До того як вийти заміж, я була в недовгих стосунках зі своїм начальником. Він завжди був своєрідною людиною, цього не приховую, але я ніколи не почувалася з ним обділеною чи небажаною. Інша річ, що він міг зателефонувати мені посеред ночі і привітати з днем народження, якого не було.
Подарувати цуценя, на яких у мене алергія. Хороша людина, але ні. Заміж я вирішила вийти за іншого. З коханим у нас син, ми багато пройшли, багато одне про одного знали. Я завжди була адекватною людиною і розуміла, що шлюб – це серйозний захід, а не тільки свято романтики.
І все ж, навіть мене здивувало те, до чого ми прийшли за дев’ять спільних років. Рутина, битовуха – я навіть не знаю, як ще це все назвати, хоча чоловік завжди здавався мені просто трохи занудним, але з часом це перетворилося на щось неймовірне. Мій чоловік працює ріелтором.
У хорошій агенції, де виплачуються бонуси за кількість клієнтів, є постійні акції, тімбілдінг і все в цьому дусі, але якщо ви думаєте, що хороший рієлтор із підвішеним язиком та ідеальним зовнішнім виглядом насправді є акуратистом за природою, то я поспішу вас засмутити: нічого подібного.
Це я вдома шукала його шкарпетки по всій квартирі, прасувала сорочки, чистила костюм, а йому залишалося тільки бути яскравим і гарним. Крім домашньої роботи було багато ще чого. Людина, яка зобов’язана з клієнтами поводитися максимально делікатно, вдома була мовчазною нечупара.
Завжди, скільки я його знаю. З дитиною у нього теж справи йшли так собі, а поміняти роботу йому просто не вистачало духу. Що ж, нічого, буває й гірше… Ось так я вважала і сподівалася, що коли-небудь усе зміниться. Виходить, що змінилося. Ми весь цей час жили у двокімнатній квартирі.
Утрьох, у тісноті, та не в образі, як то кажуть, але одного разу на сімейному святі свекруха піднімала черговий тост, під час якого і вимовила щось про те, щоб у нас було побільше дітей, бо одна дитина – це не серйозно. Вона не сказала це зі зла чи навмисно, щоб зачепити мене.
Але щось у мене всередині перемкнулося, і я в той момент сама собі пообіцяла, що обов’язково народжу ще щонайменше одну, але також я розуміла, що для задуманого наша квартира занадто маленька. Значить, із цим потрібно було щось робити.
Ми переглянули купу варіантів, думали, сперечалися. І дійшли такого висновку, що для нормального майбутнього нашій родині знадобиться квартира в чотири кімнати. Це зручно, практично, і нерухомість майже ніколи не дешевшає, але для повного щастя нам потрібні були тільки гроші.
Де їх узяти? Заробити. Хоча справа ця зовсім не проста. На рахунку в нас уже була деяка сума, але її справді не вистачало. Тож я вирішила піти на екстрені заходи. Так ось, дізнавшись про мою проблему, мій колишній, який був моїм шефом, запропонував мені поїхати у відрядження за кордон на цілий рік.
Там нашій фірмі якраз була потрібна людина, і за це передбачалася хороша оплата. Загалом, я підходила за всіма параметрами. Крім того, я подумала, що трошки відпочити з чоловіком одне від одного було не найгіршою ідеєю. І, почувши мою пропозицію, він був зі мною згоден.
Ось тільки ми домовилися так: я даю половину суми, якої бракує, і він теж. Щоб усе було чесно. За той рік мені було не так складно перебувати на чужині, як не бачити своїх чоловіків. Син ріс як на дріжджах: це помітніше, якщо дивитися через монітор комп’ютера, ніж якщо бачити сина щодня.
Чоловік помітно схуд, навіть на щоках з’явилися западини. Він жартував, що без мене навіть не знає, де знайти білизну, і я розуміла, що в його словах є певна частка правди, але намагалася не сприймати його слів близько до серця. Тільки з закордону я не розповідала йому, що де знаходиться.
А ще десь через півроку мого перебування там до нас в офіс приїхав мій шеф. Сказав, що хотів сам упевнитися, що в нас усе добре, і саме був неподалік. Почав розповідати, що в нього є якийсь час для “старого друга”, тож я просто не могла відмовити йому пройтися разом містом.
Так ось, не те щоб я цього не передбачила, але в другій половині вечора він почав, спершу легенько, але потім дедалі наполегливіше, натякати мені, що непогано б нам було згадати минуле. Це ж у мене з’явилася сім’я, а він, як справжній холостяк, зберігав вірність лише своєму собаці.
Колишньому цуценяті, на якого в мене була алергія. Він людина, з якою в нас було минуле, яка мені подобалася. Має певну владу, можливості, та й виглядає карколомно. Що я могла відповісти? Звісно ж, “ні”. Бо сім’я мені дорога. Та й сама перед собою я не хочу бути, ну ви розумієте…
Добре, що шеф завжди був адекватним і підтримав мою відмову. Ну, жіноча увага для нього продукт аж ніяк не дефіцитний, тож я за нього не хвилювалася. Минув рік, і я повернулася додому. До сина і чоловіка. Фірма виплатила мені гроші, як ми й домовлялися. Син підріс, а чоловік схуд
Але це все була дурниця! Що таке рік щодо всього нашого життя? Пил! Ось тільки мої радісні думки перетворилися на дуже глибоке і тривале роздратування, буквально ввечері першого ж дня. Ні, справа була не в розкиданих шкарпетках або брудній футболці. Просто чоловік мене обдурив.
Він вирішив, що цілий рік – це купа часу. Тож не варто про щось хвилюватися. Жив собі на втіху, часто відвозив сина до батьків, щоб посидіти в барі з колегами або просто побути вдома на самоті. Втрачав клієнтів. Тому віддати свою частину грошей він до мого приїзду просто не зміг.
Попри нашу домовленість і обопільні обіцянки. Я виявилася сильнішою за свого чоловіка буквально в усьому. І ця думка, як черв’як у яблуко, врізалася в мою голову потихеньку, але із завидною завзятістю. Ми досі перебуваємо на тій позначці, що й понад рік тому.
Грошей, щоб обміняти нашу квартиру на той варіант, який би мене влаштував, просто немає. І я прекрасно знаю, хто в цьому винен. Раніше я б не думала і просто пішла від цієї людини, навіть із сином. Ну а як інакше? Кому потрібен тягар, хіба не краще самій?
Але через стільки років я, мабуть, сама зледащіла. І мені залишається лише чекати і скрипіти зубами. Може, трохи пізніше ми переїдемо, але поки що ми з чоловіком як сусіди. Спілкуємося, виховуємо сина, і все. На більше мене вже не вистачає. Цікаво тільки, скільки це все триватиме?
