День з самого ранку був ясним, а небо ніжно-блакитне, без жодної хмарини. Навіть не вірилося, що стояла лише середина квітня, такими теплими були промені, якими сонце щедро обіймало всіх без винятку. Саме в такий день і має народжуватися все нове та прекрасне: сім’ї, дружба, діти. І саме цього дня наша старша дочка Наталя виходила заміж.
З раннього ранку ми були, звичайно, на нервах, але поступово всі одяглися, зібралися, поїхали до РАГСу. Після розпису молодята вирушили кататися містом і фотографуватися, мій чоловік у кафе перевірити чи все там готове до святкування, а я з Лізонькою, нашою молодшою, їй, до речі, всього чотири роки, повернулися додому.
Я нагодувала доньку і задумалася: у кафе спочатку проводитиметься дуже насичена програма, мені та чоловікові в ній теж треба брати участь, а Ліза залишиться без нагляду, рідні наші жили дуже далеко, але на весілля приїхати не змогли, а таких близьких людей, щоб дивилися не на тамаду, а тільки за донечкою, у нас не було, тож я навіть не знала, що й робити.
І раптом мені спало на думку зовсім несподівана ідея. Наш двір дуже затишний. Він знаходиться між чотирма п’ятиповерхівками, які, немов стіни фортеці, оберігають двір від вітру, шуму машин та небажаних гостей. У кожного під’їзду цих будинків розбиті акуратні клумби, які поки що були просто зеленими і не іскрили яскравими квітами, але дерева, що ростуть по всьому двору, вже хвалько розмахували гілками з новими листочками і дзвеніли пташиними голосами.
Так ось на лавці посеред двору, біля дитячого майданчика, наче на посту, з ранку й до самого вечора сиділи три немолоді жінки. Ці «вартові» помічали все, що відбувалося у дворі і, ясна річ, із задоволенням усіх і все обговорювали. Жили подруги в різних будинках, але їхня нерозлучність стала для всіх такою звичною, що багато хто думав, що вони близькі родички. Ось до них, міцно тримаючи за руку Лізу, я й попрямувала.
– Доброго дня, сусіди, – старанно посміхаючись, звернулася я до подружок. – Ви не могли б придивитися за моєю дівчинкою, всього з годинку. Вона в мене дуже слухняна, пограється в пісочниці, покатається з гірки, треба тільки простежити, щоб нікуди не пішла.
– Ось народжують на старості років, потім просять, що чужі люди доглядали. А сама що, мабуть, до перукаря побіжиш чи в цей, як його, солярій? – дивлячись на мене з прищуром пробурчала найстарша, баба Люба.
– По-перше, я не стара, – ображено відповіла я, – по-друге, ні в який солярій я не йду, у мене старша дочка заміж виходить. Зараз у кафе, це тут, поряд, розпочнеться програма, мені та чоловікові там теж треба брати участь, а Ліза одна залишиться. Боюся, що може заплакати чи взагалі втекти з кафе, там же буде шумно, ще й багато чужих людей. А так вона погуляє, а я потім прибіжу, заберу її, – я з надією дивилася на жінок, але судячи з їхніх похмурих облич, погоджуватися вони не поспішали.
– Іди вже в своє кафе, – буркнула молодша жінка, здається її звали Оленою, – догляну я за твоєю малечою.
Я навіть здивувалася, не чекала, що погодиться саме вона. Тітка Олена була високою, під метр вісімдесят, широкоплечою, немов чоловік, і завжди похмурою. Я, наприклад, ніколи не бачила, щоб вона посміхалася. Побачивши, що я засумнівалася, жінка трохи роздратовано зітхнула і додала:
– Та йди вже, нічого з твоїм дівчиськом не станеться, подивимося, поки вона тут погуляє, але про всяк випадок, я ось у цьому будинку живу, – вона махнула рукою в будинок навпроти нашого, – у тридцять п’ятій квартирі.
Я швидко кивнула і втекла. У кафе на мене вже чекали. Молоді приїхали, гості зібралися, настав час починати. Через півтори години я повернулася до нашого двору. Жахливо хвилювалася, адже запізнилася. Як там моє маля, чи не плаче, ця тітка Олена така груба, могла і налякати її, але все було гаразд. Бабусі-подружки були на своєму посту, а моя Ліза сиділа на руках у тітки Олени.
– З’явилася, не запилилася, скільки за твоєю дівчинкою дивитися можна? – скрививши губи пробурчала інша жінка, Зоя Степанівна, але тітка Олена тут же тицьнула її ліктем убік:
– Циц! Це моя справа, а ти б краще за своїми онуками дивилася, он вони тебе десятою дорогою обходять, добре це чи що? – Прикрикнула вона на подругу, а потім повернулася до мене: – І чого це ти так рано примчала? Іди, гуляй своє весілля, а ми, якщо дівчинка втомиться, додому до мене підемо.
У мене там свіже печиво є і пиріжки з вечора випечені. Чай питимемо. Іди-іди, і не поспішай, я і спати її покладу, якщо що, – останні слова вона вимовила вже зовсім не буркотливо і навіть, здається, посміхнулася.
Я знову зам’ялася, роздумуючи, чи це хороша ідея, але тут Ліза махнула рукою:
– Мам, іди вже, я з бабусею Оленою залишуся, вона така добра, – і мала притулилася до її грудей.
Я знала, що моя Лізонька до поганої людини нізащо не підійшла б, тим більше, не сіла б на коліна і не обіймала, тому наказала доньці не балуватися і втекла назад у кафе. Вже ближче до ночі я, зі шматком весільного торта в руках для тітки Олени, постукала у двері її квартири. Жінка подарунок з радістю прийняла, але доньку мені знову не віддала.
– Не дам будити Лізу, вона так спить солоденько, – пробурчала тітка Олена, коли я підійшла до дочки, що сопіла на великій подушці. – На вулиці так холодно. Тож завтра заберете. Тим більше вам і самим відпочити треба, – додала вона і легенько підштовхнула мене до виходу.
З того часу, варто було мені після садка або у вихідний вийти з донькою на прогулянку, тітка Олена з дуже важливим виглядом відразу починала наглядати за нею, захищати її від забіякуватих хлопчаків, підбігала на допомогу, якщо Ліза падала або вдарялася об щось. І все це незалежно від того, чи була я поруч, чи відходила, залишивши доньку під її наглядом.
Мені спочатку це здавалося трохи нав’язливим, але потім ми всі до цього звикли, особливо Лізонька, яка, схоже, полюбила брутальну бабусю Олену, як рідну. Тільки Зоя Степанівна з бабою Любою були від цього далеко не в захваті. Я часто чула, як вони нашіптували їй, мовляв, навіщо їй чужа дитина, раптом що трапиться, то вона ж і винна у всьому буде.
А подяки від нас вона ніколи не побачить. Я багато разів хотіла підійти і крикнути в обличчя цим «стражам», що вони неправі, ми дуже вдячні і готові теж чим завгодно допомогти тітці Олені, але вона і сама непогано справлялася, всього парою слів так ставила подруг на місце, що ті швидко замовкали починаючи скривджено сопіти і кхекати.
Так пройшли весна та літо, а у листопаді нам надійшло повідомлення, що померла сестра мого чоловіка. Жила вона далеко. Потрібно було їхати, але як бути з Лізою? Тягти її по морозу в таку далечінь? І з Наталкою залишити не можна було, вона якраз із токсикозом мучилася. І чоловіка одного я не хотіла відпускати, у нього із серцем проблеми, тож я хвилювалася за нього. На допомогу прийшла знову ж таки наша тітка Олена.
– Їдьте вже, чого там, – як завжди буркливо заявила вона, – Лізонька в мене поживе, я і за нею наглядаю, і за вашою квартирою.
Нас не було тиждень. Родичі просили залишитись на дев’ять днів, але в мене та мого чоловіка душа була не на місці за доньок. Особливо, звичайно, за молодшу ми ще ніколи так надовго її не залишали. У тітки Олени мобільного не було, дзвонити їй ми могли тільки на наш стаціонарний, і то треба було спіймати момент, коли вона заходила до нас у квартиру.
Таких моментів виявилося лише два. Тож тривожилися ми жахливо. Приїхавши, нарешті, додому ми відразу пішли до дитячого садка, але вихователька сказала, що того дня Лізу не приводили. Ми в паніці, невже дочка захворіла, тут же кинулися додому до тітки Олени, але й там нікого не було. Ми дзвонили, стукали, тиша.
Я мало не плакала, представляючи дочку вже при смерті, Юрко намагався мене заспокоїти, але й сам раз у раз хапався за серце. Ми вийшли надвір і тут побачили тітку Олену, яка йшла, широко крокуючи і тримаючи за руку нашу живу та здорову Лізу. Обличчя у них були задоволені та радісні, а коли дочка побачила нас, то зовсім забурчала від щастя.
Того вечора ми вперше сиділи разом у нас на кухні, пили чай і розмовляли. Тітка Олена разів п’ять вибачилася за те, що не повела Лізу до дитячого садка. Просто наша дівчинка вирішила зробити собі вихідний. Прокинувшись, вона навідріз відмовилася вставати і йти в сад, провалялася в ліжку майже до обіду, а потім вимагала, щоб бабуся Олена повела її до зоопарку.
Ми одного разу ходили туди, так Ліза довго не могла відійти від вольєра з мавпочками, дуже вони їй сподобалися. От і вмовила свою няньку ще раз туди сходити. Замість садка. Тітка Олена відмовити дитині не змогла, та й їй самій захотілося глянути на чудових звірят, а тут ми приїхали, невчасно. Потім мій чоловік пішов укладати доньку спати, а я спитала у тітки Олени, чи є в неї рідні?
Мені давно це було цікаво, адже вона ніколи ні про кого не згадувала, навіть телефон не купувала, виходить, їй і дзвонити не було кому? Тітка Олена, почувши моє запитання, повільно поставила кухоль із чаєм на стіл, помовчала з хвилину і нарешті почала свою розповідь:
– Я росла з батьком. Мами не стало, коли мені було всього п’ять років, але я її добре пам’ятаю. Невисока, худа, з косою довгою. Добра така, тиха. Мама дуже боялася мого тата. Він тихим не був, кричав увесь час. На маму, мене. Якось він маму сильно по ударив, вона навіть свідомість втратила. З того дня в неї голова боліти стала, і незабаром вона пішла у засвіти.
Пішла корову доїти, ми тоді в селі жили, то біля корови й упала. Залишилися я і батько вдвох, – тітка Олена на хвилину задумалася, а я сиділа, завмерши в очікуванні продовження. – Не знаю, може, він злякався, але пити кинув і більше не чіпав мене, – продовжила жінка. — Коли мені було чотирнадцять, він одружився з Валентиною, молодою, рано овдовілою.
Вона чомусь одразу зненавиділа мене. Почала батькові намовляти, що я йому не рідна, бо не схожа на нього. Так, я була вище батька і волосся у мене було майже чорне, а він рудуватий був і невисокий, але я в маминого батька пішла, він майже два метри на зріст був, і силач. Його, мама казала, якось навіть у цирк звали виступати, але він відмовився.
Батько повірив Валентині та вигнав мене з дому. Я пішла до подруги, пожила в неї доки вісім класів не закінчила, а потім поїхала до міста. Влаштувалася на завод, довго жила в гуртожитку, потім мені цю квартиру дали, – тітка Олена на мить посміхнулася, але відразу знову понурилася: – Коли я в неї переїхала, мені було майже сорок років.
До цього я ні з ким із чоловіків навіть не зустрічалася. Та це й зрозуміло, он я яка страшна. Дилда незграбна. Раптом причепився до мене один, Грицько. Ходив за мною, напрошувався в гості. Тільки не подобався він мені спочатку, роботу одну за одною міняв, гуляти любив, та й слизький якийсь був, занадто солодкий, але потім я звикла до нього, стала додому до себе пускати.
А на Новий рік він у мене залишився. Казав, що одружиться зі мною, до мене жити прийде. Обіцяв пити кинути. Я й розтанула. Жити він до мене переїхав, навіть прописався в мене, а от у РАГС так і не покликав. Я завагітніла. Щаслива була, як кіт у сметані. Навіть про весілля забула. Тільки й думала, яка у мене дитина народиться, уявляла його чи її.
Потім до нас поліція прийшла з обшуком. Гришко злодієм виявився, він у людей коштовності крав, а в мене в квартирі ховав. Мене спочатку теж підозрювали, хотіли навіть судити як подільницю. Від переживань я дитину втратила. Ледве врятували мене, у лікарні довго лежала. Коли мені лікарі сказали, що я більше не зможу стати матір’ю, я так реготала, що мене хотіли до психлікарні відправити.
Я просто подумала, що все одно я більше ні з ким не зустрічатимуся, бо всі мужики підлі та брехливі. Такі ж, як батько і Гришко, – тітка Олена підняла на мене повні сліз очі і зітхнула: – Знаєш, Олечко, як важко засинати, якщо щоночі сниться малюк, який лежить поряд зі мною і дивиться на мене.
А я навіть не знаю, хлопчик це чи дівчинка, знаю тільки, що моя це дитинка, рідненька моя, кохана до безумства. Тому й прикипіла я до вашої Лізоньки, та й до тебе ось як до рідної ставлюся, – тут вона раптом напружилася і злякано додала: – Але якщо я вам заважаю, я можу і…
– Ні, ні, що Ви, ми дуже вдячні Вам за допомогу, ми без Вас не впоралися б, – квапливо перебила я її і обережно доторкнулася рукою до її плеча: – Ми будемо дуже раді, якщо Ви завжди будете з нами.
Тітка Олена відразу витерла сльози і широко посміхнулася.
– Правда? Я завжди допоможу, у будь-який час, ви тільки покличте мене, я з радістю! – Її очі так світилися від щастя, що я подумала, яка ж вона все ж таки красива, наша тітка Олена.
З того дня вона стала повноправним членом нашої родини, тільки жила у своїй квартирі, а так, вона завжди була поруч, допомагала мені готувати, з Лізою грала, гуляла у дворі з нею та Сашенькою, нашим онуком, якого незабаром благополучно народила Наталка. А ще вона могла пораду розумну по життю дати, я ж їй все-все розповідала, як найближчій людині.
Щоб завжди бути на зв’язку, ми купили телефон. Треба було бачити обличчя її подруг, коли вона похвалилася їм подарунком. «Вартові» навіть зблідли від злості, бо щодня вони раз у раз нашіптували тітці Олені, що ми нею тільки й користуємося, а як вона не потрібна стане чи захворіє, кинемо її і забудемо.
Коли донька пішла в перший клас, тітка Олена, по-моєму, була щасливіша за мене і Юру, вона навіть заплакала, коли нашу Лізоньку, ошатну, з величезними білими бантами, що дзвонить у дзвіночок проніс на плечі перед всією лінійкою одинадцятикласник.
– Це моя внучка, красуня наша! – Не впоравшись з емоціями вигукнула тітка Олена і з розмаху ляснула по плечу літнього чоловіка, що стояв поруч.
Чоловік від несподіванки та сили удару мало не впав, вчасно тітка Олена зорієнтувалася та схопила його за руку. Потім вона, червоніючи від збентеження, стала вибачатися, але чоловік рішуче перервав її:
– Мене звуть Павло Іванович, а Вас, люба пані?
Тут тітка Олена ще більше збентежилася, але все ж таки представилася. Вже за кілька хвилин вона забула про конфузі і з гордістю розповідала новому знайомому про те, як спритно вже вміє читати і рахувати наша Лізонька. Потім вона зникла, але незабаром зателефонувала і повідомила, що вона та Павло Іванович сидять у кафе, п’ють каву та їдять дуже смачне морозиво.
Вона і нас кликала, але я чемно відмовилася. Наступного дня Павло Іванович прийшов у наш двір із букетом квітів. Тітка Олена в цей час сиділа на лавці в товаристві подруг і страшенно засоромилася, коли побачила, що він прямує до неї. На цей раз «вартові» від заздрості взагалі дар мови втратили. Тітка Олена не стала перевіряти їх витримку і повела кавалера до себе додому.
– Оленька, він такий цікавий, розумний, він навіть вірш мені читав. Красиві. Я не зрозуміла нічого, звісно, але красиво! – З захопленням розповідала вона мені ввечері про нового знайомого. – Тільки страшно мені щось, я тепер тільки про нього думаю. У мене навіть голова розболілася і тиск підскочив. Хіба так має бути?
Я не знала, як пояснити тітці Олені, що в її душі оселилося кохання, не те, яким вона любить нас, а зовсім інше, але головне, я не знала, на добро це чи на біду. Павло Іванович почав приходити щодня. Тітка Олена розцвіла, помолодшала навіть, аза два тижні все раптом закінчилося. Павло Іванович зник. Я боялася запитати про нього у тітки Олени, але вона сама почала розмову:
– Паша тут у гостях у дочки був, ось поїхав, – вона зітхнула, помовчала трохи і сумно посміхнулася: – З собою мене кликав, але я відмовилася. Не можу я вас покинути, ви вже для мене рідні, а його я всього п’ятнадцять днів знаю. Але я йому дуже вдячна, ніколи й ніхто з чоловіків так не ставився до мене, як він, ніхто не читав мені вірші, не дарував квіти, просто так. Я завжди пам’ятатиму про нього буду. Та й, може, зателефонуємо, поговоримо колись.
Я навіть не знала, що сказати. Було, звичайно, дуже приємно, що ми для неї важливіші за кохання, тим більше, швидше за все останнє в її житті, а може, й єдине, але мені було її шкода. Я обійняла її і нічого так і не сказала їй у відповідь. Це було її рішення.
Потім ми вирішили купити квартиру чотирикімнатну. Підвернувся дуже гарний варіант, за три квартали від старої квартири, на яку у нас швидко знайшлися покупці. І, звичайно ж, повідомили цю новину тітці Олені.
– Молодці які! – Вигукнула вона, але в її голосі я почула нотку смутку. – А три квартали, це нічого, я добіжу, ви тільки не забувайте мене, добре?
– Тітко Олено, ну чого ви! Ми й не збиралися тебе забувати, одна з кімнат – це для вас, щоб ви завжди поряд були, раптом захворієте чи ще що. Підете до нас жити?
У неї навіть подих перехопило від щастя:
– А, так, ні, тобто як же я свою кину? І не можу я так, вибач, Оленько, я звикла сама, не хочу тягарем бути. Я буду до вас щодня приходити, мені не важко, навіть корисно прогулятись, а кімната – це добре, ми з Лізонькою та Сашенькою там гратимемо.
Може, так усе й було б, але тільки повернулося все по-іншому. Через кілька днів після нашого переїзду до нової квартири, раптом пролунав дзвінок. Дзвонили з лікарні, повідомили, що тітку Олену привезли на швидку з переломом ноги. Ми всі: я, Юра та Ліза одразу зібралися і поїхали до неї.
– Уявляєте, Зоя, ця шкідливість стара, заявила мені, що ви тепер мене і знати не будете, – обурювалася тітка Олена, розповідаючи нам, як усе сталося. – Що Ліза виросла, і я вам більше не потрібна, а я не витерпіла, схопилася, кажу, що дурна вона, бо ви мені навіть кімнату приготували, до себе жити покликали. Ну і тупнула ногою, а там слизько було після дощу, нога в мене й поїхала вбік. Ось, гіпс наклали, лежу тепер, але лікар каже, що днями додому відпустить.
Ми сказали тітці Олені, що тепер уже точно заберемо її до себе і пішли, пообіцявши відвідувати, але коли я прийшла до неї наступного дня, то застала там Павла Івановича! Він, виявляється, дзвонив щодня, і тільки-но дізнався, що вона в лікарні, тут же купив квиток і приїхав. Не переїхала до нас тітка Олена, Павло Іванович забрав її з лікарні додому і залишився в неї жити.
Спочатку просто допомагав їй, поки ногу не вилікували, а потім продав свій будинок і назовсім приїхав до нашого міста, тим більше, дочка давно вмовляла його це зробити. Він виявився дуже приємною людиною, ми одразу потоваришували з ним та родиною його дочки. А за півроку, коли Павло Іванович і тітка Олена одружилися, то, можна сказати, і поріднилися з ними.
