Я зі своїм чоловіком познайомилася ще в університеті. Наче все було добре в нас. Пожили в його квартирі, потім одружилися. Життя в нас було хороше. Єдиним нюансом були постійні візити свекрухи.
Вона зі свекром жила в передмісті, але коли приїжджала, а це було часто, то залишалася в нас. З часом ситуація ставала тільки гірше. У нас з’явилася донечка.
Свекруха не припиняла приходити, навіть попри те, що місця майже не було. Звичайно, іноді вона привозила подарунки і навіть кілька разів посиділа з онукою. Але це було дуже рідко. Загалом це я няньчила і свекруху, і дочку.
Після інституту, в нас з’явилася друга дитина. І от вже в нашій однокімнатній квартирі чотири людини. Тобто розвернутися вже зовсім ніде. Сімейне життя пішло під укіс, але свекруха продовжила приходити.
Це дуже сильно дратувало. В мене через її візити вже почалися істерики. Я кричала та плакала. Вимагала від чоловіка, щоби він поговорив зі своєю матір’ю. Кілька разів навіть зривалася в неї на очах. Але нічого не змінювалося.
Рішення прийшло звідки я не чекала. Моя сестра запропонувала переїхати до її міста. Так сталося, що її сусіди переїжджали. А свою простору квартиру тимчасово віддавали у добрі руки. Єдина умова – платити комунальні платежі.
Після розмови з чоловіком вирішили все ж таке переїхати. Він через роботу не міг се просто кинути. А мене нічого не тримало. Я зібрала дітей, і за кілька днів ми вже були в новому житлі. Я раділа, що за 600 кілометрів свекруха не поїде.
В один з днів подзвонив чоловік і сказав, не може приїхати, бо мама без нас не витримає. Який він син, якщо залишить матір. А потім що? Тому він житиме в неї. Пообіцяв надсилати гроші дітям і, можливо, приїде за кілька місяців, але не на довго.
Довго думала про це. Невже він ладен знищити сім’ю через матір. Можливо, так воно й мало бути? Можливо, мені треба заспокоїтися, знайти роботу та іншого чоловіка? Поступово забуваю про нього.
