— Мамо, не кидай мене! Благаю, мамочко!
Я вчепився в її сукню, уткнувшись обличчям у живіт. Вдихав її рідний, солодкуватий запах — суміш парфумів із нотками ванілі та домашнього затишку.
Дитяче горе розривало груди. Воно витікало гарячими сльозами, але мені не ставало легше. Воно не виривалося крізь зачинені вікна, а густою, задушливою хмарою заповнювало кімнату, погрожуючи розчавити мене остаточно.
— Я не кидаю тебе, сонечко… Петрику, ну що ти?! — Вона гладила мене по голові, але її дотики були холодними, зверхніми. — Я просто їду на декілька місяців. Облаштуюся й одразу заберу тебе. Чуєш? Обов’язково.
Вона не повернулася. У далеку, чужу країну вона втекла назустріч новому коханню — вискочила заміж за американця, молодшого за неї на десять років, і закрутилася у вирі нового життя, швидко народивши йому двох дітей, Джеймса та Лінду.
Кожні кілька місяців від неї приходили листи. Бабуся Рита не ховала їх — просто клала на край обіднього столу. Це були товсті, важкі конверти, напхані глянцевими фотографіями: чужі усміхнені обличчя, неприродно зелені газони, двоповерховий будинок із білими колонами…
Разом із листами приходили пакунки. Величезні коробки, перев’язані кольоровими стрічками, до яких я не міг змусити себе навіть доторкнутися. Вони місяцями порошилися в кутку передпокою.
— Та що ж це таке? — зітхала бабуся, пересуваючи чергову коробку ганчіркою. — Геть квартиру захарастив! Якщо гидуєш — віддай сусідам або дай я продам. Хоч якась користь буде.
— Мені байдуже, роби що хочеш, — бурчав я, зариваючись очима в підручник.
Я боявся розпаковувати ті коробки до дикого, панічного жаху. Боявся, що варто мені надрізати скотч, як звідти вирветься той самий мамин запах ванілі, і мене знову накриє нищівний біль — той самий, із дитинства, коли я плакав на підлозі, а вона дивилася на мене вже абсолютно чужими очима.
Коли я закінчував випускний клас, прийшов лист із офіційним запрошенням до США.
Бабуся Рита довго роздивлялася папір через окуляри, а потім тихо запитала:
— Ну що, Петре? Поїдеш?
— Ні, — відрізав я, навіть не підводячи очей.
Я не бачив її цілих десять років. Стирав із пам’яті її образ, її голос, її ходу. Всередині не залишилося нічого, крім випаленого попелища і глибокої, скам’янілої образи. Вона була для мене чужою жінкою.
— Це ж мати, яка-не-яка… — знову зітхнула бабуся.
— Ба, у мене на носі вступні іспити. Не заважай, будь ласка!
За кілька днів у коридорі пролунав телефонний дзвінок. Він тріщав якось дивно — із довгими, переривчастими паузами, притаманними міжміським з’єднанням.
— Чого закляк, як укопаний? — загарчала бабуся, важко дибаючи до апарата. — Алло? Алло! Анька? Чутно тебе, чутно… Чекай, зараз кличу.
Вона випростала руку з важкою чорною трубкою в мій бік.
Я лише похитав головою й зробив крок назад у глибину своєї кімнати.
— Я не буду з нею розмовляти. Кажи що хочеш, але я не підійду.
Бабуся Рита так і не змогла переконати мене летіти за океан.
— Що я там забув? — огризався я.
— Дурний ти, Петре, — хитала головою бабуся. — Ой, який дурний. Поки молодий, світ треба побачити. Безкоштовно ж кличуть.
Після школи я вступив на юридичний. Гриз науку зубами, а після випуску влаштувався помічником до відомого в місті адвоката, Олексія Володимировича. Посада була дрібною — «подай-принеси», але досвід я вбирав як губка.
Саме в його бюро я зустрів Ліку. Вона працювала діловодкою. Вона була неймовірно красивою, з тихим, спокійним голосом і проникливим поглядом.
Але я довго тримав дистанцію. Усередині жив сильний хронічний страх: моя мати теж колись здавалася найкращою жінкою у світі, а потім просто викреслила мене зі свого життя.
Я підсвідомо чекав зради від кожної жінки, яка намагалася підійти надто близько.
Минуло ще два роки. Я виріс із «хлопчика на побігеньках» у самостійного адвоката-початківця. І саме тоді не стало бабусі Рити. Вона просто заснула й не прокинулася.
Вона не була ласкавою чи ніжною, рідко обіймала мене і ніколи не сюсюкала. Але вона була моєю опорою. Вона виростила мене людиною, не дала скотитися, зіпсуватися чи утопити біль у пляшці.
Коли її не стало, Олексій Володимирович узяв на себе частину клопотів, колеги та сусіди допомагали чим могли. Але Ліка була поруч щохвилини.
— Петре, ти повинен подзвонити матері, — м’яко, але твердо сказала вона мені того ж вечора. — Ми можемо відкласти похорон на пару днів. Потрібно надіслати їй довідку, щоб їй терміново відкрили візу.
— Навіщо? — заціпеніло відповів я.
— Петре, це її мати! Вона має право попрощатися!
— Вона двадцять років не згадувала про свою мати! Як і про мене! Для неї нас не існує!
— Зроби це заради пам’яті бабусі. Подзвони.
— Та я навіть не знаю її номера! — викрикнув я, і голос мій зірвався. — Розумієш? Я гадки не маю, як їй набирати!
Мене почало дрібно трусити, і вперше за багато років я розплакався — безпорадно, як у дитинстві. Ліка мовчки перевернула бабусин записник, знайшла потрібний номер і набрала сама.
З розмови я чув лише коротокі фрази дружини: «Так, це Ліка… Рита пішла з життя… Похорон у п’ятницю… Ми можемо зачекати…» Потім настала довга пауза. Обличчя Ліки почало кам’яніти, а губи стиснулися в тонку лінію.
— Що ж… І вам усього найкращого, — карбуючи кожне слово, мовила Ліка й повільно поклала слухавку.
Вона повернулася до мене з виразом глибокої огиди на обличчі:
— Вона сказала, що приїхати не зможе, бо в неї планова поїздка. І попросила надіслати їй рахунок за ритуальні послуги. Твоя мати… вона або бездушна стерво, або божевільна.
— Обіцяй мені, що ми більше ніколи не згадаємо про неї, — сказав я, витираючи сльози.
Ми поховали бабусю. Життя розставило все по своїх місцях. Ми з Лікою одружилися, а ще через два роки у нас народився син — Ромчик.
Коли синові виповнилося шість місяців, був звичайний осінній вечір. Ліка вибігла до магазину біля будинку, а я ходив по кімнаті з малим на руках, заколисуючи його й щось тихесенько бурмочучи.
Раптом у передпокої різко та наполегливо задзвонив дверний дзвінок.
— Мама в нас забудькувата, — засміявся я до сина. — Знову ключі на комоді залишила! Пішли відчиняти нашій мамі-роззяві!
Ромчик весело зашумів, я розпахнув двері… і занімів.
На порозі стояла незнайома жінка. З якимось неприродно блідим, набряклим обличчям та дешевою, надто пишною перукою, яка неприродно сиділа на голові. Біля її ніг стояла велика, дорога валіза на коліщатках.
У моїй голові мовби спалахнула іскра. Зіставляючи риси — розріз очей, форму підборіддя — я зрозумів.
— Привіт, синку… — мовила вона. Голос був сухим, порожнім, позбавленим будь-яких емоцій. — Можна увійти?
— Мамо?.. — витиснув я з себе.
Ромка, почувши знайоме слово, почав крутити голівкою, шукаючи очима Ліку.
— Мені важко стояти, — тихо додала вона.
— Проходь…
Вона повільно, важко переставляючи ноги, пройшла до вітальні й практично впала на диван. Я дивився на неї й не впізнавав.
Жодного знайомого штриха. Жодного теплого спогаду. Це була геть чужа, зламана життям жінка.
— Що з тобою? — запитав я, намагаючись стримати огиду й роздратування, яке закипало в грудях.
Вона не відповіла. Лише випрямила спину й подивилася на дитину:
— Це мій онук?
— Це мій син! — жорстко поправив я її, виділяючи кожне слово. — Мій.
У цей момент у квартиру вбігла Ліка з пакетом продуктів. Вона завмерла на порозі вітальні, розширивши очі від подиву. Потім її погляд упав на валізу, і вона все зрозуміла. Мовчки підійшла, забрала в мене Ромчика й пішла з ним на кухню, зачинивши за собою двері.
— Навіщо ти приїхала? — крізь зуби процідив я. — Чого тобі треба?
— Я хвора, Петре, — байдуже відповіла мати.
— І чому ж тобі не хворілося там, за океаном? — мене почало трусити від люті.
— Там… я боролася, — її голос уперше трохи затремтів. — Доки лікарі не сказали, що це кінець. І що треба залагодити всі справи. От я й приїхала… залагодити.
Вона залишилася у нас. Ліка без зайвих слів допомогла їй розкласти речі в колишній бабусиній кімнаті. А я пішов на кухню, вихопив із холодильника пляшку й зробив кілька великих ковтків. Дружина зайшла, мовчки вирвала пляшку з моїх рук і заховала назад.
— Перестань. Це нічого не змінить.
— Ти бачила її?! — прошепотів я, щоб не розбудити дитину. — Спочатку вона викинула нас із життя, як непотрібне сміття! Забула про матір, про мене! А як притисло — приповзла назад! Справи вона залагоджує… Совість свою очищає! Ненавиджу її!
— Петре… вона справді згасає, — тихо мовила Ліка. Вона добре володіла англійською й уже встигла переглянути медичні виписки, які мати необачно залишила на столі. — Там четверта стадія.
— І що ти пропонуєш?! Що я маю робити?!
— Нічого. Просто будь людиною. Ходімо спати.
Тієї ночі я майже не спав. Мене кидало в холодний піт, я крутився й стогнав. Мені знову й знову снився один і той самий дитячий сон: мати зачиняє за собою двері з важкою валізою, а разом із нею з нашої квартири назавжди йде моє щастя, моє безтурботне дитинство, моє відчуття безпеки.
На ранок я прокинувся з дивною порожнечею в грудях. Лють кудись зникла, залишивши лише тиху, глибоку печаль. Я зрозумів: я втрачаю її остаточно.
По-справжньому. Більше не буде листів, не буде фотографій, не буде навіть ілюзії того, що десь на іншому кінці світу в мене є мати.
Вона стояла біля вікна у вітальні, дивилася на сірий ранковий двір.
Я підійшов ззаду й тихо мовив:
— Я прощаю тебе, мамо.
Це була брехня. Я не пробачив її. Такий біль не минає за одну ніч. Але я знав, що їй це потрібно почути.
Мати повернулася й міцно обійняла мене. Я відчув сухий запах її штучної, синтетичної перуки.
Я обійняв її у відповідь, але серце вже не калатало від болю. Я був дорослим чоловіком. У мене була своя сім’я, своя робота, своя відповідальність. Моє дитинство пішло разом із бабусею Ритою, а зараз відходила остання його тінь.
Але, стоячи там і обіймаючи цю згасаючу жінку, я чітко усвідомив головне: у мого сина завжди буде батько. Справжній, поруч, до кінця. І його дитинство закінчиться тільки тоді, коли прийде час — не раніше й не пізніше.
