Заходь, Жанна. У коридорі протяг, а ти, кажеш, у положенні. Застудишся.
— Ти з мене знущаєшся? — здивувалася дівчина, але її ноги, взуті в промоклі дешеві ботильйони на шпильці, самі зробили крок у передпокій.
— Ні краплі. Заходь на кухню, чайник щойно закипів. Поговоримо, як дорослі люди.
Кухня в квартирі Ніни та Кості була крихітною, шість квадратних метрів. На підвіконні тіснилися горщики з геранню та розсадою ранніх помідорів, а на столі лежала клейонка в дрібну вишеньку.
Жанна сіла на табуретку біля вікна з таким виглядом, ніби її силою змусили сісти на розжарене вугілля. Куртку вона знімати відмовилася, лише розстебнула її ширше.
Ніна налила в чашку міцний чай, підсунула гості цукорницю та вазочку з простим вівсяним печивом.
— Ну, розповідай, — сказала Ніна, сідаючи навпроти. — Який термін?
Жанна нервово смикнула плечем, занурила руку в сумку й дістала згорнутий учетверо аркуш паперу зі штампом приватної клініки.
— Ось! Сім тижнів. Серцебиття є. Можеш сама подивитися, якщо не віриш!
Ніна навіть не доторкнулася до довідки. Вона дивилася на руки Жанни. Пальці тонкі, нігті нарощені, але один на вказівному пальці вже тріснув біля основи. Шкіра обвітрена. Років двадцять три, максимум двадцять п’ять.
— Ким ти працюєш, Жанна? — раптом запитала Ніна.
— А тобі що до того? — різко відрізала та. — У магазині косметики, адміністратором. Сиджу за касою й стежу за залом.
— Зрозуміло. Зарплата двадцять тисяч?
— Двадцять п’ять! — виклично відповіла Жанна. — І премії бувають.
— А де ви з Костею збираєтеся жити? — тим самим рівним тоном продовжувала господиня будинку.
— Спочатку у мене, я орендую кімнату в комуналці на Робочій. А потім цю квартиру продамо, розділимо гроші, і Костя візьме іпотеку. Він обіцяв!
Він сказав, що як тільки дитина народиться, він усе для нас зробить. Що ти йому чужа, спите в різних кімнатах, а тримає його лише жалість до тебе, бо ти без нього пропадеш!
Ніна не втрималася й тихо посміхнулася. Гірко, без злості, з тією глибокою тугою, яка накопичується роками у жінок, що знають зворотний бік чужих красивих обіцянок.
— Жалість, кажеш… — промовила Ніна, дивлячись у вікно, за яким барабанив нудний осінній дощ. — Давай я тобі дещо розповім, Жанно. Без криків і без драми. Просто сухі факти, як на уроці географії.
Жанна насторожилася, стиснула губи, але все-таки взяла чашку з чаєм і зробила маленький ковток.
— Цю квартиру ми не обміняємо, — спокійно почала Ніна. — Тому що вона належить не нам із Костею. Вона належить моїй мамі, Валентині Петрівні. Вона зараз живе в селі, доглядає за своїм будинком. Костя тут просто прописаний. У разі розлучення йому не належить ані одного квадратного сантиметра, ані одного плінтуса.
Обличчя Жанни витягнулося. Рожевий рум’янець з щік почав повільно спадати.
— Як це?.. Він казав, що ви її купували під час шлюбу…
— Під час шлюбу ми купували пральну машинку та стару білу мазду, на якій він зараз їздить на завод. Машинка віджимає через раз, а в машині минулого тижня зламалася коробка передач. Ремонт коштує десять тисяч. Вгадай, у кого він просив ці гроші три дні тому? У мене.
Адже його зарплата бригадира — сорок тисяч. З них десять він щомісяця відправляє своїй першій дружині, на їхню спільну доньку Оленку. Їй дванадцять, і Костя платить аліменти згідно з виконавчим листом.
Жанна завмерла з чашкою біля самих губ. У її круглих підведених очах промайнуло щире нерозуміння.
— У нього… є дитина?
— Дочка. А ти не знала? — лагідно посміхнулася Ніна. — Костя у нас взагалі чоловік, щедрий на майбутнє, але забудькуватий щодо минулого. Ще у нього є споживчий кредит на двісті тисяч — брав рік тому на відкриття шиномонтажу з другом.
Друг з грошима втік, а кредит залишився на Кості. Платити ще півтора року, по вісім тисяч на місяць. Ти вмієш рахувати в умі, Жанна? Сорок мінус десять, мінус вісім. Скільки залишається?
Дівчина розгублено моргнула, її пальці судорожно стиснулися навколо гарячої чашки.
— Двадцять дві…
— Молодець. А тепер відніми від цього бензин, тютюнові вироби— виходить по пачці на день, найдешевші, але все одно це гроші, — і його таблетки від тиску. У нього гіпертонія другого ступеня, якщо понервує — відразу сто шістдесят на сто. Йому раз на пів року потрібно прокапуватися. Набігає кругленька сума.
Ніна встала, підійшла до плити, зняла кришку зі сковорідки й перемішала картоплю.
— Ось так і виходить, моя люба, що твій казковий принц прийде до тебе в комуналку на Робочій з однією дорожньою сумкою, кредитом, аліментами та зламаною машиною. І годувати його, з його апетитом і хворою печінкою, будеш ти.
На свої двадцять п’ять тисяч з преміями. А потім ти підеш у декрет, і вам трьом — тобі, Кості та вашому спільному немовляті — доведеться жити на ті самі двадцять дві тисячі. Це якщо він не зірветься і не почне вживати по п’ятницях.
А він почне, бо в комуналці дитина плаче, стіни тонкі, сусіди лаються, а він любить тишу. Він у нас натура вразлива.
Жанна сиділа шокована. Її настрій, з яким вона двадцять хвилин тому штурмувала чужий передпокій, зник без сліду. Перед Ніною сиділа звичайна дівчина з провінції, дурна, яка повірила дорослому одруженому чоловікові, який за рогом магазину красиво співав про свою нещасну долю й неземну любов.
— Ти… ти все брешеш, — прошепотіла Жанна, але в голосі не було колишньої впевненості. Її губи затремтіли. — Ти просто хочеш його утримати! Залякуєш мене!
— Господи, дівчино, — тихо зітхнула Ніна, сідаючи назад. — Та якби ти знала, як я втомилася його утримувати. П’ятнадцять років. П’ятнадцять років я латаю його дірки, прасую його сорочки, варю йому дієтичні супи, вислуховую, який у нього поганий начальник цеху і яка несправедлива держава.
Я ж влаштувалася в школу на півтори ставки не через велику любов до нічних перевірок контурних карт, а щоб нам вистачало на відпустку раз на три роки.
У передпокої пролунав скрегіт ключа у замковій щілині.
Жанна здригнулася й випрямилася, злякано дивлячись на двері кухні. Ніна навіть бровою не ворухнула.
Двері грюкнули. Почулося важке зітхання, звук, ніби хтось скидає черевики, і знайоме шурхотіння поліетиленового пакета.
— Нінка! — пролунав із коридору хрипкий бас Кості. — Я прийшов. Там на перехресті знову аварія, ледве доїхав. Картопля готова? І хліба я забув купити, відріж трохи того, вчорашнього…
Костя увійшов до кухні, на ходу знімаючи робочу куртку з сірими плямами від цементного пилу. Це був кремезний чоловік сорока двох років, з важким підборіддям і втомленими зморшками біля губ.
Побачивши Жанну, він завмер на порозі. Куртка вислизнула з його рук і впала прямо на чистий лінолеум.
Обличчя Кості миттєво вкрилося багряними плямами, рот трохи прочинився, а очі металися між законною дружиною та коханкою, наче у підлітка, якого спіймали на крадіжці.
— Ж… Жанна? — вичавив він. — Ти… ти що тут робиш?
Жанна повільно підвелася з табуретки. Сльози, які вона так довго стримувала, нарешті полилися з її очей, розмиваючи дешеву туш на щоках.
— Я прийшла, Костя, — тремтячим голосом сказала вона. — Я сказала їй. Про дитину сказала. Про те, що ми йдемо.
Костя судорожно ковтнув слину. Він перевів погляд на Ніну. Та сиділа абсолютно спокійно, склавши руки на колінах, і дивилася на нього тим самим поглядом, яким зазвичай дивилася на школярів, спійманих зі шпаргалкою: без гніву, лише з безмежною жалістю та нудьгою.
— Костя, це правда? — тихо запитала Ніна. — Ти у нас знову молодий батько?
Чоловік ще сильніше почервонів, комір його сорочки ніби став йому затісним. Він смикнув шиєю, відступив назад, у коридор, підняв куртку, що впала, і притиснув її до грудей, наче щит.
— Ніно… ти все не так зрозуміла. Жанно, ти з глузду з’їхала? Навіщо ти сюди приперлася? Ми ж з тобою говорили! Я ж просив почекати!
— Чекати чого, Костя? — закричала дівчина, і в її голосі прорвалася вся жіноча образа, весь біль. — Поки живіт на лоб вилізе? Ти ж казав, що сьогодні з нею поговориш! Ти клявся, що знайдеш нам кращу квартиру, що розлучишся цього тижня! Ти мені брехав? Брехав?!
— Та тихо ти, сусіди почують! — просичав на неї Костя, перелякано поглядаючи на вхідні двері. — Чого ти так розрепетувалася? Яка квартира? На які гроші? Ти ж знаєш, у мене зараз з грошима скрутно, машина зламалася! І взагалі… ти впевнена, що це моя? Ми з тобою всього пару місяців…
Різкий звук ляпасу пролунав у тісній кухні голосно, наче постріл.
Жанна стояла перед ним, важко дихаючи, її рука все ще була піднята. Костя відсахнувся, притискаючи долоню до палаючої щоки. У його очах не було злості — лише боягузлива розгубленість.
— Сволота, — сказала Жанна без сліз, глухо й порожньо. — Яка ж ти боягузлива сволота.
Вона обернулася, схопила зі столу свою к
сумку й вибігла в коридор. Ніна не ворухнулася. Вона чула, як дівчина поспішно взуває мокрі ботильйони, як клацає замок, як стукають підбори по бетонних сходах під’їзду.
На кухні зависла важка, густа тиша. Гудів холодильник. За вікном шелестів дощ.
Костя покрутився на порозі, винувато опустив плечі й підійшов до столу.
— Ніно… Ну, вибач. Біс поплутав. Молода, дурна, сама на шию вішалася в магазині. Ти ж знаєш, я люблю тільки тебе. Сім’я — це святе. А вона… та вона бреше про дитину, вирішила шантажувати, малолітня дурепа.
Я завтра ж зміню сім-карту, ні копійки вона від мене не побачить. Ніно, ну чого ти мовчиш? Картопля зовсім охолола, давай підігрію?
Він простягнув руку, щоб погладити її по плечу, але Ніна м’яко, без відрази, просто відвела його долоню вбік.
Вона подивилася на нього так, ніби бачила його вперше за п’ятнадцять років. Перед нею стояв не ворог, не зрадник із любовних романів, а просто слабка, розпещена, брехлива людина, яка звикла, що за неї завжди все вирішують жінки.
Спочатку мати, потім перша дружина, потім Ніна. А тепер він був готовий зневажити дівчину, яка носила під серцем його дитину, аби тільки не втратити теплу тарілку смаженої картоплі та випрасувану сорочку.
— Збирай речі, Костя, — сказала Ніна. Її голос був рівним, тихим і абсолютно чітким.
— Ніно, ти що? — він нервово хихикнув. — Через цю шмаркачку? Та я її навіть не знаю! Подумаєш, чоловік один раз схибив…
— Збирай речі, — повторила вона, встаючи. — Велику синю сумку візьми з антресолей. Твої сорочки в шафі, шкарпетки — у правій шухляді. Машину забирай, кредит виплачуй сам. Завтра після уроків я йду подавати на розлучення.
— Ніно, ти з глузду з’їхала?! Куди я піду серед ночі під дощем?! — благав він, і в його голосі вперше проринувся справжній страх.
— Куди хочеш. До друга, з яким відкривав шиномонтаж. У гуртожиток на заводі. Або на вулицю Робочу, у комуналку. Допоможеш Жанні виростити твою дитину. У тебе тепер великий вибір, Костя.
Ніна вийшла з кухні, пройшла до спальні, дістала з верхньої полиці шафи стару спортивну сумку й кинула її до ніг чоловіка.
Через сорок хвилин за ним зачинилися двері.
У квартирі стало дивно просторо. Здавалося, разом із Костею зник застарілий запах тютюну, вічної тривоги, неоплачених квитанцій і чужої брехні.
Ніна повернулася на кухню. Вона вимила сковорідку, прибрала зі столу забуту Жанною довідку з клініки, викинула у сміттєве відро крихти від вівсяного печива.
Потім вона відчинила кватирку. У задушливу кімнату увірвалося свіже, холодне повітря, що пахло мокрими кленами та чистим осіннім дощем.
Ніна налила собі ще одну чашку гарячого чаю, сіла біля вікна і вперше за довгі роки відчула, як легко й вільно дихається в цій маленькій кухні. Дорога нарешті була вільною — для неї самої.
