— Олено, я йду, — прокашлявшись, якимось чужим, безбарвним голосом сказав Олег.
— У гараж, чи що? — машинально буркнула Олена, побіжно глянувши на чоловіка.
— Ні. Олено, я йду від тебе. До іншої жінки…
Неочищена картопля випала у неї з рук і, підстрибуючи, бадьоро покотилася під стіл. Олена якийсь час спостерігала за її втечею, намагаючись осмислити сказане, потім різко обернулася й пильно подивилася на чоловіка.
Нарешті до неї дійшов сенс сказаного. З боку можна було подумати, що вона спокійна, наче нерухома скеля посеред океану…
Насправді ж у її душі стався схід лавини… Лавини її почуттів. Вони, ці почуття, обрушилися й поховали під собою все — кохання, радість і нездійснені надії…
— І хто ця жінка? — запитала Олена, з усіх сил стримуючись, щоб не закричати й не кинутися на нього з кулаками.
— Ти її не знаєш, Олено. Але вона така… Така… У нас усе по-справжньому, знаєш. Вона розуміє мене з півслова, і в нас багато спільного. Дуже багато спільного! — захоплено говорив він, а Олена подумки тикала в нього овочечисткою, із насолодою й радістю спостерігаючи, як він звивається від болю…
-Ну, напевно, ти нарешті знайшов своє щастя, вітаю, — сказала вона замість цього, просунувши під кран руки й овочечистку — вона закінчила з картоплею. — І мені не обов’язково знати всі тонкощі. Ти вільний. Іди. На вечерю не запрошую, думаю, тебе вже чекають…
Олег схлипнув — чи то від радості, чи то від надлишку почуттів — і пішов до спальні збирати речі… А Олена, щоб не впасти, вхопилася за край раковини, спостерігаючи за побілілими суглобами пальців. Вона мріяла про дві речі — не впасти і щоб він якнайшвидше пішов…
— Ну, я… Я піду, добре? — обережно відступаючи до дверей, прошепотів Олег.
Вона повернулася до нього. Її обличчя було спокійним, навіть умиротвореним. Було видно, що він був трохи здивований, очікуючи, як мінімум, сліз і докорів, але аж ніяк не повної байдужості. Хмикнувши, він вийшов із кухні.
Олена дочекалася, коли зачинилися вхідні двері, і, втративши сили, впала прямо на підлогу. Вчепившись зубами в руку, щоб не закричати, вона завила. Як поранена, хвора тварина, у якої більше немає шансів…
Шансів жити. І лише через три години, набрякла й охрипла від сліз, вона доповзла до спальні й, не роздягаючись, впала на ліжко. Її світ померк…
Олена прокинулася посеред глибокої ночі, і на неї нахлинула сумна ностальгія. Вона згадувала, як вони познайомилися. Вона, молода, недосвідчена дівчина, приїхала до невеликого містечка за розподілом і в перші ж вихідні пішла з подругами на танці.
І того ж вечора зустріла його. Він був у компанії кількох хлопців, які стежили за порядком у парку…
Високий, плечистий, з широкою посмішкою, Олег вирізнявся серед них своєю статурою та мужністю… Олена, поглянувши на нього один раз, втратила дар мови. І зрозуміла, що все, вона назавжди втрачена.
А він дивився на неї з насмішкою і трохи зверхньо. Йому теж сподобалася худенька, великоока дівчина, і того ж вечора він запропонував її провести. Більше вони не розлучалися…
Вони зустрічалися практично щодня. Через три місяці подали заяву до РАГЦСу. А влітку відсвяткували гучне, молодіжне весілля.
Спочатку жили в гуртожитку. Потім, коли Олена народила первістка, отримали свою першу двокімнатну квартиру. Їхньому щастю не було меж. А ще вони кохали одне одного. По-справжньому. Знаєте, коли одна людина розуміє іншу без слів — по очах, губах і навіть по спині…
Дивним було ще й те, що вони ніколи не сварилися. Так буває, коли люди злилися воєдино, як пазли, як плюс і мінус, або як інь і янь…
А минулого тижня виповнилося тридцять шість років їхнього сімейного життя. І найстрашніше, що тридцять сьомого, швидше за все, вже не буде…
Подумавши про це, Олена знову заплакала. Тепер уже тихо й гірко, ніби оплакуючи кінець їхнього щастя й кохання…
Ранок видався похмурим, як і настрій Олени. Але треба було вставати: будинок великий, господарство теж. Усе вимагає уваги й догляду. Випила чаю з цукром, а більше нічого не змогла в себе засунути… І вирушила наводити лад.
Прибралася, погодувала курочок, випустила козу, потім вимила підлоги, помила посуд, залишений з учора. Все робила з шаленою швидкістю, ніби не даючи собі можливості зупинитися й подумати про найстрашніше.
Про те, що сталося.
Але була ще одна проблема — як повідомити про те, що сталося, дітям. Синові Василю та доньці Насті. Зважилася лише до обіду.
— Мамо, та він що, зовсім чи що? Як це — знайшов іншу жінку? Яку іншу? Це що, жарт якийсь, мамо… Хочеш, ми приїдемо? Прямо зараз приїдемо? — стурбовано говорила дочка.
— Ні, ні, Настю, не треба їхати! Що ви собі придумали? Ти на останньому місяці, тобі такі переживання не потрібні. Я впораюся. Зрештою, ніхто ж не по.ер.
Син відреагував різко. Довго сипав лайкою, мало не плював у слухавку. Олена навіть присоромила його… Мовляв, припини ображати батька. У житті буває всяке…
Зрештою домовилися, що Василь приїде на вихідні…
Повідомивши про це дітям, Олена трохи зітхнула. А проходячи повз дзеркало у передпокої, вона побачила свій розгублений погляд і зупинилася.
На неї дивилася огрядна жінка в домашньому халаті. Без косметики, з набряклими від сліз очима та потрісканими губами.
— Так… Не дивно, що він знайшов собі молоду. Подивіться, якою я стала. Товста, без зачіски, ні манікюру, ні макіяжу. Та, мабуть, красуня, а я давно забула про себе. Діти, чоловік і онуки на першому місці. На другому — кури з городом… Ех… — Олена розгублено провела рукою по обличчю й гірко зітхнула, уявляючи собі молодицю та свого чоловіка…
Вона згадала останній рік їхнього сімейного життя й тепер багато чого зрозуміла. Рік видався напруженим. Важка вагіт.ість доньки, народження дитини в родині сина, якась постійна метушня, господарські проблеми.
Все це займало більшу частину її часу, і на чоловіка його просто не залишалося. Олег, часто приїжджаючи з роботи, вечеряв на самоті через її відсутність.
Вихідні він також проводив без неї, поки вона доглядала за онуками. Мабуть, саме тоді у нього й знайшовся час для нового захоплення.
Вона згадувала, як він непомітно віддалився й став зовсім чужим. Але вона, через свою зайнятість, цього не помічала… Або не хотіла помічати…
Дні у Олени тягнулися. Без нього. Спочатку було важко. Потім стало легше. Вона просила дітей, щоб вони не уникали батька. Їх-то він не покидав. Він хороший батько і обожнює онуків. Тому це їх не стосується.
Діти побурчали, але пообіцяли подумати. І це добре, вирішила Олена. А через пів року вона трохи заспокоїлася. Тим більше, що сумувати їй зовсім не було коли. Усі домашні справи лягли на неї, дітям треба допомагати. Хоч і пенсіонерка, але на роботу ще влаштувалася. Схудла, змінила зачіску, стала виглядати краще.
Згодом посмішка, її найкраща прикраса, повернулася на місце. А що ж робити? Життя ж триває.
А через пів року — дзвінок з незнайомого номера. А там голос. Трохи забутий, але від цього не менш рідний.
— Оленко, моя кохана… Пробач мене, прийми мене назад. Ну не можу я без тебе. Перші два місяці я жив ніби в тумані, а потім — все. Як тільки лягаю, заплющую очі — ти стоїш переді мною. Впустиш, га? — слізно благав Олег.
— Ні. Не впущу. Іди до своєї молодої. У вас багато спільного. А мені й без тебе непогано, — відрізала Олена. І кинула слухавку.
З того часу все й почалося. Щовечора Олег дзвонить, вмовляє, ласкавими словами підлещується.
— Олено, ну ми з тобою вже не молоді. Ну що нам ділити на старості років? Біс спокусив, з ким не буває. Кохаю тебе і нашу сім’ю люблю. Василя з Настею та онуків. Хочу бути з вами.
— А хто тобі заважає, Олег? Люби дітей і онуків. Вони ж від тебе не відмовляються. А без мене обійдешся. Все. Розбиту чашку не склеїти, як не старайся, — рішуче відрізала вона.
Діти, які спочатку були налаштовані проти батька, тут один за одним стали на захист Олега…
— Мамо, батькові соромно. Він дуже винен, ну з ким не буває. Може, пробачиш його, га? — часто просила дочка Настя.
— Ну так, мамо. Пробач йому. Що ви, як маленькі. Я ж знаю, ти його любиш, — підхопив сестру Василь.
— Ні й ні. Все. Не просіть. Я не зможу з ним жити після цього, розумієте? Я весь час згадуватиму, як він мене зрадив.
Так і жила Олена. Працювала, займалася домом, спілкувалася з дітьми. Доглядала за онуками. І все це без нього. Без Олега.
А Олег, тим часом, розійшовся зі своєю, з якою у нього було багато спільного. І переїхав жити до своєї старенької матері. Він сильно сумував за Оленою. Часто згадував їхнє спільне життя. Дуже шкодував, що так вчинив. Тільки, мабуть, вже нічого не виправити. Доведеться йому з цим жити…
І ось одного прекрасного дня він зважився на рішучий крок. Прийде він до будинку Олени, впаде їй до ніг і буде просити прощення. Може, вона змилосердиться, пробачить і прийме його назад. А якщо ні, то хоч побачити її, кохану й улюблену…
Він одягнувся пристойніше й вирушив у дорогу. Приїхав. Стукає у двері рідного дому, а ніхто не відчиняє. Олена пішла на нічну зміну. На чергування. Постукав ще трохи й вирішив подрімати на веранді, на лавочці. Почекати, поки господиня повернеться.
Ліг і заснув міцним сном. Давно так міцно не спав. Мабуть, рідні стіни так на нього вплинули. І втома.
А Олена під ранок повернулася додому. І ось сюрприз. Підійшла вона, а Олег, здається, навіть не дихає. Вона штовхнула його рукою — ніякої реакції. Постукала по плечу — жодних емоцій. Почала трясти його, як грушу — не реагує.
-Ой, Господи… Ох, горе мені, горе. Олеже, мій коханий, на кого ж ти мене покинув, на кого залишив… Як же я тепер без тебе житиму, мій коханий… — заголосила Олена, кинувшись чоловікові на груди…
А він раптом схопив її за плечі й почав цілувати.
-Значить, кохаєш, раз називаєш мене коханим. І я тебе кохаю, моя дорога. Пробач мене, рідна дружино! Не можу жити без тебе. — впав перед нею на коліна, закривши обличчя руками…
— Ах ти ж, зараза! Ах ти ж, шахрай! Безсовісний! — била його по спині Олена. — Я справді подумала, що ти того. Думаю, щось зробив із собою і прийшов додому пом.рати. — Нагулявся, березневий кіт? Ось я тебе…
…З тих пір Олена з Олегом помирилися і стали жити ще краще. І любити одне одного ще міцніше й сильніше. Бо, мабуть, зрозуміли, як це — втратити людину. Свою людину — найближчу й найріднішу.
І ще зрозуміли, що іноді треба прощати. Гордість не завжди корисна. І навіть якщо людина вчинила дуже погано, у серці можна знайти для неї маленький куточок. А ще — треба цінувати й берегти те, що маємо зараз, а не втрачене щастя.
