Мої стосунки з мамою важко назвати близькими. Я ніколи не була бажаною дитиною. Радше випадковістю. Тож не дивно, що мамі було не до мене. З татом вона розійшлася майже одразу після того, як він дізнався про мене.
Мама не хотіла витрачати свою молодість на виховання маленької дитини. Тож мною опікувалася бабуся. Ті короткі моменти, які ми проводили з мамою разом, запам’яталися мені тим, що вона завжди кудись поспішала.
У неї була купа справ, і в них ніколи не входила я. Я росла, і з віком ставлення моєї мами до мене змінювалося. Вона стала більш вимогливою. Мама хотіла, щоб я виправдовувала її очікування.
Але я завжди і все робила не так. Вона намалювала у своїй голові якийсь загадковий образ, якою має бути ідеальна донька. Але я була ідеальною онукою своєї бабусі, а не дочкою матері.
Наш зв’язок почав хоча б якось налагоджуватися, коли я поїхала вчитися в інше місто. А через кілька років моя мама вирішила вирушити за кордон на заробітки. От уже не знаю, який чорт її смикнув.
Я сприйняла рішення мами спокійно. Утім, яка різниця, де вона перебуватиме, якщо ми все одно з нею нечасто бачимося. Але найцікавіше почалося пізніше, коли мама з кожної своєї получки надсилала мені гроші.
Звичайно, я шукала підступ. Тому всі отримані гроші збирала. Я подумала, що, можливо, в майбутньому я зможу використати їх для купівлі житла. Після закінчення університету я знайшла роботу і почала відкладати свої гроші.
Минуло цілих 15 років. І всі ці роки мати надсилала мені гроші. Було дуже дивно брати їх від людини, яка ніколи не виявляла до мене жодної любові. Невже вона таким чином намагалася повернути втрачену довіру до неї?
Я розуміла, що мама в будь-який момент може вимагати ці гроші назад. За цей час я встигла накопичити достатньо своїх грошей. У сумі з маминими коштами можна було купити непогану двокімнатну квартиру.
А мене все ще щось зупиняло. У якийсь момент мама повідомила, що приїжджає додому. Мовляв, у гості побачитися. Це була наша найдивніша зустріч. Зовсім інша мама і зовсім інша я.
Перше запитання мами було про те, чи купила я собі житло. Вона дуже здивувалася, коли дізналася, що я все ще живу на орендованій квартирі. Але ще більше її шокував той факт, що я не витратила жодної копійки з її грошей.
Її це ніби образило навіть. Мама наказала в терміновому порядку купити квартиру. Усе виглядало так, ніби вона дійсно бажає мені тільки добра. Але я все ніяк не можу позбутися думки, що вона вимагатиме повернути гроші.
Кажуть, люди не змінюються. Чи так це насправді? У будь-якому разі, на однокімнатну квартиру мені вистачить своїх коштів. Але буде нерозумно купувати якусь студію, якщо я можу придбати двокімнатну. Що ж робити?
