Клара плакала, підтягнувши коліна до підборіддя, вона лежала і плакала.
— Мамо, — постукала у двері дочка, — у тебе все гаразд?
— Так-так, Юля, все чудово, — витираючи сльози й намагаючись надати голосу бадьорості, відповідає Клара, — все добре, донечко. Ти кудись зібралася?
-Так, мамо, ми з Ігорем у кіно, потім посидимо в кафе, об одинадцятій буду вдома.
-Добре, біжи.
-Точно все добре?
-Так, все добре.
Клара чує, як грюкнули вхідні двері, Юля побігла на побачення, і це при тому, що дівчині майже двадцять.
Двадцять…
Клара трохи заздрить дочці, вона в її роки не бігала на побачення, вона прала пелюшки, варила чоловікові борщ.
З маленькою Юлькою сиділи всі по черзі: і мама з татом, і свекор зі свекрухою, і бабусі з дідусями, навіть сестра Михайла та брат Клари.
А Юлька ось, молодець, вчиться, зустрічається з хлопцями, не поспішає виходити заміж.
А ось тато Юльки… Він одружився.
Ну так буває.
Жили собі, не тужили, і тут почала помічати, що чоловік став якийсь нервовий, приходить з роботи і лягає спати, переважно мовчить, про щось думає.
— Михайле, а може, тобі на вихідні в санаторій з’їздити, — пропонує стурбована Клара.
Чоловік знизує плечима й відвертається.
Захворів, точно захворів.
Хіба це жарт, майже двадцять років живуть, а разом із сьомого класу. Знають одне одного як облуплені.
Та, мабуть, не все знають. Але це Клара зрозуміла вже потім.
А поки…
Поки вона метушилася, щоб відправити коханого трохи підлікуватися до місцевого санаторія.
Вийшло, як у анекдоті, старому, але життєвому.
Клара пішла в магазин, наступного вечора, біля дому, заходить, а там чоловік.
Її чоловік з молоком, свіжим хлібом і дитячим харчуванням, від нуля до шести місяців…
-Михайле?
-Клара… я… це… ось за хлібом прийшов.
Смішно, правда?
Виявляється, за два будинки від неї на лікуванні перебував Михайло, який за звичкою прийшов не до найближчого магазину, а до того, що біля його будинку, і там зустрів дружину.
Він покаявся, розповів, що у тієї жінки є син, а Клара так і не наважилася на другу дитину, там син, спадкоємець.
— Ах ти, чортів графе, спадкоємець йому потрібен, якби було що успадковувати, — кричала в нестямі Клара, — на квартиру нехай твоя розпусна навіть свою погану пащу й не роззявляє, зрозумів. Виписуйся й дарчу на свою частку на дочку оформлюй.
Голим підеш, нехай твоя красуня тебе такого полюбить.
Михайло на все погоджувався.
Клара не заспокоювалася, вона ходила до тієї розбещувачки, підкараулила біля під’їзду, кричала на весь двір і обзивала всякими словами.
І в підсумку побажала їй, щоб її наздогнав бумеранг, і такий, щоб їй цього було замало.
Всі речі Михайла вона викинула з балкона, попередньо порвавши їх на смужки та порізавши, нехай нова дружина збирає гардероб.
Його вудки з особливою люттю поламала і розкидала, які документи знайшла, все на шматки порвала, улюблену кружку розбила молотком.
– Повністю зганьбилася, але зате заспокоїлася, — звітувала Клара подрузі, — зрадника не пробачу, чоловіки всі козли.
І жила звичайним життям, Михайла зі свого життя викреслила, у дочки не дізнавалася, як він там, знала, що вони спілкуються, з колишніми свекрами спілкувалася, вони-то при чому, зачіску не змінювала, екстремально не худла, у «Всі тяжкі» не пускалася, жила як раніше, та й усе.
А тут…
Ну треба ж, поставив лайк під фото чоловік, нібито смутно знайомий, подумала, що це хтось із друзів Михайла, подумала і забула.
Але чоловік виявився наполегливим, почав скрізь ставити лайк під фото.
А потім написав, запитав, чому вона його не впізнає, адже вони разом навчалися.
Клара зателефонувала подрузі й колишній однокласниці Тані й здивовано запитала, хто ж цей загадковий чоловік, з таким-то ім’ям і прізвищем.
— Ти що, — розсміялася Тетяна, — не впізнаєш свого залицяльника? Пам’ятаєш, у дев’ятому класі до нас прийшов новачок, Генка Вороненко? Та як ти не пам’ятаєш? Він ще й закохався в тебе, Михайло йому навіть пику начистив, а він не відставав, поки ти йому не сказала, що любиш Михайла і ніхто тобі не потрібен?
Він був такий гарненький, на нього всі дівчата западали, крім тебе. Я теж прямо мріяла про нього. Згадала?
-Угу.
Клара згадала, навіть знайшла альбом із фотографіями, вишкрябала на фото Михайлуиодне око, намалювала йому кумедні вуса і знайшла того Генку, так, хлопчик симпатичний.
Одного разу Клара відповіла йому.
Почалася переписка.
Писали одне одному всю ніч.
Обмінялися номерами телефонів, Геннадій виявився цікавим співрозмовником, Клара давно так не сміялася.
Вона оживилася, Юля одразу помітила, що мама ніби ожила.
-Мамочко, закохалася чи що?
-Та годі тобі, Юлька, просто настрій хороший.
Нарешті вони вирішили зустрітися.
Геннадій навіть розповів, як йому було погано, коли Клара відмовила йому і посміялася над його почуттями, навіть таблетки довелося пити.
Так його зачепила байдужість дівчини, ось такий він був ніжний хлопець.
Через місяць Кларі здалося, що вона не те щоб закохалася, але відчуває якісь почуття до Гени.
Потім вони зустрілися в неформальній, так би мовити, обстановці, зустріч пройшла чудово, Клара літала від щастя.
Минуло ще три місяці, жінка вже почала замислюватися, чи не познайомити дочку зі своїм бойфрендом, ха-ха, як цей самий бойфренд раптом почав все рідше дзвонити, проявляти зацікавленість у зустрічах, у підсумку написав їй цілу поему про те, що вони не можуть бути разом, він зрозумів, що не відчуває ніяких почуттів і взагалі…
У нього є кохана жінка.
А потім прийшло ще одне смс, у якому Гена питав, як там Клара? Як вона себе почуває, чи болить їй?
Ось так і йому було: боляче й прикро, це їй, мовляв, бумеранг повернувся.
Ось чому Клара й ревіла, їй не було так гірко навіть після розставання з рідним і коханим Михайлом, а тут… ось, він використав її, а вона дурепа, ще й з Юлькою хотіла познайомити, зганьбилася б.
Зателефонувала Тетяна, випитала, чому плаче подруга, терміново приїхала, щоб заспокоїти.
– Ти чого ревеш, дурненька, закохалася чи що?
-Ні, – хитає головою.
-А чому тоді, за Михайлом так не страждала.
– Прикро, використав.
-Бери телефон.
-Навіщо?
– Лист писатимемо.
– Кому?
-Турецькому султану від запорізьких козаків, так, пиши.
І Тетяна починає диктувати.
“Гена, ти трохи не зрозумів, я дуже вдячна тобі за проведений час, за те, що витягнув мене з депресії після розлучення з коханим чоловіком, тим, заради кого я тобі тоді в школі відмовила, коли тобі довелося пити таблетки.”
– У мене не було депресії, – опирається Клара.
– Пиши, не було — і добре.
“Геннадій, я дуже сподіваюся, що ти не тримаєш на мене зла, пробач, я не втрималася і дозволила собі маленьку слабкість — захопитися тобою, сподіваюся, цього разу все пройде без таблеток, адже поруч із тобою кохана жінка.
Бажаю щастя. Клара.”
Через пів години прийшло смс від Гени, з лайливими словами, де найпристойнішими були тварина і змія.
Потім ще прийшло кілька смс, як він її ненавидить, що вона невдячна, якою була такою й залишилася.
Потім все припинилося.
Мабуть, пішов за таблетками, вирішили подружки, який він ніжний, Генка.
Минуло ще пару місяців, йде Клара з магазину, замислившись про щось, і раптом назустріч їй кидається дамочка, хапає Клару за рукав і починає нещадно лаятися.
-Ви що? Ви хто? – Здивування Клари було щирим, тому дамочка зупинилася і, набравши побільше повітря в легені, почала зв’язно пояснювати.
З потоку її слів Клара зрозуміла, що це… кохана жінка Гени.
Кохана жінка колишнього однокласника Клари дорікала жінці, що та безсовісна, влізла в чужі стосунки, що Гена дуже переживає і він у депресії, всі його думки тепер крутяться навколо неї, Клари, яка така підла, заманила і знову кинула.
— А звідки ви взагалі взяли, що це я?
— А хто ж іще? — здивовано запитує кохана жінка Геннадія.
— Ось вона йде, бачите, крутить головою, ось вона і є та розлучниця, вона й мого чоловіка відвела, мабуть, уже й до вашого добралася.
— Це точно вона?
-Вона, вона, а зі мною краще не зв’язуйтеся, а то захворієте…
— А це чому?
-Та я ж ця, відьма…
Жінка відсахнулася і пішла наздоганяти нову дружину Михайла, ну а що, нехай поговорять.
А Клара весело покрокувала додому, посміхаючись вечірньому сонцю.
