Рита та Ігор розлучилися після майже тридцяти років спільного життя — просто раптово, одного дня вони дійшли спільного рішення, що окремо їм буде краще.
Не те щоб цьому нічого не передувало, навпаки: у обох накопичилася надзвичайна втома одне від одного. Ділити їм було нічого, у кожного — своя квартира, дочка Аріна давно виросла і вже сама збиралася вийти заміж, тож перешкод для розлучення не було жодних.
То навіщо мучитися в цьому шлюбі, що обом набрид?
Спочатку Рита почувалася незвично й незатишно на самоті, квартира здавалася їй порожньою й холодною. Ніхто не дивився телевізор вечорами, нікому не потрібно було готувати вечерю, заварювати свіжий чай.
Прибирання теж стало значно менше, і спочатку вона просто не знала, чим себе зайняти, і сиділа вечорами на кухні, слухаючи рівний, тихий цокіт годинника. Напевно, востаннє вона була сама вдома… вже й не пам’ятала, скільки років тому.
Ігор виїхав ще до розлучення. Рита мовчки допомогла йому зібрати речі, навіть сама викликала таксі, проводжала поглядом з вікна; Ігор же жодного разу не підняв голови, поки йшов вузькою доріжкою до машини.
Спокійними, впевненими рухами він поклав валізу в багажник, сів у салон. Машина загуділа, рушила з місця й зникла з поля зору, блиснувши червоними задніми фарами.
Рита глибоко вдихнула, на кілька секунд затримала повітря в легенях. Ну ось і все. Попереднє життя скінчилося. Чи почнеться нове? І якщо так, то яким воно буде?
Рита відчувала гострий дискомфорт, страх перед майбутнім, невизначеність. Їй здавалося, що з її життя раптово зникло щось важливе, що становило величезну частину, якщо не все життя.
Хотілося терміново щось зробити, повернути на місце те, що зникло, і, хоч Рита й розуміла, що це тимчасово, і скоро вона звикне, душа металася, наче в клітці, не знаходячи виходу.
Рита навіть мала бажання зателефонувати Ігорю, поговорити з ним, спробувати помиритися, виправити те, що пішло шкереберть, але щоразу силою волі стримувала себе.
Ні. Навряд чи їм вдасться почати все спочатку, адже розлад лише здавався раптовим, насправді ж усе руйнувалося потроху, поетапно, аж поки вони не дійшли до того, що є. А чи можна з купи розбитих цеглин знову збудувати будинок?
* * *
— Ритка, ну ти й даєш, звичайно! — вигукнула у слухавку подруга Таня. — І, головне, нікому нічого не сказала! По-англійськи розлучилася!
— А що, мені треба було оголошення в газету дати? — кисло запитала Рита й посміхнулася. — Не хочу зайвої уваги до своєї особи, оберігаю своє особисте життя від чужих очей. А то папараці набіжать!
— Ага! — розреготалася Таня. — А як же без цього? Ну, як ти там? Сподіваюся, у депресію не впала?
— Я була в депресії до розлучення. А тепер я щаслива! Напевно…
— Це найголовніше. Не сумуй, підніми голову. Що б не трапилося, все на краще. На вихідних заїду до тебе, поговоримо. Або, якщо хочеш, ти до мене.
— Краще приїжджай сама. У мене тепер квартира порожня, можеш навіть залишитися на ніч.
— Домовилися.
Рита поклала слухавку й довго дивилася в одну точку на стіні, сидячи на пуфіку перед дзеркалом. Напускна веселість зникла з її обличчя в одну мить, натягнута посмішка згасла, куточки губ опустилися, а між бровами пролягла глибока зморшка.
Зазвичай Рита забороняла собі хмуритися, але тут навіть не звернула на це уваги. І навіщо вона бреше? Гаразд би ще подрузі, але ж вона бреше й самій собі, буквально змушує себе радіти, не розуміючи, що тим самим тільки погіршує ситуацію.
Але поглянути правді в очі, визнати й прийняти ситуацію такою, яка вона є, Риті не вистачало сміливості.
Вона й справді поринала в депресію, але, навіть розуміючи це, ніяк не могла зупинити цей процес. Спроби радіти всупереч собі тільки погіршували ситуацію. Як у болоті. Будеш борсатися — швидше потонеш.
Рита знову й знову крутила в голові одні й ті самі думки, часом втомлюючись від них до нестями, але ніяк не могла зупинитися, наче мозок зводило судомою: заспокоїтися й переключитися не виходило.
Хіба це жарт — прожити з людиною майже три десятки років, а ближче до пенсії раптом залишитися однією.
Звичка — вона ж, як кажуть, страшна сила… чи це про красу? Та яка різниця!.. У будь-якому разі, від неї ось так просто, одним клацанням пальців, не позбудешся.
«Може, щось у собі змінити? — думала Рита, пильно розглядаючи своє відображення у дзеркалі. — А раптом це допоможе? Нова я — нове життя!» Але, ще трохи поміркувавши, відкинула цю ідею. Навіщо? Щоб привабити кавалерів? А навіщо?
З цього нескінченного, болісного кругообігу рятувало лише спілкування з дочкою. Аріна дзвонила щодня, докладно розпитувала, як справи, старанно оминаючи тему розлучення, розповідала про своє навчання та стосунки з нареченим, Віктором.
Кілька разів вони навіть приїжджали в гості, і тоді Рита ніби оживала: енергійно кружляла по кухні, готувала частування, прибирала, підбирала вбрання.
І потихеньку приходило розуміння: їй так самотньо й незатишно саме тому, що вона не звикла приділяти час собі. Усе життя — сім’я, сім’я і ще раз сім’я, усе заради сім’ї.
Цими висновками вона обережно поділилася з подругою. Таня захоплено підтримала:
— Звісно! Ти, наприклад, коли востаннє була в салоні краси? А чи була взагалі?
— Не пам’ятаю, — здивовано промовила Рита й зморщила чоло: — Слухай, справді не пам’ятаю.
— А коли ти востаннє купувала собі новий одяг?
— Ой! Та навіщо мені все це, Таню? Щоб зачаровувати чоловіків? У моєму віці?
— Ще скажи, що ти стара, — підколювала її Таня.
— Скажу. Я вже стара!
— Так, коротше, збирайся. Їдемо в салон. А потім — на шопінг!
— Відмовитися, як я розумію, немає можливості?
— Ні. Бо це не пропозиція, а, вважай, наказ! І що тільки не зробиш заради найкращої подруги…
* * *
Перукарка впевнено й вправно клацала ножицями, кружляла навколо Рити, перебираючи пальцями пасма мокрого, щойно пофарбованого в платиновий блонд волосся.
Таня нудьгувала на кушетці біля стіни, ліниво гортаючи якийсь глянцевий журнал, закинувши ногу на ногу, і попиваючи чай із тонкої порцелянової чашки.
Рита іноді дивилася на неї крізь відображення у великому дзеркалі, що сягало від підлоги до стелі. Подруга ловила її погляд і посміхалася.
Настрій справді поліпшувався — навіть попри те, що нова стрижка та колір волосся здавалися Риті надто зухвалими й яскравими для її віку. Та й нові речі, які вони з Танею цілий день вибирали в усіх магазинах — від найдорожчих до найдешевших — були незвичними, ніби не з гардеробу Рити.
Але, треба зізнатися, вони їй надзвичайно пасували, вона й подумати раніше не могла, що такий фасон, крій і відтінок так їй підійдуть.
— Просто ти занурилася у свою сім’ю, — тоном наставниці промовляла Таня пів години тому, коли вони обирали одяг. — Про себе взагалі не думала.
Рита мовчки погоджувалася. А що тут скажеш? Адже це правда.
— Я, наприклад, завжди приділяю собі час, — продовжувала подруга. — Інакше я вигорю. І тоді нікому не буде добре. Та й взагалі, кому потрібні всі ці жертви у вигляді твого часу, здоров’я та краси? Нікому! Ось і твій Ігор скористався тобою й втік. Впевнена, він собі вже когось знайшов. Навіть ні, не так. Він ще до розлучення знайшов.
— Що ти таке говориш! — широко розплющила очі Рита. — На що натякаєш?
— Не натякаю, а кажу прямо. Чоловіки такого типу завжди знаходять собі жінку на стороні. І всім розповідають, що дружина просто перетворилася на бабу в халаті…
І як ти думаєш, чи хоч один із них оцінив усі жертви, принесені заради блага сім’ї? — вона презирливо пирхнула. — Нізащо в житті не повірю!
Рита згорбила плечі, понуро поглянула на подругу й повісила назад на вішалку сукню, яку збиралася приміряти. Вона не могла, не вміла бути такою ж безтурботною оптимісткою, як Таня.
— Правильно, — кивнула та. — Вона не дуже. Придивися краще до ось цієї, — вона сунула їй у руки вішалку з купою струмливої напівпрозорої тканини, — це якраз для твоєї фігури. Досить її ховати. Підкреслюй!
Коли вони вийшли з салону, то зіткнулися з Ігорем. Він йшов під руку з якоюсь дамою, несучи кілька паперових пакетів. Та весело щось щебетала, вказувала пальцем на вітрини, примхливо, як маленька дівчинка, надувала явно підкачані, нафарбовані губи.
Рита остовпіла. Ігор ще не помітив їх, і Таня різко смикнула її за руку, прошепотіла на вухо:
— Посміхайся.
Сама не знаючи, навіщо, Рита посміхнулася.
«Господи, я напевно виглядаю безглуздо!» — у паніці подумала вона і що було сил стиснула долоню Тані. Та пискнула від болю, але одразу ж потягнула її за собою.
— О, кого я бачу! — удавано радісно вигукнула вона, наздогнавши Ігоря та його нову пасію. — А ви, Ігорю Васильовичу, бачу, часу даремно не витрачаєте?
Ігор повернув голову, здивовано подивився на них, піднявши брову. Рита відчула, як червоніє, і поспішно відвернулася.
— Хто це? — навмисно голосно запитала «коханка».
— Знайомі по роботі, — завагавшись, відповів Ігор, і раптом зробив комплімент: — Маргарито, ти чудово виглядаєш.
— Дякую, — пробурмотіла Рита й опустила очі.
Вона опанувала себе: ну і чого ж вона засмутилася, наче школярка? Зібралася з духом, подивилася колишньому чоловікові прямо в очі й посміхнулася. Той дивився на неї так, ніби бачив уперше. Хоча, може, так воно й було? Він-то звик до неї в домашньому вбранні, з хусткою на голові й втомленим виглядом, коли вона готувала вечерю, а тут раптом — ефектна дама.
Рита підняла підборіддя. Очі Тані сяяли, іскрилися веселим сміхом. Вона потягнула її за руку, і вони пішли далі.
— Тільки не озирайся. Ні в якому разі не озирайся!
А Ігор стояв і дивився їм услід. Рита це точно знала: всією спиною відчувала його здивований до межі погляд. А ще чула сердитий голос коханої. Та явно була незадоволена — напевно, здогадалася, що вони аж ніяк не «знайомі по роботі».
* * *
Ігор зателефонував наступного ранку. Рита ще спала — у неї був вихідний, і вставати раніше десятої вона не планувала, тому дзвінок вирвав її з солодкої пелени сну.
Вона неохоче потягнулася до тумбочки біля ліжка, де вібрував телефон, не дивлячись на екран, натиснула зелену кнопку.
— Рита? — невпевнено, ніби дзвонив комусь іншому, запитав Ігор. — Розбудив, так?
— Розбудив, — ще перебуваючи в напівсні, відповіла Рита. — Що ти хотів?
— Вибачитися.
— Що? — вона різко розплющила очі, підвелася на лікті. — Вибачитися?
— Угу.
— За що?
— За все. Загалом… я зрозумів, що припустився помилки. Може, спробуємо почати все спочатку?
«Господи! Як же це банально!» — промайнула розмита, нечітка думка. Рита сіла в ліжку, відкинула вбік тонку ковдру, великим і вказівним пальцями вільної руки протерла очі. Напевно, вона ще спить. Дурний сон!
— Звідки в тебе така думка? — запитала вона.
— Я думав про тебе з тієї зустрічі в торговому центрі, — зізнався Ігор. — Я не знав, що ти можеш бути такою красунею.
Рита недовірливо хмикнула.
— Знав. Саме в шлюбі з тобою я стала чудовиськом із гулькою. А до цього була красунею, так…
— Марго, що ти думаєш про мою пропозицію?
— Поки що нічого. Обміркую й відповім.
Вона навмисно ухилялася від відповіді, щоб тримати його, як то кажуть, у підвішеному стані, хоча вже знала свою відповідь: про жодне відновлення стосунків не може бути й мови. Досить. Наїлася.
І вчора вона це дуже добре зрозуміла, коли помітила на собі кілька захоплених поглядів чоловіків, що проходили повз.
Правильно казала Таня: не озирайся, нізащо не озирайся! Інакше пропустиш те прекрасне, що чекає попереду.
