Мій син нещодавно одружився, і його кохана не дуже любить мене. Ось моя проблема. Мене звуть Олександра і я вдова, живу в передмісті, 64 роки. Чесно і відверто вважаю, що хоч би якими родичі були — жити треба обов’язково дружно. У зв’язку з цим прийняла для себе рішення, що невістка моя, нехай і не завжди має рацію, але суперечити їй я не стану.
Після весілля діти почали жити окремо від мене. Звичайно ж, для мене це було незвично, але я морально впоралася з усім. Поділилася з сином деякими меблями, консерваціями тощо. Загалом усім тим, що може дати село. Хоча вони й переїхали поруч до міста, все це потрібно і обов’язково знадобиться.
Через якийсь час я вирішила приходити до сина у гості. Допомагати вдома, якщо чогось потрібно. Готування, прання — адже Ганна на роботі, Віктор теж, їм удвох важко. А мені все одно робити нічого.
За кілька тижнів Аня дізналася, що синок залишав мені ключі від дому, поки їх не було. Був страшний скандал, я навіть плакала. Мені було заборонено до них ходити, адже це їхнє життя та їхній дім. Я не дуже згодна, адже серед особистих речей я не копалася зовсім, тільки трохи допомагала по дому, не більше.
Але що вдієш, довелося погодитися. Із сином мої стосунки теж почали псуватися. Тепер він більше не кликав мене в гості і взагалі, говорили ми більше телефоном, досить коротко і тільки по справі. Це, звісно, пригнічувало.
А одного разу я зустріла свою невістку з подругами на вулиці. Вони йшли разом, усміхалися. В однієї на повідку був собака. Маленька така, не страшна. Коли я підійшла ближче, щоб привітатись, дурна шавка почала на мене гавкати. І моя рідна невістка навіть не подала вигляду, що ми знайомі. Просто злегка кивнула головою і попросила подругу ніби між собою притримати тварину.
Потім вони пройшли, а я так і лишилася стояти, як укопана. Це вже навіть не неповага, це якась ненависть, чи я не знаю, що думати. Як можна було не привітатися зі свекрухою? Навіть виду не подати?
Зібравшись із думками, я вирішила зробити перший крок до примирення. Домовилась із сином про те, що зайду до них у гості та приготувала сюрприз: старий раритетний чайний сервіз. Там були і горнятка, і блюдечка, і цукорниця… Чого там тільки не було. Сама я його ніколи не відкривала і навіть ховала від домашніх. Вітька обов’язково б розбив.
Жаль, звичайно, розлучатися з такою гарною річчю, але що вдієш. Зібралася, прийшла, погостила. Вечір був непоганим. Звичайно, діти були більше зайняті собою, ніж мною, але це зрозуміло. Коли я вручила сервіз, навіть Аня, здається, зраділа. Мені було дуже приємно та добре на душі. Тому і додому я поїхала в хорошому настрої.
Тепер уявіть, як мені було гірко, коли я дізналася, що наступного ж дня Аня віддала сервіз батькам у село, бо він «занадто старий, немодний і зовсім не підходить до їхнього інтер’єру». Дурна, зовсім не розуміє, яку річ загубила. А що ще гірше, що її батьки живуть через три будинки від мого. Ось і виходить, що моя річ уже хоч і не в мене, але насправді рукою подати.
Скажіть чому все вийшло саме так? Адже я виховувала хорошого сина, а він мене розлюбив. І невістці я поганого нічого не зробила, а вона налаштувала проти мене найріднішу людину, та ще й подарунок не прийняла. Можливо, чогось я не розумію?
