Мої батьки багато нам допомагали. Коли у нас з’явилася дитина, моя мама навіть залишалася з нами, іноді на кілька місяців. Чесно кажучи, іноді навіть не знаю, що без неї робила б – в деяких ситуаціях руки просто опускалися.
А ось мій чоловік, навпаки, постійно закочує мені істерики, мовляв, що моя мама робить в нашій квартирі? Мені іноді доводиться нагадувати йому, завдяки кому й маємо все, що маємо.
Живемо ми разом вісім років у квартирі, яку купили мої батьки. Доньці зараз шість, ось до школи піде. Кажу чоловікові, якби не мама, як би з усім цим упоралася? Він відмахується, заявляє, що треба самим робити все.
Ну звісно самим! От тільки реальність виглядає трохи інакше – чоловік зранку йде на роботу, а повертається лише ввечері й одразу спати. Тобто самі це я, а він на роботу ходить. Я тут прохолоджуюсь у бухгалтерії.
Кажу йому, батьки тебе прописали сюди, щоб ти господарем себе відчув. Ти й відчув! Шипиш тільки, коли мама приїжджає, а вона тобі що поганого зробила? Його батьки живуть поряд, але його мама жодного разу не допомогла.
Не було з ким дитину вдома залишити, до дитячого садочка відвести. Його мама хоч раз би сходила. Мої ж батьки в іншому місті живуть, і нічого, мама приїжджає, щоб допомогти, бо хвилюється за нас. Ось дитині до школи йтиме, хто забиратиме?
Свекор пенсіонер, міг би внучку забрати? Міг би. Але тільки в нього риболовля і дача, де він тижнями пропадає. Та й свекруха хоч раз би підгузки купила. Чоловік консервацію моєї мами за обидві щоки уплітав, доки я з токсикозом лежала. Забув уже?
Хто моєму чоловікові їсти готував, поки я з дитиною поралася. Теж не пам’ятає? Чесно кажучи, мене бісить ця ситуація, тому що у його старшої сестри теж дитина. Ось її свекри обожнюють. А моя дитина обличчям не вийшла?
Намагаюся не звертати на це уваги, але не виходить. Загалом, поскаржилася батькам, що не буде кому дитину зі школи забирати. Мама вирішила дім продати, щоб переїхати до нас ближче. Планує квартиру купити, мій батько зможе онучкою займатися.
Мені ця ідея здалася блискучою! Так добре, що можу на своїх батьків покластися, завжди мене підтримують. Хіба це не щастя? І питання зі школою вирішилося. Чоловік, звичайно, знову в позу встав, бо не хоче жити з моєю мамою!
Так вона до нас може й не приходити, я до своїх батьків сама ходитиму. Я скільки разів казала чоловікові, що батьки мої намагаються нам життя облегшити. Що в нього в голові не складається? Чому він такий невдячний? Дістав мене вже шипінням своїм!
