Раїса забігла до матері й, не знімаючи плаща, пройшла на кухню, поспіхом виклала продукти на стіл.
— Мамо, я побігла. Сьогодні йду до баби Марії, — крикнула вона, хоча мати стояла поруч.
— Чого це ти вирішила? Повірила чи що?
— Та просто вже не знаю, що робити, дівчата на роботі радять: сходи, сходи. Ось і зважилася.
— Дівчата тобі радять — біжиш, рідна мати скаже — слухати не хочеш.
— Ой, та годі, мамо, не починай.
— Не починай! — скрипуче пересміяла літня жінка. — Слухала б матір, все добре у тебе було б, у шоколаді жила б.
— А ти чого не в шоколаді живеш, раз така розумна? — розкладаючи продукти по полицях, огризнулася Рая.
— Мені твій батько всю кр.в випив. Скажи спасибі, що тебе виростила, а то слів подяки від тебе не дочекаєшся. Ти тільки й знаєш, що до зарплати гроші витрачати. У мене, між іншим, пенсія не гумова.
— Батьки повинні допомагати дітям! — випрямилася Раїса.
— А діти повинні піклуватися про старих! — бурчала мати.
— Я що, не піклуюся про тебе? Хто тобі продукти носить? Ліки? Хто з тобою по поліклініках бігає? Удома хто в тебе прибирає? У мене, щоб ти знала, свої справи є!
— Та які в тебе справи? Не сміши мої капці, — реготала старенька.
— Знаєш що? — Раїса зупинилася на півслові, кинула погляд на годинник ,— Взагалі мені час. Запізнюся — Марія не прийме.
— Ось тобі й по заслузі! Будеш знати, як з матір’ю сперечатися. — Вона попленталася за дочкою до передпокою, спостерігаючи, як та взуває чоботи, і наостанок наказала: — Додому повернешся, відразу подзвони!
— Гаразд, мамо, — Раїса зачинила двері й вибігла сходами у двір.
Ця словесна перепалка не вибила жінку з колії, бо була звичним, як чищення зубів, явищем. Якби вони не посварилися з матір’ю, вона б більше здивувалася. Раїса метушливо заправила випавше сиве пасмо в берет, міцніше підхопила сумку і рішучим широким кроком поспішила на зустріч до бабусі Марії.
Дівчата з відділу вже всі у неї побували, всім правду сказала, за її порадою вони щось робили, і життя покращувалося.
Раїса теж цього хоче, бо вже набридло бути самій. Чоловік пішов до іншої сім’ї, коли синові виповнилося шість. З тих пір вона одна, ніхто на неї не зазіхнув, незважаючи на окрему житлову площу. А адже Ілюша вже в сьомому класі вчиться!
На розі сірого п’ятиповерхового будинку зупинилася, подивилася на табличку з адресою, кивнула і підійшла до першого під’їзду. Двері без домофона — чого й слід було очікувати в цьому районі.
Раїса піднялася на четвертий поверх і, важко дихаючи, натиснула на дзвінок біля потрібних дверей.
Через кілька хвилин їй відкрила літня жінка, приблизно такого ж віку, як її мати. Але на відміну від матері, на обличчі господині квартири не було відбитка вічного невдоволення. Очі хоч і дивилися випробовувально, але спокійно, без претензій.
Миттєво промайнула і одразу зникла думка, що Марія схожа на бабусь із дитячих книжок, їй бракувало лише крісла-гойдалки, в’язання та кота. Раїса мимоволі посміхнулася. А Марія запросила:
— Заходь, капці он одягни: підлога холодна. У ту кімнату йди, — вказує на двері.
Раїса зайшла, сіла на запропонований стілець і втупилася в літню жінку.
— Ну, з чим завітала? — м’якість зникла з обличчя Марії.
— Я це… Загалом, мені не щастить у житті. Чоловік кинув, живу з сином одна, на роботі зарплата невелика, але звільнятися страшно, раптом не знайду іншої: вік у мене вже, таких не хочуть брати.
— Скільки тобі?
— Майже сорок.
— Хм… Зарано ти себе ховаєш. Чого від мене хочеш?
— Ну як чого? Щоб ви поворожили, карти розклали і сказали, може, на мені порча, тому все так сумно. У мене й сил останнім часом немає, приходжу додому, телевізор подивилася і спати. І здоров’я підводить, на лікарняному тричі вже була за рік.
— Порча, думаєш?
— Ну не знаю, — Раїса зніяковіла, — Може, прокляття? Ну, або пристріт.
— Давай подивимося… — не відриваючи від неї серйозного погляду, Марія перетасувала колоду карт.
Через годину Раїса покинула квартиру ворожки. Йшла задумливо, мало не забула розрахуватися. Прийшовши додому, першим ділом набрала домашній телефон матері:
— Я сходила до Марії. Мамо, вона хоче прийти до нас додому?
— Навіщо це?
— Каже, треба щось подивитися.
— Що саме?
— Не знаю, не сказала, але я вже погодилася. У суботу прийде.
— От дурепа! Незнайому жінку, та ще й ворожку в дім кличеш, безглуздо!
— Може, у мене в домі порча, вона подивиться.
— А раптом вона на тебе морок наведе й обдере до нитки? Хоча що в тебе брати? Загалом, хтозна, що вона там вигадала, я завітаю до тебе про всяк випадок.
— Взагалі-то, я розраховувала, що Ілюшка у тебе посидить.
— Та годі! До тебе ворожка прийде, а я вдома сидітиму? О котрій вона прийде?
— О 12. Гаразд, — зітхнула Раїса, — Іллю до друга відправлю.
— Що вона ще сказала?
— Та нічого незвичайного, мамо. Карти розклала, на долоню подивилася. Сказала, порчі не бачить, порадила на УЗД судин сходити і спортом зайнятися. Говорила, що на роботі мене чекають зміни, гроші бачить у майбутньому, може, навіть великі.
— Я піду з життя, ти продаси цю квартиру, і в тебе будуть гроші.
— Тьху на тебе! А варіант, що я зароблю, не розглядається?
— Раїсо, тобі скоро сорок, ти як сиділа у своїй бухгалтерії двадцять років, так і ще стільки просидиш. На твоєму заводі багато не заробиш, а на нормальну роботу влаштуватися — потрібна мохната рука. Ніби ти не знаєш.
— Гаразд, мамо, піду я, Ілюшу погодую. Давай до суботи.
— До зустрічі.
У суботу Раїса нервувала з самого ранку, навіть спати не могла, хоча у вихідні любила лежати до обіду. А тут підхопилася о 9-й, здивувавши сина, і почала ходити з кімнати в кімнату, зриваючи роздратування на всьому.
— Ти уроки зробив?
— Ще ні, встигну.
— Що за ледар! Скоро обід.
— Взагалі-то, пів на одинадцяту.
— Не сперечайся з матір’ю. Давай вимикай комп’ютер, йди до Сергія.
— Навіщо? На вулиці дощ. Не хочу.
— Іди-іди, тітка Наталя кликала, щоб ви не сиділи за комп’ютером, а хоч конструктор зібрали. Парасольку візьми, не промокнеш. Йти п’ятнадцять хвилин.
— Гаразд, — хлопчик неохоче вимкнув телевізор і пішов у свою кімнату переодягатися.
Через годину до квартири увірвалася мама Раїси. Струсивши парасольку прямо на порозі, зняла чоботи й по-господарськи пройшла до кухні, поставила чайник.
— Чого така бліда?
— Та трохи хвилююся.
— Ой, знайшла над чим сумувати!
— Тобі це все байдуже, а я нервую.
— Хочеш сказати, що мені час на той світ збиратися, тому й хвилюватися нема про що?
— Та нічого я не хочу сказати! — розсердилася жінка, потім процідила.— Піду я до під’їзду, обіцяла зустріти бабусю Марію.
— Дорогу що, сама не знайде?
— Я обіцяла зустріти, мамо. Вона ж зазвичай ні до кого не ходить, я у дівчат питала.
— Гаразд, іди вже.
Через двадцять хвилин Раїса повернулася з гостею. Марія увійшла, щось шепочучи губами, а голосно промовила:
— Мир вашому дому.
— Вітаю! — з кухні одразу ж висунулася цікава мама Раї.
— Добрий день. Марія, — представилася жінка.
— Лідія. Проходьте, роздягайтеся. Раїсо, дай капці, чого застигла?
Раїса поспішно кинулася діставати капці для гостей, які завалилися кудись у глибину шафи. Жінка під невдоволене зітхання матері судорожно їх шукала. Нарешті знайшла, струсила з них пил, поклала перед Марією.
— Що ви хочете подивитися?
— Та взагалі, подивлюся, оглянуся, — ворожка повільно оглянула кімнату, в якій спала Раїса.
Двері Ілюшиної кімнати були відчинені, але бабуся лише заглянула туди, заходити не стала. Пройшла до кухні, постояла біля вікна. Раїса ходила за нею, схрестивши руки на грудях і кусаючи нижню губу. Недовго, хвилин сім ходила Марія по квартирі, але Раїсі здалося, ніби минуло щонайменше пів години, і серце билося, наче кришка від каструлі з киплячим бульйоном.
— Можна? — Марія кивнула на стілець?
— Звичайно, звичайно! — Раїса прибрала брудний рушник, сама сіла навпроти. Мати залишилася у дверях, сперлася на косяк, стежила ротвейлерським поглядом, готова в разі чого кинутися в бій.
— Ну, знайшли порчу? — не витримавши мовчання, раптом шепотом запитала Раїса.
— Знайшла.
— Ой, і де?
— Ти коли востаннє мила вікна?
— Що?
— Вікна коли, питаю, мила? Штори прала, з кутів павутину збирала?
— Ну, так… — жінка заметушилася, наче на іспиті в інституті.
— Минулого літа, у відпустці! — втрутилася Лідія. — І в себе, і в тебе прибрала.
Марія пильно подивилася на Лідію, потім перевела погляд на Раїсу:
— На тобі немає ніякої порчі! Усі твої біди від твоєї ліні та від того, що досі від маминої спідниці відірватися не можеш. Ти поглянь, як ти занедбала свій дім: вікна брудні, фіранки старі, клейонка на столі порізана, покривала звисають до підлоги.
І себе занедбала. Тобі сорок, а сиве волосся стирчить у різні боки. У перукарні — коли ти там востаннє була? Як, скажи на милість, у такий дім удача прийде?
— Ну не тільки від цього ж залежить… — пробурмотіла Раїса.
— Звичайно, але й у забиту вщерть оселю нічого, крім бруду, не прийде. Подібне притягує подібне, чула таке? Візьми себе в руки, викинь із життя все це старе барахло. Квартира у спадок залишилася?
— Так, від бабусі.
— І довго ти на її продавленому дивані спати збираєшся? Поки сама з життя не підеш? Зараз усі пластикові вікна ставлять, а ти досі дерев’яні обклеюєш.
— Так дорого все, і вікна, і диван…
— А ти потихеньку. Для початку викинь з дому все зайве, все, що не твоє, все, що не приносить радості, свій старий одяг, бабусині речі. Вже від одного цього тобі стане легше, повір!
— Невже все так просто? — недовірливо проскрипіла Лідія.
— Ні, не все. Найскладніше позбутися таких мам, як ви. Вибачте, але чому ви досі опікуєтеся своєю дочкою?
— Без мене вона зовсім пропаде!
— Та прямо так і пропаде? Я ось дивлюся на неї: руки, ноги, голова — все на місці. Син росте, сама ще не стара. Чого ж вона пропаде?
— Так вийшла заміж за цього козла, я їй казала, що не треба… .
— Так це не ваша справа.
— Як не моя?
— У вас своє життя, у неї своє. Можете радити, тільки вона не зобов’язана робити так, як ви скажете.
— Ось уже не послухалася, сама сина виховує, — огризнулася Лідія.
— І що з того? Можна ж інакше подивитися: молодець, не злякалася труднощів, сама сина виховує! — Марія звернулася до Раїси. — Не можна вічно сидіти під маминою спідницею, Раїсо. Ви ж не одну дитину виховуєте, а двох. Мама у вас вимагає більше уваги, ніж син. Так?
Раїса кивнула.
— Треба дорослішати, мила. Не заради мами чи сина, заради себе. Ви себе вже поховали, а життя тільки починається. Саме час зайнятися собою.
— Я хотіла на курси 1С піти і роботу змінити, — прошепотіла жінка, дивлячись у підлогу, — Мама сказала, що вже пізно.
— Не пізно, а якраз вчасно. Вам жити, Раїсо, вам і вирішувати, що робити. Не мамі, а вам! У мене є знайомий, так він все життя пропрацював вчителем фізики, а вийшовши на пенсію, вирішив зайнятися фотографією.
Навчився, апаратуру купив, фотосесії проводить, без роботи не сидить. А йому було майже 60, коли він почав, і на апаратуру він брав кредит.
Жінки замовкли, тишу порушувало обурене сопіння Лідії та гуркіт холодильника. Марія поклала долоню на руку Раїси, м’яко сказала:
— Раїсо, я зазвичай не ходжу до людей додому, мені достатньо того, що показують карти. Але у вас прихований такий величезний потенціал, тільки ви самі його все глибше закопуєте. Мені потрібно було самій у цьому переконатися, тому я й прийшла. Зробіть крок до себе, я вас прошу.
— Я постараюся, — прошепотіла Раїса.
— Ну, я піду, — Марія встала зі стільця.
— Може, чаю?
— Ні, дякую, і платити мені не потрібно, все одно мені в цей бік треба було.
— Якось незручно.
— Та годі. Ваша «порча» лежала на поверхні, її неважко розгледіти. Ось тільки прибрати її під силу лише вам. Як, втім, і всього іншого можна досягти самостійно, не перекладаючи відповідальність на маму та обставини. Бережіть себе. До побачення.
Раїса довго стояла у передпокої й дивилася на зачинені двері. Мати навмисно голосно гримотіла посудом і бурмотіла щось собі під ніс.
— Ходімо вип’ємо чаю, Раїсо, — покликала вона.
Раїса здригнулася, наче від гучного звуку, перевела погляд на матір і твердим тоном, якого Лідія від неї ніколи не чула, повідомила:
— Мені вчора виплатили премію. Я пішла до перукарні, потім зайду в господарський магазин, куплю нові фіранки на кухню і швабру.
— Ти що, донько, повірила, чи що, цій бабусі Марїї?
Але Раїса вже натягнула джинси, светр і, не давши собі можливості передумати, вийшла з квартири.
Решту дня і всю неділю вона намагалася не давати собі часу на роздуми. А просто механічно мила, прала і наповнювала мішки непотрібним мотлохом. Скільки разів ходила до сміттєвих контейнерів, з рахунку збилася.
Син перетягнув у смітник старі тумбочки та поламані стільці, яких на балконі знайшлося аж три штуки.
Раїса не пам’ятає, коли в ній кипіла така бурхлива, невгамовна енергія.
Увечері втомлена сіла на диван, задоволено оглянула квартиру. Задумалася про те, як купити новий диван, чи вистачить на кредит? Швидше за все, ні. А у матері просити не стане. Напевно, треба знайти підробіток.
З похмурих думок, що затьмарили радість від чистоти, її вивів дзвінок колеги:
— Раїсо, привіт! Я швидко і по справі. Дочка переїжджає в інше місто, до чоловіка. Терміново розпродає меблі. Тобі диван не потрібен, випадково?
Він майже новий, ми їй на новосілля дарували. Дочка жила одна, спала на ліжку, гостей у неї майже не буває. Вона дешево продає і з грошима не квапить, місяці на три дасть розстрочку.
Головне — самовивіз, і швидко, бо на квартиру вже є покупці, а вони хочуть без меблів. Ну як? Потрібен?
Ще б пак! Рая була готова сама тягнути цей диван, але здоровий глузд переміг. І в понеділок вона зустрічала вантажників з практично новим (колега не обдурила) диваном.
Далі було ще більше : курси 1С, на які вона записалася в останній момент і отримала хорошу знижку, та несподівана пропозиція роботи із зарплатою вдвічі вищою.
Раїса замінила дерев’яні рами на нові пластикові вікна, і багато чого змінилося в її житті.
Сусіди кажуть, що до неї іноді заходить залицяльник, солідний такий чоловік…
Шлях до себе часом тернистий і складний. Іноді ми спотикаємося і падаємо, занадто довго сидимо на коліні і лікуємо улюблену болячку.
Але тільки ми здатні встати і продовжити свій шлях. Ніхто не зробить цього за нас. Місце, де ти знаходишся сьогодні, — результат того, що ти зробив учора.
