Бабця Степаніда висока, худа. Довга немарка сукня, незмінна, колись ще в дівках коричнева, а тепер вицвіла до рудого відтінку. Темне обличчя по-дитячому веселе. На будь-яку справу бабця ще швидка. Але дев’яностолітній вік, звичайно, дається взнаки.
Скажімо, забереться Степаніда на піч, а внизу невістка господарює, готує чогось чи посуд миє. Жвава невістка у Степаніди, балакуча. На пенсії вже, але працює. І ось жваво, зі смішком розповідає вона всякі різні випадки, що в магазині або в неї на роботі трапилися.
Юрким колобком крутиться Зойка на просторій кухні і говоре, і говоре. А з печі – ні гу-гу. Помітить нарешті це Зойка. «Гей, мам, – запитає, – чого мовчиш? Чи не заснула? То ти не спи! Вночі знову не заснеш, викрутишся, зітхаєш. І нас зведеш». Але з печі знову немає відповіді.
Зойка і будить бабцю, смикаючи за старенькі ноги, одягнені в прості панчохи. А стара – знову мовчки. «Чи вже не померла мати?» – злякалася Зойка, підставила табурет, щоб на піч зазирнути, де, не чекаючи такого маневру, не встигло заплющитися хитре бабине око.
Вже тут і святий не витримав би. Залається Зойка на стару, що та така жартівниця. А баба Степаніда, задоволена витівкою та переляком невістки сидить на печі, вже щось з невинним виглядом бреше, що не чує. Звісно вона все чує, але як же з невістки не посміятися.
Швидконога стара вже і з печі злізла, і не одними дверима грюкнула і, не зачинивши за собою хвіртку, мчить до подруги своєї, сусідки, розповідати, як вона «померла», а Зойка ж і заголосила, заревіла: пожаліла стару, значить . Ось тобі й невістка. Любить приписати швидка і на язик бабка Степаніда.
Знають це всі, але цього літа вона все одно їх здивувала. Якось уранці сказала синові, щоб той їй палицю зробив, бо бачте ходити їй важко. Син стару шанував, паличку їй надивився. Зачепив поглядом деревце, що серед інших викорчуваних лежало біля городу. Відмахнув верхівку, підкорив.
А під руку зручно припав комель, корінець – кругла набалдашина вийшла. Просушив він палицю в тіні, щоб не потріскалася, тільки тоді бабусі і вручив. Бабусі ціпок сподобався, і вона всюди почала з’являтися з ним. Ось тільки спиратися на нього забувала та носила перед собою
Тільки її палиця й могла б розповісти, чому бабка Степаніда Богу душу віддала. Поставила батог біля драбинки на горище та й упала. Чи то оступилася, чи то серце чи що не витримало. Почувши шум, Зойка, що вдома була, вибігла, побачила стару, що лежала на спині, та тільки «тричі і зітхнула».
Похорон та поминки справили гідні. Зойка і ревіла, і голосила так, як не кожна нині дочка. Степанида була б задоволена. Та, здається, й була задоволена: одягнена, лежала вона в оббитій зеленим ситцем труні, наче жартівливо примружившись. І нікуди тепер не поспішала.
Поховали Степаниду Іванівну на селищному цвинтарі, як здавалося, з крайчику. Але вже через місяць з усіх боків прилаштувалося до її горбка чимало могил, жителі яких годилися бабці в сини, а то й у онуки. А палицю бабці правнук Вітя хотів пристосувати під пугало, щоб птахів від відвадити.
Сунув було палицю тонким кінцем – падає, коковина перетягує. Копнув тоді землю. засунув під дерен кокору, потоптав – стоїть. Пішов він поперечину шукати та, як кажуть, цвяха не міг знайти, а потім сусід покликав на ставок за карасями.
А потім доці пішли, та й серпень уже закінчувався: батьки забрали в місто. І не вийшло у смородини лякала: не довів Вітька справу до кінця. Такий ось у Степаніди правнук. Палиця, встромлена біля огорожі, так і залишилася стирчати.
Наступного року, якщо комусь було, той побачив би, що біля палиці, як біля пня, поросль з’явилася – листком і гілкою довга, наче верба. Звернула увагу на цю поросль Зойка. “Треба б козам обламати, нема чого тут ліс розводити”, – подумала вона так, та руки не дійшли. Так а ось невістка у бабки Степаніди.
Відкриття зробив той самий Вітька. Поліз за зеленцями в город, і як у вічі ткнуло: «Нічого собі бабину палицю в землю сунув, а від неї кущі виросли!» Через два роки палиця сама собою впала, відгнивши біля самої землі. А поросля, пущена палицею, перетворилася на високі деревця.
Вони на четверту весну несподівано вкрилися бутонами і зацвіли. Тут то й всі побачили, що то яблуня. А до середини літа по єдиній довгій кісточці всередині зеленого плоду стало ясно, що це зовсім не яблуня, а… слива. Весь липень і серпень ягоди так і провисіли – за жорсткою шкіркою м’якуш не з’являвся.
Хто пробував, той довго плювався: ця ще кислятина. І тільки вже в пору бабиного літа з рідкісними ягодами, що залишилися на маківці, сталося перетворення. Вони раптом набухли, шкірка стала фіолетовою. І смак став – ну не медовий, звичайно, але такий, як у слив з далекого півдня.
Лише на третій рік цвітіння сливи показали себе: п’ять кошиків-боковушок сизих плодів зняла Зойка, та потім ще сусіди приходили, знайомі, збирали собі по бідончику-другому на компотик, на варення. А Зойка не шкодувала ягід, та ще й відкопувала прути, що густо лізли з землі.
І все без розбору віддавала… Через кілька років Вітька, приїхавши до бабці вже свіжоспеченим лейтенантом, йдучи вулицею, раптом почув, як перемовляються зі своїх городів жінки про якусь вертольотку. То виявилося вони про ту саму сливу з бабиного ціпка говорили.
Спочатку не зрозумів Вітька, про що мова, а як зрозумів, так у хлопця мало сльози не потекли. І якби не цей туман, не ця завіса перед очима, то розглянув би ще тоді Вітька, що немає такого будинку на вулиці, перед яким не росло б помітне деревце заввишки з людський зріст з довгими темними листочками…
