Переїхати до столиці з маленького міста було для мене вже перемогою. Для чоловіка теж, але він наполегливо намагався досягти нових вершин. Завдяки тому, що ми обидва дружили з головою, нам пощастило влаштуватися на хороші посади, і життя здавалося мені казкою.
Я працювала бухгалтером, а чоловік виріс до цілого начальника відділу. Кохання? Та воно просто кружляло навколо нас. Надія? Ми були наповнені нею, але все зникло в один момент – компанія, в якій ми працювали, закрилася через загальну кризу.
Важко було усвідомлювати, що твоя профпридатність тепер нікому не потрібна, а колишній ритм життя тепер недосяжна мрія. Довелося з’їхати з улюбленої двокімнатної квартири в центрі міста і оселитися в однокімнатній хрущовці, але такі реалії, і з цим нічого не поробиш.
Перший час ми були шоковані. Тиждень змінювався один за одним, і ми просто проїдали свої заощадження, але жити треба було далі, тож із чоловіком ми домовилися будь-що-будь підшукати хоч якусь роботу. Хоч на перший час, щоб знову повернутися до життя, а там подивимося.
Може, і нам пощастить десь зачепитися. Тож я почала вивчати оголошення, а чоловік шукав хоч щось за комп’ютером. Ось така в нас почалася романтика. Через якийсь час, викресливши неприйнятні варіанти, я зважилася піти касиркою в банк. Робота з людьми, а я це терпіти не можу.
Що поробиш, треба ж за квартиру чимось платити. Та й у магазин іноді забігти теж не завадить. Взагалі бути касиром не так страшно, якщо в тебе є терпіння і певний склад розуму, але ось ці щоденні дурні запитання, відповіді на них, рутина. Відчуваєш себе роботом у фірмовому костюмі.
Тільки роботи не зможуть так часто посміхатися. Чоловік продовжував шукати своє покликання. Відпустив бороду, перестав доглядати за собою. Чесно кажучи, для нього втрата свого статусу була куди більшим ударом, ніж для мене. Потрібно якось боротися з меланхолією, зараз усім важко.
Однак чоловікові це давалося дуже нелегко. Він міг узагалі весь день нічого не їсти, тільки сидіти за монітором. На це, звісно, було боляче дивитися. Через деякий час начальство помітило в мені перспективу і підвищило мене, поки інші дівчатка виїжджали з країни, намагаючись знайти своє щастя.
Конкуренція стала зовсім ніякою, і через півроку мене знову підвищили. Оклад став значно більшим, хоча й не таким, як на минулій роботі, але я вже почувалася набагато впевненіше, хоча настрій мій падав із приходом додому. Я ж кохаю чоловіка, але він як вітер, видував з мене бажання жити.
Він погодився побути на господарстві, поки перебував без роботи, але він чоловік, і виходило в нього це, прямо сказати, погано. Готував він “у стилі холостяка”, коли на одній сковорідці просто змішуєш усе, що завалялося в холодильнику, і чекаєш, що з цього вийде.
Прасувати одяг я від нього і не вимагала, але він примудрявся його навіть вивішувати неправильно після прання, а про пил я взагалі мовчу. Я намагалася вмовити його почати щось робити, але він лише нарікав на те, що його або зарплата не влаштовує, або умови роботи.
Ну не піде ж він працювати вантажником у 32 роки, якщо до цього тільки протирав шкіряне офісне крісло і натискав на клавіші? У мене навіть виникали думки піти проти своїх принципів. Я б могла спробувати влаштувати його в себе в банку, а потім він би непогано піднявся на посаді.
Все-таки дурним я його ніколи не вважала. Але він і тут уперся рогом. Сказав, що така робота йому не підходить, він до неї не звик. І взагалі, там усе монотонно, а в нього інший підхід. І що робити, які варіанти? Пустити все на самоплив – так він точно почав би пити або приріс до дивана.
Влаштувати скандал? Ми це вже проходили. Занадто добре одне одного знаємо і кохаємо. Повторюся, ми переїхали з рідного міста, тож знавали важкі часи. Сварка нас ні до чого не привела б, а розлучатися я й сама не хотіла. Мені 31 рік, кого шукати? Коли? Тоді я все вирішила розповісти мамі.
Його мамі, своїй свекрусі. Вона жінка непогана, просто через усю цю ситуацію ми останнім часом і справді мало спілкувалися. По телефону було зрозуміло, що її доля нас із чоловіком дуже сильно схвилювала. Ми домовилися, що вона приїде, а я все оплачу. Та й гостей у нас давно не було.
Самі розумієте, не той час. Свекруха прибула наступного дня і була налаштована рішуче. Побачивши її в перші хвилини, я почала шкодувати про своє рішення. Подумала, вона зараз накинеться на мене, що я ображаю її сина. Морально вже готувала фрази для захисту.
Раптом свекруха почала кричати на свого сина, та так, що сусіди нас точно почули. Боюся, у сусідньому будинку навіть. Це був крик мами на сина. Тільки якщо помножити його раз у сто. Такою я не бачила жодну жінку до цього. Подумала, а може, це істерика чи щось на кшталт.
Найбільше її крик подіяв на її сина. Мій 32-річний чоловік вмить перетворився на переляканого хлопчика і почав виправдовуватися. Став тихіше води, нижче трави. І одразу пообіцяв, що зробить усе, що зможе. Це такий період, і він знайшов кілька варіантів, просто не хотів говорити.
Я була розгублена, як у театральній постановці. Ось тільки дізналася я про її існування хвилину тому. Потім, коли проводжала свекруху на вокзал, ми розмовляли з нею як рідні мама і дочка. Вона твердила, що “мужикам” давати спуску не можна, що потрібно вміти проявляти характер.
Її потрібно було кликати давним-давно, а я з усім погоджувалася, кивала, хіба тільки не записувала в блокнот. Відтоді крига скресла, і чоловік помаленьку вийшов на роботу. Зарплата не дуже, але проект перспективний. Сподіваюся, у нас більше не виникне подібної ситуації.
Мені самій не потрібно буде перетворюватися на таку собі валькірію. Люблю свого чоловіка, і ми все подолаємо, але ще я знаю, що ігнорувати проблеми не можна. Їх потрібно вирішувати, іноді жорстко, але тільки якщо хочеш бути з людиною до кінця. В іншому разі просто нічого не вийде.
