Світлана сиділа на лавці біля кабінету кардіолога, і світ довкола неї розпадався на шматки. У руках вона стискала аркуш із вироком — важка патологія, жити залишилося пів року, максимум рік.
Серце підводило, але справжній розрив стався пізніше, коли вона вирішила негайно поїхати додому, щоб обійняти чоловіка й пошукати підтримки у найближчих.
Тихо відчинивши двері власної квартири, Світлана почула сміх із спальні. На ліжку, де ще вранці вона прощалася з чоловіком Володею перед візитом до лікарні, він обіймав її молодшу сестру Марту.
— Володю, а якщо вона дізнається? — грайливо запитувала Марта.
— Та не переймайся, вона зараз зайнята своїми обстеженнями. Головне — що ми разом, і ти чекаєш дитину від мене. Скоро я їй зізнаюся і подам на розлучення.
Зрада найрідніших людей наклалася на діагноз. Коли Світлана зайшла до кімнати, паніка на їхніх обличчях швидко змінилася холодним цинізмом.
Замість вибачень Володя лише відвів очі, а мама, якій Світлана подзвонила в сльозах того ж вечора, встала на бік Марти: «Зрозумій її, Свєто, їй зараз треба думати про дитину, не влаштовуй сцен».
– А мені жити залишилося недовго.
Це були останні слова, які вона сказала матері.
Зрозумівши, що підтримки чекати нізвідки, Світлана зібрала одну валізу. Вона вирішила просто зникнути, залишити це в минулому й прожити свої останні місяці в спокої біля моря.
Вийшовши з вагона, Світлана озирнулася. Куди ж їй податися…
— Здаю кімнату, недорого, — раптом пролунав голос. Літня жінка з хусткою на голові ходила по перону з табличкою. Побачивши розгублену Світлану, вона підійшла до неї.
— Дівчино, вас не цікавить житло? Мій брат здає недорого, десять хвилин ходьби до моря.
— Назвіть адресу, я поїду, подивлюся…
— Запиши. І скажи, що це я порадила. Він ще й знижку зробить.
Світлана записала адресу й подякувала жінці. Треба подивитися, що там за житло. Викликала таксі й стала чекати. Втомилася в дорозі, хотілося прийняти душ, перекусити й завалитися спати.
Таксист виявився симпатичним чоловіком, приблизно її віку.
— Приїхали до нас відпочивати? — привітно запитав він.
— Не зовсім. Жити.
— Чудово. У нас тут чудова природа, чисте морське повітря, а влітку людей не дуже багато — просто краса! Упевнений, вам тут сподобається! А житло вже знайшли?
— Ще ні, я якраз їду до якогось Євгенія Городенка, у нього здається кімната.
— Ой, не раджу. Там справжній сарай. Можу запропонувати більш пристойний варіант. У мене у дворі невелика прибудова, здаю відпочивальникам, там усі зручності, чисто, і до моря недалеко. І недорого беру. Погоджуйтеся! Мене, до речі, звати Іван. А вас?
— Світлана. Добре, Іване, тоді поїдемо до вас…
Кімната їй дуже сподобалася. Проста, але дуже світла, чиста, є кухонька, і ціна приємна.
— Я згодна.
— Ось і чудово. Я якраз звільнився. Пропоную сходити в кафе, там дуже смачна піца. Відсвяткуємо ваш приїзд!
Світлана погодилася. Їй сподобався цей Іван. Простий, відкритий. І не задає зайвих питань.
Після кафе Іван відвів Світлану до її нового помешкання.
— Якщо щось знадобиться, дзвоніть, пишіть, я завжди на зв’язку! Мені пора бігти за донькою до садочка. Я сам виховую дитину, дружина пішла з життя. І теща допомагає. Вона у мене чудова! Батьків у мене немає, на жаль. Батька я не знав, а мама пішла з життя кілька років тому.
Світлана посміхнулася. Стільки енергії та позитиву від цієї людини, що настрій аж піднімається.
Розклавши речі з валізи, Світлана прийняла душ і лягла спати.
Вранці вона зібралася в магазин за продуктами. У дворі гралася в ляльки дівчинка років п’яти. Напевно, це й є донька Івана.
Дівчинка уважно подивилася на Свєту й відвернулася. Мила дівчинка, світле кучеряве волосся, блакитні очі, напевно, схожа на маму. Іван був темноволосим і карооким.
Селище їй сподобалося. Багато дерев, зелені, квітів. Сходила до моря, людей було небагато, початок літа, вода ще прохолодна.
Увечері Іван боязко постукав у двері.
— Ну як, облаштувалися? Може, щось потрібно, кажіть, не соромтеся.
— Іване, можна запросити вас із донькою в кафе ввечері? А потім прогуляємося, погода чудова.
— З радістю! У мене якраз вихідний. О сьомій зайдемо за вами.
Вечір минув чудово. Світлана відразу подружилася з Аріною, донькою Івана. Дівчинка без угаву задавала питання, розповідала про дитячий садок, друзів.
— Тітонько Свєто, а у тебе є чоловік? А діти?
— У мене нікого немає, Аріночко. Я залишилася сама…
— А хочеш, я можу бути твоєю донькою? У мене немає мами, а у тебе немає доньки…
Світлана засміялася. Несподівана пропозиція.
— Я згодна! Але нам треба краще пізнати одна одну!
Ось такі діти безпосередні, що думають, те й кажуть. Іноді дивовижні речі.
— Світлано, я зараз відведу доньку до тещі, сьогодні вона у неї ночуватиме, ми раніше вже домовлялися, а потім пропоную прогулятися вздовж берега моря удвох.
— Добре, Іване. Давай вже перейдемо на «ти».
Він відвів дівчинку до тещі, і вони вирушили до моря. Взявши з собою пляшку червоного та персики. Це було найсмачніше червоне в її житті…
Майже всю ніч вони розмовляли, сидячи на березі. Море було тихим, спокійним, місяць красиво відбивався на темній гладі, яскраві зірки на небі… Краса!
Світлана розповіла Івану все, що було на душі. Промовчала лише про діагноз і вирок лікаря. Не хотілося про це говорити.
— Оце так історія. Думав, таке буває тільки у фільмах чи серіалах. Прикро, звичайно, що близькі люди вчинили так підло…
Світлана раптом зрозуміла, що їй уже не так боляче й прикро, у душі панує якась байдужість. Їй зараз добре, і це головне. Треба жити одним днем…
Так минуло три місяці. Світлана одразу ж замінила SIM-карту на нову, щоб ніхто не зміг додзвонитися з її минулого життя.
Знайшла роботу в дитячій поліклініці, у вільний час робила масаж на дому. Почувалася чудово, ніщо її не турбувало. І вона навіть почала забувати про свою хворобу.
Стосунки з Іваном переросли з дружніх у більш романтичні. Вони часто гуляли, як з донькою, так і без неї.
Аріна спочатку жартома, а потім і всерйоз почала називати її мамою. Світлана теж полюбила цю чудову дівчинку. Якщо у неї не буде власних дітей, нехай ця дівчинка стане її донькою. Хоч і ненадовго.
Одного разу вона вирішила вставити стару SIM-картку й подивитися, чи не дзвонив хтось із знайомих.
Купа дзвінків від чоловіка, подруги, мами й навіть Марти. Якісь незнайомі номери.
Відкрила повідомлення. О, багато тексту, цікаво, хто це. Почала читати. «Вітаю, Світлано Михайлівно. Просимо вас терміново з’явитися в поліклініку. Це стосується вашого захворювання. Розмова не по телефону»
Хм, дивно. Що нового вони можуть сказати? Цікаво-цікаво…
Увечері вона вирішила розповісти Івану про свою хворобу. Він повинен знати.
— Іване, заздалегідь прошу вибачення, що не сказала відразу. Справа в тому, що я хвора. Хоча по мені цього й не скажеш. У будь-який момент моє серце може зупинитися. Так мені сказав лікар. Хочу, щоб ти знав.
— А ти перевірялася в інших лікарів? Чому відразу повірила в це?
— Не перевірялася, я звикла довіряти нашій медицині.
— Ну, даремно. Можливо, вони помилилися, або є способи вилікувати чи призупинити хворобу. Ну ти й даєш… Завтра ж відвезу тебе в місто, пройдеш обстеження заново.
— Пропоную тобі поїхати зі мною до мого міста. З тієї лікарні, де поставили діагноз, просять приїхати терміново. Я тільки що побачила повідомлення, вставила стару SIM-картку.
— Добре, поїдемо. Аріну залишу у тещі. До речі, вона передавала тобі привіт. Просить познайомити. Аріна їй усі вуха продзижчала про тебе.
— Добре, познайомимося, пізніше.
Світлана купила квитки, і вони вирушили до її колишнього життя… Разом зайшли до лікарні.
— Свєта, зачекай. Хочу тобі щось сказати. Що б нас не чекало попереду, знай: я полюбив тебе всім серцем. Можеш не вірити, але ще коли я вперше побачив тебе в таксі, я відразу зрозумів, що це все не просто так.
У грудях щось клацнуло. І ще… Виходь за мене! Я буду щасливий прожити з тобою довге й прекрасне життя!
Світлана зніяковіла. Ось він придумав — робити пропозицію в коридорі лікарні. Та й яка з неї дружина, у будь-який момент може…
— Іване, давай я вийду від лікаря, і ми поговоримо. Добре?
Іван кивнув. І сів на кушетку. Світлана зайшла до кабінету.
— Світлано Михайлівно, добрий день! Радий бачити! Справа в тому, що лікар, який озвучив діагноз… М’яко кажучи… Помилився.
Він переплутав ваші документи з іншою Світланою Михайлівною Кравченко. Таке, напевно, буває тільки в кіно.
У вас була звичайна тахікардія. Нічого серйозного. А він вам наговорив… Він же новачок, розумієте, мабуть, від хвилювання тоді й переплутав. Ми зробили йому суворе зауваження.
А згодом він звільнився. Ми одразу намагалися зв’язатися з вами, але телефон не відповідав.
Ми зрозуміємо, якщо ви напишете скаргу, але щиро просимо пробачити й зрозуміти… Вийшло прикре непорозуміння…
Світлана посміхнулася й кинулася обіймати лікаря.
— Та які там скарги! Життя прекрасне! Дякую вам, докторе!
І вибігла з кабінету. Іван із хвилюванням дивився на неї.
— Ну що сказали?
— Тахікардія, хай йому грець! Я здорова як кінь! Іване! Я здорова! Можеш сміливо одружуватися зі мною! Я згодна!
Щасливі, вони вийшли з лікарні. Світлана згадала, як кілька місяців тому так само виходила, тільки в іншому стані. Тоді вона була хвора. А зараз вона здорова! Хіба це не щастя? Ось той випадок, коли не тримаєш зла на лікарів через помилку!
Раптом вона побачила маму з сестрою. Вони прямували прямо до них.
— Свєта? Ти тут?
— Так, мамо. Я жива. Уявляєш? І на той світ не збираюся. Я тоді пожартувала.
— Ну й жарти в тебе! Пропала, зникла, телефон вимкнула. Хіба так можна?
— А хіба можна було поводитися зі мною так, як ви? До речі, це мій майбутній чоловік. Прекрасна людина, з чистою душею, не заплямована зрадою та брехнею.
— Володя не міг додзвонитися, як і ми. Вас розлучили. Тож ти вільна, як вітер. Як і Володя…
— А що ж Марта, коли народжувати?
— Дитини немає, виникли ускладнення, тепер лікуюся. Володя мене кинув. Такий гад…
— Ось тобі й нагорода, сестричко! Думала, ти єдина й неповторна? Та де там! Живи тепер із цим. А мені час. Нове життя чекає…
Світлана з Іваном взялися за руки, наче підлітки, і щасливі пішли з території лікарні.
Відсвяткували невелике весілля, на якому запально танцювали колишня теща та Аріна. Світлана подружилася з цією доброю й чуйною жінкою, яка втратила доньку. Вона щиро бажала щастя Івану та Світлані й раділа, що у онуки з’явилася мама.
